«Відпустка у Швеції»

Ольга Калініна

Нумі… Тепер це моє нове ім’я. Я роздивлялася себе в дзеркалі, намагаючись знайти відмінності між Ніною та Нумі. Не знайшла: ті ж сірі очі, руде волосся, тонкі губи, невеликий злегка кирпатий ніс і розсип ластовиння, яке я постійно намагаюся замаскувати тональними кремами; все ті ж невиразні вії та брови та невеличкий шрам під правою ключицею. А ще дві руки, дві ноги, груди, вуха… Все на місці. Од зміни імені ззовні нічого не змінилося. А всередині? Я дослухалася до відчуттів. Не було ні тривоги, ні розчарування, ні натхнення, ні радості — лишень утома і відчай. Минуло лише кілька днів відколи я перетнула кордони та змінила одну країну на другу, а відчуття таке, начеб спливло кілька років.

Усе-таки одну деталь я зауважила: плюс одна зморшка на чолі. Її ледве видно в розслабленому стані, проте, як зосереджуюся чи морщу лоба — вона тут як і уродилась. Що ж. Бувай, Ніно, привіт, Нумі!

 

 Квартира, в якій мене залишив мій чоловік (досі важко так його називати, одначе слід уже звикнути до цього), точно використовувалася не як житлове приміщення. Хоча тут був і диван, і шафа з жіночими й чоловічими речами, і дзеркало, і телевізор, і кухня з усією технікою й начинням, але говорити, що тут хтось жив раніше, не випадало. Це мовби відчувати, коли ти подобаєшся хлопцю, або ж уловлювати настрій мами, як нашкодила: інтуїція підказувала, що все це просто для створення відповідної атмосфери або ж для використання за тимчасовий сховок для подібних до мене дівчат, що ненавмисне втрапляють у халепи. Тоді скільки ж таких дружин у Лудде?

Якраз нагодився Лудде з пакунками із супермаркету й відразу перейшов до справи. Сидіти мені тут кілька днів, аж доки він дасть усьому раду й не мине загроза моєму життю. Тому їжею на цей період він мене забезпечив. Крім цього, залишив кнопковий мобільний телефон, а мій смартфон наказав розібрати та сховати якнайглибше в сумку. Всі ці маніпуляції — мов із бойовиків — розсмішили мене, і Лудде довелося прочитати лекцію, мовляв, це не жарти й необхідно коритися йому в усьому. Я ж дивилася в ці глибокі блакитні очі та вже уявляла, що він дійсно мій чоловік. Як нам, дівчатам, мало потрібно для щастя!

Та ось двері за ним зачинилися і я знову залишилася сама.

 

***

 

У приміщенні тихо пискотіли системні блоки, на великий монітор виводилося дві фотографії водночас — живого чоловіка у військовій формі та мертвого в цивільному, причому це була одна й та сама людина.

Лудде стояв перед екраном, схрестивши руки на грудях, і уважно вдивлявсь у ці два зображення. Він стежив за цим чоловіком не один рік і тому вся відповідальність за провалену колегами операцію лежала на ньому, а заразом — і відповідальність за Нумі-Ніну, котра мимовільно опинилась у центрі подій.

Учора в центрі Стокгольма було зухвало вбито людину. Жертва йшла вулицею, коли її скосила куля снайпера. Прямісінько в серце. Перехожі навіть не зрозуміли, що трапилося, тому вдалось уникнути паніки. На цьому етапі колеги Лудде спрацювали чітко й оперативно.

Тіло Роджера Левена, він же Деніел Сміт, він же Дмитро Коваленко, він же Ґжеґож Вуцик, доставили в морг військового шпиталю. Вилучену з тіла куплю ідентифікувати відразу не вдалося — вона не мала жодних міток і характеристик, що вказували б на виробника набоїв чи специфіку зброї, з якої вона вилетіла. Тож детальнішим аналізом займалися зараз криміналісти, однак Лудде вже здогадувався, куди ведуть ниточки.

У його кишені зберігалася оголоска майбутньої виставки експонатів доби Середньовіччя, пов’язаних з окультизмом, релігією та інквізицією. Саме туди й збирався податися Роджер Левен. Туди ж їхала і Нумі-Ніна. Чим ці двоє можуть бути пов’язані, крім цієї виставки? Лудде задумливо потер підборіддя. Надаючи Ніні захист підробленням її біографії, він був упевнений, що дівчину втягли в події проти її волі, а до цього та не мала жодного стосунку до злочинного світу.

 

***

 

Перекусивши трохи бутербродами та запивши їжу «Спрайтом», я прийняла душ і прилягла відпочити на канапу. Поклацавши пультом і дійшовши висновку, що поїздка до Швеції виглядала б дурістю без знання мови, я вимкнула телевізор і заплющила очі. Можна було принаймні поспати після двох насичених днів подорожі.

Почалося все в літаку. Я хотіла дорогою від Києва до Стокгольма трохи покуняти, як от зараз, — та де там! Завжди в транспорті знайдеться найбалакучіша людина, і обов’язково вона мусить сісти або стати коло тебе. Це вже відточена часом практика. Зазвичай я відмежовуюся од таких нахаб навушниками та музикою, однак у літаку я не ризикнула цього робити: (хтозна, що може трапитись!) і вже пошкодувала про своє рішення. Принаймні цей молодик виглядав приємно та мав ледве помітний акцент.

Як він пояснив, у дитинстві його сім’я перебралася до Стокгольма. Проте за Батьківщину вони не забули, отож періодично навідувалися в Україну — до родичів, котрі мешкали десь чи то під Тернополем, чи то під Костополем.

Історію його життя я слухала у піввуха, насолоджуючись радше краєвидами за ілюмінатором, що вигідно розташувався саме за спиною Дмитра — а саме так назвався молодик. Повз нас іноді пропливали хмари, та інше все — синь і синь навкруг. Робилося дедалі нудніше слухати автобіографію чужої людини, аж тут Дмитро поцікавився метою мого польоту до Швеції.

Відпустка. Так я й сказала. Пропрацювавши рік асистентом генерального директора в одній айтішній компанії, я випросила відпустку аж на три тижні. Керівництво погодилося на диво швидко та без наслідків. Уже давно мала я плани гайнути за кордон, тож знайшла в Інтернеті інформацію, буцім у Стокгольмі відбуватиметься виставка рідкісних і унікальних експонатів окультизму, релігії та інквізиції часів Середньовіччя. От як узялося рішення піти на ризик — таки полетіти до Швеції. Так, я не володіла їхньою мовою, але сподівалася, що шведи володіють англійською.

Яким же було моє здивування, коли я довідалася, що Дмитро теж планує відвідати цю виставку! Він навіть закінчив якийсь там релігієзнавчий факультет у Стокгольмському університеті, адже у дитинстві його зацікавила одна книга — «Кодекс Гігас»; він сподівався, що її експонуватимуть за кілька днів.  Я ніколи не чула про цей артефакт, тож поцікавилася у розмовника. Його відповідь шокувала. Виявляється, «Кодекс Гігас» — це «Біблія Диявола».

Од цього словосполучення я відчула легкий тремор у руках і міцніше притиснула їх до тіла. На якісь миттєвості мені перехопило подих, захотілося запастися в сидіння літака та його обшивку. Та все ж невдовзі прийшло сяке-таке заспокоєння, і я взялася слухати, що ж це за біблія така.

Подейкують, буцім існує легенда, за якою монах-бенедиктинець створив цю книгу за ніч, продавши душу дияволові. Не дарма фоліант — над сімдесят кілограмів завважки і водночас величезний; самотужки ніяк не зробиш менше, ніж за тридцять років. Уявіть-но тільки: потрібно за ніч написати всі біблійні тексти, медичні та історичні довідки, що були відомі тогочасному людству, а ще — розписати магічні обряди та формули, заборонені у ті часи церквою. Та найголовніше — на всю сторінку зобразити самого диявола та Небесний Град.

Що ж, відомим орден бенедиктинців таки став.

Я все це слухала мало не із роззявленим ротом. У Дмитрових очах танцювали чудернацькі бісики, а голос, коли він узявся перераховувати, що міститься в «Кодексі Гігаса», неабияк тремтів. Не щодня я зустрічаю людину, аж так захопленою книгою чи якоюсь ідеєю. В мене навіть склалося враження, що Дмитро нишком молився саме на цю Біблію, а не на ту, котру визнає третина земної кулі. Насправді, я ніколи не захоплювалася ні релігією, ні географією, тож розважувати щодо поширення тієї чи іншої релігії мені було складно — залишалося слухати цього фанатика «Кодексу Гігаса».

На щастя, десь посеред розповіді про пригоди книги його урвала стюардеса, запропонувавши напої. Я охоче погодилася на чашку кави та могла лише сподіватися, що мій сусід візьме щось перекусити й замовкне хоча б на деякий час. Сказати, що мені остогиділо слухати, заважало виховання. Зненацька Дмитро перепросив і повідомив, що забув завершити терміновий проект, тож мусить попрацювати. Мене це цілком улаштовувало.

Кава і книга (ні, не «Кодекс Гігаса», а «Хвороба Кітахари» Крістофа Рансмайра) перенесли мене в складний повоєнний період Австрії. Я мала твердий намір продертися крізь хащі перипетій Берінгового життя до кінця, але на книгу мені впав аркуш паперу з якимись незрозумілими малюнками. Виявилося, що Дмитро вже закінчив свій проект і вирішив погратися зі мною в ребуси. Зітхнувши, я пристала на цю пропозицію... На Бога, про що ж я тоді думала?! Дивовижно, але гра нас до того захопила, що кінець подорожі заскочив зненацька. Попри все, я була рада залишити борт літака та позбутися надокучливого Дмитра, але тоді ще не знала, що наше недовге спілкування матиме купу негативних наслідків.

 

* * *

 

Лудде відчинив двері квартири та зайшов до кімнати. Я саме прокинулась і тепер спостерігала, як цей високий світловолосий чоловік підходить до дивана, де я лежу. В руці він ніс мою валізку, що її я не встигла забрати з готелю. Я випросталася й нагородила Лудде поглядом-запитанням: що ж далі?

— Покажи свої речі! — таке прохання, чи то пак наказ, здивувало мене. — Мерщій! — підганяв чоловік.

Я розстібнула блискавку валізи та взялася викладати свої пожитки. Їх було небагато: кілька футболок, светр, запасні джинси, спідня, шкарпетки, ляпанці та шарф. Перед поїздкою мене наполохали тутешніми холодами та вогкістю, тому довелося забути про сукенки-спіднички та везти «важку артилерію».

Лудде професійно обмацав речі, перевірив валізу й схвильовано подивився на мене. Мабуть, він не знайшов того, що шукав, і це йому не подобалося. Лудде скидався на людину, в якої все завжди повинно бути під контролем, тож я спокійно дивилася на нежданого чоловіка, міркуючи, що ще мені доведеться показати наступної миті. Накаже роздягтись і перевірить на наявність жучків? Бздури. Я б уже сто разів устигла їх сховати в цій квартирі, бо ж його не було тут кілька годин. Хіба що приміщення нашпиговане прихованими камерами й за мною весь час стежили. Через ці думки спиною пробіглися мурах, бо хай там що, а трохи без одягу я тут походила. Ще й душ приймала.

Ніби прочитавши думки, Лудде підтвердив наявність у квартирі камер і сказав, що мені варто було б вивчити шведську перш ніж сюди їхати, бо я навіть телевізор не можу подивитися, аби заповнити дозвілля. Він дивився мені в очі, а я поступово заливалася червоним.

На мить ми обоє зніяковіли. Лудде, відвернувшись, зняв піджака та кинув його на спинку дивана. Сам же сів біля мене та всміхнувся. Це він так намагається до мене залицятися чи перепрошує за підглядання в камери? Хай що це було, але усмішка в нього виявилася приємною: відразу зробилося затишно, ніби він направду мій чоловік і повернувся додому з важкої праці.

Я підвелась і пішла на кухню зробити кілька бутербродів. «Спрайт» також іще лишився. Та не встигла я повернутися до кімнати, як Лудде прокричав мені, щоб прихопила свого заплечника. Я закотила очі. Цей огляд ніколи не завершиться? Але послухалася та разом із тацею принесла і рюкзак.

Поки Лудде їв бутерброди, я витрусила з нього речі та заходилася їх перебирати. Чоловік уважно стежив за моїми рухами. Коли я перегортала книгу, він раптово схопив мене за руку та відібрав мого Рансмайра. Між сторінками книги ховалися невеличкі аркуші, вирвані з нотатника. Ми з Лудде перезирнулись і він повільно витрусив їх усі на диван.

 

***

 

Вийшовши зі штабу, Лудде спустився до підземного паркінґу, де стояла його машина. Він підійшов до неї, відімкнув і сів на водійське місце. Потрібно було трохи відсапатися та розслабитися: нинішня днина видалася надто важкою як на типовий вівторок.

Чоловік прокинувся о шостій, прийняв душ, поснідав і відправився до аеропорту. Помітив, що Роджер Левен виходив із воріт з якоюсь рудоволосою дівчиною. Простеживши за ними аж до залізниці, що сполучала аеропорт Стокгольм-Арланда із центральним залізничним вокзалом Стокгольмв, Лудде передав їх під нагляд своїм колегам, а сам поїхав до штабу.

Дорогою його повідомили, що Роджера застрелив снайпер і на місці вже працює група. Вербалізувавши добрячу добірку лайливих слів, Лудде поспішив туди. Варіантів, хто до цього причетний, небагато, враховуючи кола, в яких донедавна обертався Левен, але все ж необхідно було дочекатися результатів криміналістів.

Завернувши на Местер Самуельсгатан, Лудде зупинився біля повороту на Слойдгатан. Стріляли якраз недалеко звідси й територія досі перебувала в очіпленні.

Чоловік уже збирався вийти з авта, коли у боковому дзеркалі помітив серед натовпу  рудоволосу дівчину, що з нею Роджер виходив із воріт аеропорту.

У радіснім передчутті вдалого полювання Лудде перекинув свою сумку через плече і таки вийшов. Із заклопотаним і зацікавленим виразом обличчя чоловік наблизився до натовпу та почав розпитувати, чи бачив хтось, що трапилося. Кілька разів показав журналістське посвідчення — дехто почав жваво розповідати, як несподівано приїхала швидка з поліцією, яка все тут перекрила. Можливо, комусь стало погано чи відбулося пограбування, хоча пострілів чи криків ніхто не чув.

Лудде пересунувся ближче до рудоволосої та запитав у неї, чи може та щось додати. Дівчина відповіла англійською, що не розуміє його. Лудде довелося перекласти своє питання, а тоді, не дочекавшись відповіді, він зненацька кинувся її обіймати з криками: «Мікке! Моя люба кузино! Стільки років! Та я ж тебе і не впізнав!». Дівчина від несподіванки втратила мову, а він швиденько повів її до своєї машини, обіймаючи за плечі та раз у раз викрикуючи: «А ти вже навіть шведську забула? Зовсім вже американкою стала!».

У натовпі ніхто не зреагував на таку чудасію: спостерігати за роботою поліції виявилося значно цікавіше.

 

* * *

 

Ми з Лудде схилилися над розсипаними на дивані аркушами. Він по черзі їх розгортав і гмикав. Так, ми з Дмитром у літаку гралися в ребуси: малювали на папірцях якісь дивні картинки чи знаки й передавали їх одне одному. Були там і мавпи в обіймах бананів, і миші, котрі плигали через дерева, і гори з гільйотинами у хмарах, і багато іншого. Схеми Дмитра мене тоді смішили, а тепер, по кількох годинах, виглядали лячними, якщо не сказати жахливими: безголова лялька, калюжі крові, руїни будинків, нога людини над горою і розіп’яте сонце. Тільки особа з маніакально-депресивним синдромом могла їх створити.

Щоби не пошитися в дурні перед Лудде, я стала голосно коментувати, що художник з цього Дмитра був абияким, а от фантазер нівроку — можна було їхати до Голлівуду та писати там сценарії для фільмів жахів. Одначе Лудде не поділяв мого оптимізму. Він якраз удивлявся в аркуш з останнім зображенням мого сусіда у літаку:

 

«Голова цапа, сліди копит, поцяткований вигнутий прямокутник, чотири фази місяця — від молодого до повного».

 

Лудде подивився на мене та запитав, як я це розшифрувала. «Козел гарцює на полі вночі», — відповіла я: це ж все виглядало таким очевидним! Та Лудде не усміхнувсь у відповідь і, забравши в мене аркуш, сховав його у піджак.

Кілька секунд було тихо. Я зручніше вмостилася на дивані та насолоджувалася цією тишею. Чомусь почала боліти голова, хотілося спати й не думати ні про яких козлів, трупів та замовні вбивства.

Проте несподівано Лудде порушив мовчання. Він сказав, що має інше трактування зображеного, яке мені не сподобається. Нібито чоловік, що летів зі мною в літаку, мертвий через цю записку, а я можу стати наступною жертвою.

Це було настільки несподіваним і дивним, що я аж розреготалася. Не збиралась я помирати через козла, якийсь прямокутник і фази місяця! Крізь сміх я чула, як він говорить, буцімто майбутня виставка окультних середньовічних речей — не випадковість, поготів тоді, коли до мене потрапляє ця нотатка.

Я ж реготала так, що ледь не впала з дивана. Мене хочуть надурити, мов дитину! Лудде розповідає про містичні збіги та окультизм у звичайній квартирі десь на півночі Стокгольму — чи то він має мене за геть наївну, чи тоце такий своєрідний спосіб зняти дівчину на одну ніч? Якщо так, то я навіть не проти: симпатичний, та ще й іноземець; можливо, закохається в мене, і я залишуся тут жити?

Одреготівши, я спробувала пояснити, що це була лише забава двох людей, яким було нудно під час польоту. Закликала подивитися навіть на інші малюнки, такі ж дурні, як і цей. Але Лудде ввімкнув дорослого чоловіка й наголосив що це — лише одна із теорій, та все ж мені не можна виходити за межі квартири, доки він не переконається, що це дійсно просто гра в ребуси двох подорожніх. Я погодилася.

Лудде зачекав, поки я знову всядуся на диван. Відтак продовжив. Виявляється, там, на перетині вулиць Местер Самуельсгатан і Слойдгатан, його і вбили. Дмитра, мого попутника. Чи Роджера?

Я слухала та сприймала розповідь за звичайнісінький сюжет трилера, котрий моя подруга подивилась у кінотеатрі й тепер зваблює ним. Лудде схопив мене посеред вулиці та запхав в авто без пояснень саме тому, що я нібито є свідком у цій справі. Хоча насправді я нічого не бачила — саме була в аптеці, коли це трапилося. І збігом є й те, що Дмитро-Роджер опинився неподалік мого готелю. Чи це теж не випадково і він стежив за мною? Дурня якась витанцьовувалася.

Вже у машині Лудде почав розповідати фантасмагорію про переслідувачів, терористів, трупи та моє замовне вбивство. Потім він запевнив мене, буцімто працює на службу безпеки Швеції та допоможе врятуватися в обмін на розповідь про все, що мені відомо. І — вишенька на торт: віднині я його дружина. Таким буде прикриття.

Тобто, що?! Я, звісно, не проти, щоб мене тримав у полоні такий чоловік, але все ще сумнівною виглядає його робота на службу безпеки Швеції — насамперед через його манеру співпраці зі свідками. Але, з боку іншого, можливо, такими брутальними ці працівники і мають бути? Короткострижені, підкачані, привабливі, кмітливі, без почуття гумору, серйозні, відповідальні й трохи брехливі — я намалювала в уяві портрет шведського Джеймса Бонда й скривилася. Не любила Деніела Крейга, а саме він в останніх фільмах і грав Агента Нуль-Нуль-Сім. 

Лудде мовчки цмулив «Спрайт» і спостерігав за моєю реакцією. Я вирішила не гратись у піддавки й теж демонструвала непорушний спокій, витримку. Чи здогадається він, що я його просто мавпую?

А Лудде вирішив розкласти переді мною цілий пасьянс.

«Шісткою» був мій сусід у літаку, котрого вбили. Він теж виявився працівником служби безпеки Швеції, який кілька років працював під прикриттям на організацію, що дуже серйозно ставиться до окультних речей на кшталт зображених на аркуші з козлом, місяцем і таким іншим.

«Сімка» — це якесь його примарне завдання, про яке мені не розповіли.

«Вісімки» — ті сектанти, із якими Дмитро-Роджер працював. Сектантами назвала їх я, бо було не зовсім зрозуміло, що то за люди.

«Дев’ятки» — це працівники служби безпеки Швеції, котрі мусили відстежувати всі зв’язки та пересування сектантів.

«Десятки» — це виконавці вбивства. Їх іще потрібно було вирахувати, чим зараз вся команда Лудде й займалася.

«Валети» — це керівники-сектанти, які почали здогадуватися, що Дмитро-Роджер їх зрадив.

«Дама» — це, як виявилося, я — та непередбачувана обставина, що виникла між досягненням мети секти та Дмитром-Роджером. Якби не я, його могли б убити ще в літаку. А так я мимохіть зробиолася їхньою черговою мішенню. Нібито вони переймаються, що мій сусід міг передати мені важливу інформацію, котра зможе завадити їхнім планам. Оцей папірець, який Лудде в мене знайшов, і є такою інформацією.

«Королі» — це голови ордену. Секта виявилася орденом. Служба безпеки Швеції їх має за міжнародну групу злочинців, яка планує державні перевороти в низці країн і підрив демократичного устрою.

«Туз» — це той козир, котрий королі хочуть використати задля необмеженої влади на Землі. На цьому моменті я геть загубилась у картах Лудде.

Шістка ♦ була вже розіграна десятками як найменш важлива карта колоди. До того ж усі найменші карти, крім дев’яток, — це карти однієї масті ♠. Хоча шістка могла бути й перехідною — залежно від теперішнього козира: ♦ ↔ ♠ ↔ ♣ → ♦.

Пасьянс починав нагадувати звичайну гру в «дурня».

Дев’ятки ♣ любили грати на випередження. До того ж шістка ♦ → ♣ була дуже схожою на дев’ятку, коли з колоди виглядав тільки кутик карти без масті. Спостерігаючи за Лудде, я впевнилася, що ніколи не можна зрозуміти, на чиїм він боці — поганих чи хороших хлопців. Зовнішність може бути оманливою, особливо коли, за твоїми переконаннями, всі бандити повинні виглядати брутальними чоловіками, а герої — як Джейсон Стейтем, котрий міг грати і перших, і других.

Дев’ятки всі такі чи тільки моя?

Закінчивши з цифровою частиною колоди, ми перейшли до картинок. Старші по масті валети ♠ були виконавцями королів ♠, на котрих спирався туз ♠♠♠♠. Коли ці карти перебували в оточені дев’яток, а на них напирали десятки, перевагу мав тільки той бік, який мав козира. Нині козирем була дама ♥, себто я.

Насправді ж, я взагалі була тут зайвою і просто спостерігала за всім, доки мною не зацікавилися королі — картою не їхньої масті, проте таку, що можна залучити на свій бік. Але рівночасно це виявилося не по зубах ні валетам, ні десяткам.

Так, варто визнати, що цей розклад знову став схожим на пасьянс. На кшталт «Павука». Залишалося плекати надію, що остання карта, яка закриває колоду, не вжалить.

Отож — павук, себто, орден.

Якою була б моя відповідь на запитання «Що ти знаєш про орден бенедиктинців?» ще годину тому? Певно, те, що вони із Середньовіччя, носили чорний одяг і жили у монастирях — мої знання в цій галузі далі не сягали.

Що б я відповіла на запитання «Що ти знаєш про орден бенедиктинців?» зараз? Як виявилося, багато…

Бенедиктинці дійсно носили чорний одяг і жили в монастирях, а ще це найстаріший чернечий орден римо-католицької церкви, заслугами котрого стали розвиток освіти, науки, медицини, торгівлі, архітектури та багатьох інших корисних для людства речей.

Але не всі ченці ордену хотіли дотримуватися статуту свого засновника та бути незалежними від світської влади з її способом життя. Так, невелика група монахів відділилася од ядра та заснувала окремий монастир неподалік сучасного чеського міста Чеська Ліпа. Їх було піддано анафемі, та це не зупинило діяльності групи. Аж у сімнадцятому столітті сусідній замок Бездез передали ордену бенедиктинців, тож монахам-відступникам довелося шукати іншого прихистку.

Упродовж тривалого часу найзаповітнішою мрією монахів Чеської Ліпи був найбільший скарб Середньовіччя — «Кодекс Гігаса». Відповідно до легенди, монах, що створив його за одну ніч, дуже згрішив перед орденом, і його засудили до страти. Так от, якщо вірити монахам Чеської Ліпи, це був їхній побратим, і «Кодекс Гігаса», відповідно, повинен належати їм, а не всьому ордену. Тож не одне століття наставники монастиря біля Чеської Ліпи всіляко намагалися заволодіти фоліантом: підкупи, шантаж, торгівля рабами — не було нічого святого для них. І тривало це, доки вже згаданий замок Бездез не перейшов до нових власників, монастир монахів-відступників не згорів у горнилі Тридцятилітньої війни, а «Кодекс Гігаса» не потрапив у власність шведської корони.

Та нащадки монахів-відступників живуть і досі. Досі вірять і моляться на «Кодекс Гігаса», а ще — незмінно жадають ним володіти. Тому ця записка: «Голова цапа, сліди копит, вигнутий прямокутник у крапинку, чотири фаз місяця від молодого до повного». — може означати лише одне: прихід до влади диявола зі сходом повні.

Повня за кілька днів.

 

  •  

 

Перо скрипіло дуже голосно. Кожну літеру я виводив обережно та помалу, аби не припуститися помилки та не переписувати весь аркуш знову. Виходило дуже повільно.Носом скотилася сльоза та зависла на кінчику. Я швидко витер її рукавом ряси та підняв голову: ще бракувало, щоби рядки попливли. Через мою слабкість...

Подивився на свічку, що вже догорала. Ще мить — і потрібно буде ставити нову, інакше ризикую залишитись у цілковитій темряві, приречений на страшну смерть. Я знаю своїх братів. Вони вигадали для мене найлютішу кару за те, що я переступив волю настоятеля та не прирік ту нещасну дівчину на безчестя, коли вона постукала у ворота нашого монастиря та попросила про нічліг. Чого я лишень про себе не чув звідтоді — і розбещую молодих послушників, і сплю в хліву з ослом, і можу випити за раз діжу вина, і не сповідуюся вчасно, і не виконую Божі Заповіді, і плутаюся з повіями із сусіднього містечка… Бачить Бог, я всього того не робив, що мені приписують, але завтра я все одно помру за всі ті «гріхи».

Запалив нову свічку та продовжую писати.

Я не вірив у те, що за ніч зроблю такий фоліант, який описав своїм братам — казав так, аби відкласти мить смерті й сподіватися на те, що мені вистачить духу заподіяти її собі самотужки...

Не зміг.

Я не зміг прийняти на душу такий гріх, адже тоді мені вистелена дорога у пекло. Пекло, яке існує на землі й спрямовує всі людські дії та вчинки на задоволення диявольської примхи. Я не раз помічав, як за тим чи іншим моїм братом вивищується їхня справжня сутність. В одного це рогатий бик з тілом ящірки та хвостом скорпіона, в другого — сутність без голови, але із червоними вогняними очима, в третього — скелет вівці, перекручений зі скелетом якогось велета, в четвертого — тонка, мовби ледь накреслена тінь, та цей четвертий ще може бути врятованим, якщо зупиниться негайно; в п’ятого самого виросли роги та копита, в шостого, сьомого, восьмого, двадцятого, сотого… Мені всюди ввижається нечиста сила. Я постійно молюсь і боюся вночі виходити зі своєї келії, бо те, що коїться в нашому монастирі, справді жахає.

І ці монахи мені ще будуть казати про гріхи?!

У кутку щось зашаруділо. Напевне, щур. Чекає, поки тінь огорне келію, й тоді зможе підібратися до мене якнайближче, щоби поласувати свіжим м’ясом. А, можливо, ну його все? І хай мене краще зжере живцем щур, ніж ті катування, які замислили брати?

Знову шарудіння, тільки вже в іншому куті. О, так, він тут не один — справа піде швидше і я не довго мучитимуся. Скрип пера їх трохи зупинив, як і світло свічки, та чи надовго?

Я пишу далі. Намагаюся передати цим аркушам усі свої знання, що здобув колись у медичній школі, доки батько не вирішив спровадити мене в монастир, адже навчаннявартувало немало. Матінка тоді так побивалися, так побивалися… Вона сподівалася вікувати старість із сином, невісткою та онуками. Натомість мій батько забрав ці мрії у неї та розтоптав їх у монастирському дворі.

Шурхіт не вщухає. Я на мить відірвався від письма та подивився туди, звідки він лунав. На мене дивляться червоні очища. Не передати словами, як я лякаюся цих очиць, хоча й знав, що побачу їх там.

Щури вже тут. Лишилося лише задмухати ґніт свічки та віддатися на поталу голодному ворогу. Що ж. На те воля Божа...

 

Я вже був збирався задмухати полум’я, як мене щось боляче потягнуло назад за рідкісні залишки волосся і щодуху жбурнуло в стіну. Я гепнувся на щось м’яке та бридке. Щур з оглушливим писком вибрався з-під мене та втік у дірку в стіні.

Одним менше.

Але що то була за чудасія? Зіп’явся був на коліна, та на спину мені відразу опустився кам’яний стовп, і я знову розпластався долілиць.

...Принаймні в мене склалося враження, що то був кам’яний стовп, а не чиясь нога.

І тут я почув його голос — низький і зі свистом. Він сказав, що допоможе — за однієї умови: муситиму зобразити в книзі його лик.

Мої м’язи тремтіли, губи пересохли, а рот наповнювався кров’ю із роз’ятрених ясен — здається, я вибив зуба, коли впав.

Думки в голові плуталися, випереджаючи одна одну. Голос матері плакав і благав не слухати його, а прийняти свою смерть гідно, бо на Небесах повинно мені все повернутися сповна. Батько тільки реготав і кричав, що я — марнування його статків. Голос моєї втраченої нареченої вторував моїй матері та благав зберегти наше кохання в райській вічності.

Та ось десь із далеких-далеких глибин свідомості я почув власний голос. Він нашепотів мені те, чого я вже не сподівався почути, і я промимрив: «Так, я зображу тебе в книзі, тільки дай мені таку змогу».

Ураз все завертілося. Мене підкинуло кудись угору, я вже очікував удару об низьку стелю келії, та натомість відчув, як мене підносить у височінь неба — до янголів, які почали мене шмагати своїми осяйними батогами й проклинати на віки вічні.

Бачить Бог, я того не хотів. Але, отримавши силу та знання від диявола, я сподівався заподіяти знаменитих діл. Зі свого невігластва я навіть поклявся навчитися зцілювати людей, за що отримав удар в обличчя, й почав різко знижуватися допоки знову не опинився у своїй келії, на підлозі, заюшений кров’ю.

 

* * *

 

Я прокинулася на тому моменті, коли вві сні мною торохнуло об підлогу якоїсь келії. Серце калатало та гупало аж у вухах. Я дослухалася до внутрішніх відчуттів. Здається, це все-таки я, бо лежу в м’якому ліжку, маю зовнішні статеві ознаки дівчини та мій живіт тихо бурчить від голоду — я не змогла змусити себе поїсти проти ночі, бо була геть виснажена.

Отож, я лежала та міркувала, що за дурня мені наснилася. Чомусь я була чоловіком в рясі, який у темряві створював «Кодекс Гігаса». От тільки чому уві сні була саме така інтерпретація з деталями? Я хоч і начиталася перед сном всіляких нісенітниць в Інтернеті, але домальовані елементи здавалися справжніми. Та й запахи, звуки, відчуття… Склалося враження, ніби то таки була я, тільки в іншій іпостасі.

Зненацька хтось затис рукою з ганчіркою частину мого обличчя та міцно вдавив мене у ліжко. Я спробувала відмахнутись, але руки міцно тримав хтось інший.

«От і все», — подумалося мені, перш ніж зомліла.

 

* * *

 

Лудде мав безсонну ніч. Він знову поїхав до штабу: ситуація вимагала термінових дій. Та й результати криміналістів уже мусили бути готовими.

Чоловік піднявся до лабораторії, щоб усе дізнатись із перших вуст, і заскочив там своє керівництво й експерта-криміналіста, який щось жваво пояснював і вказував на комп’ютер. Коли Лудде наблизився до колег, він мимовільно ступив крок назад: екран комп’ютера разом із системним блоком виглядали розплавленими.

Не менш утішною виявилася й новина, що всі речові докази вбивства Роджера зникли. Тобто взагалі ніяких слідів, ніби їх ніколи й не існувало. Айтішники не могли знайти «хвостів» на сервері, криміналісти не бачили відбитків пальців чи інших ознак того, що до приміщення хтось удерся, а керівництво лютувало, бо зникли також і всі записи про Роджера.

Ніби такої людини не існувало.

Добре, що Лудде дещо скинув собі на флешку, яку завжди носив із собою. Він поліз до кишені піджака та остовпів: носій інформації зник. Напевне, випав, коли він востаннє їздив до Нумі.

Чоловік перепросив і чимшвидше кинувся до автівки — не можна було втрачати ані хвилини! Нехай він її розбудить, але флешка повинна бути у нього.

 

* * *

 

Кадри на екрані змінювали один одного. Роджер у дитинстві, у школі, футбольні змагання між школами, випускний, армія, навчання в академії служби безпеки, повне досьє, всі показники, адреса орендованої квартири на вигадане ім’я та ще багато інших деталей із життя Роджера Левена.

Я лежала на канапі та дивилася на ці кадри. Світло лилося тільки від екрана, тож я могла принаймні зрозуміти, що ще жива.

Листи. Роджер писав багато листів своїй матері, яку не бачив вже двадцять років — відтоді як закінчив школу. Мені стало її шкода. В уяві я малювала згорьовану жіночку за шістдесят, усю сиву та зморшкувату, що сидить в обіймах свого чоловіка та плаче, а сльози збігають по лицю.

...Так і моя мати буде побиватися за мною.

Неочікувано яскравий знімок ріже очі, засліпляє. Я теж починаю плакати, усвідомлюючи всю безглуздість ситуації. Мене оточує морок і незрозумілий шурхіт, ніби хтось ходить довкола мене та щось робить. Але я того не можу побачити, бо лежу, мов сліпе кошеня, та плачу, як дурна.

Так само несподівано навколо мене загоряються свічки й тихий голос починає щось начитувати. У відповідь мене розбирає істеричний сміх, бо на екрані в цей час починається трансляція кліпу «Era – Infanati». Монастир. Ось воно що! Це якийсь абсурд. Мене викрали монахи з ордену бенедиктинців, бо я нібито в минулому житті була тим монахом, що створив «Кодекс Гігаса»?! Чи мене в жертву хочуть принести, а чи то повернути монаха у моє тіло?.. Хоча завивання та плач під кліпи Era були схожими саме на голосіння по мертвих. Мало сироти не вкривали.

Ця божевільня мусила ж мати закінчення, чи не так?

Какофонія звуків з екрана та навколо гучала вбивчо, а від запаху трав, котрі почали розкурювати наді мною, хотілося кашляти та чхати. Що там — марихуана чи, може, якісь інші середньовічні опіати? Я не дуже знаюся на травах і наркотиках, але неодмінно це мусили бути саме, інакше весь цей цирк буде просто цирком, а не старовинним ритуалом.

На мить мені стало шкода себе: я лежу тут, в іншій країні, за не одну сотню кілометрів від України, від своїх батьків і рідних, і нюхаю цю гидоту. А ще поверхня, на якій я лежала, була холодною і я вже геть задубла, навіть кліпати стало важко від холоду. Можливо, метою цих в рясах було саме замороження мене, щоб краще збереглася для майбутніх поколінь, як Луї де Фюнес у фільмі «Заморожений»?

Наді мною зблиснуло лезо на тлі останніх кадрів кліпу «Infanati», я закричала і раптово моє тіло пронизало ніби розпеченим кинджалом. Але ж лезо було холодним, я сама бачила його срібний блиск!

Я задихалася. До першого розпеченого кинджала додалися безліч інших, що опікали мої нутрощі й вони розпеченою рідиною витікали крізь отвори в тілі.

Я кричала, кричала, кричала допоки не зірвала голос. І саме в цей час свідомість почала мене залишати…

 

***

 

 

— Прокидайтеся, за десять хвилин ми приземляємося в Стокгольмі, — почула я голос стюардеси і неохоче розплющила очі.

Темне приміщення зникло, обриси в рясах та свічки теж. А от на екрані крутився кліп «Era – Infanati». Я роззирнулася та полегшено зітхнула. Здається, це був лише сон.

На підлогу літака упав путівник Швецією. Я схилилася його підібрати та помітила, що розгорнувся він саме на сторінці з «Кодексом Гігаса». Трохи здригнулася. Сон був настільки явним і страшним, що я повірила у все, що в ньому відбувалося, а це, виявляється, я просто начиталася перед сном, та ще й випила трохи (завше боялася літати). От мені й примарилося все.

Слава Небесам!

Приземлилися ми вдало, дорогу до залізничної станції Стокгольм-Арланду я знайшла швидко і вже за кілька годин, оселившись у готелі на Слойдгатан, подалася гуляти. Та, не пройшовши й одного будинку, згадала, що не купила лейкопластирі, тож довелося заскочити в аптеку.

На виході з неї я трохи загальмувала, шукаючи в сумці телефон, щоб подивитися, куди йти далі, та раптово мені в обличчя вітер швиргонув газету. Я її впіймала та подивилася на заголовки шведською мовою. Звісно, я нічого не зрозуміла, але чоловіка на світлинах впізнала: живого чоловіка у військовій формі та мертвого чоловіка в штатському одязі.

Це був Роджер Левін із мого сну. А біля тіла на світлині було чітко видно аркуш паперу із зображенням голови цапа, слідів копит, поцяткованого вигнутого прямокутника та чотирьох фаз місяця — від молодого до повного.