«Відпустка у Швеції»

Нумі… Тепер це моє нове ім’я. Я роздивлялася себе в дзеркалі, намагаючись знайти відмінності між Ніною та Нумі. Не знайшла: ті ж сірі очі, руде волосся, тонкі губи, невеликий злегка кирпатий ніс і розсип ластовиння, яке я постійно намагаюся замаскувати тональними кремами; все ті ж невиразні вії та брови та невеличкий шрам під правою ключицею. А ще дві руки, дві ноги, груди, вуха… Все на місці. Од зміни імені ззовні нічого не змінилося. А всередині? Я дослухалася до відчуттів. Не було ні тривоги, ні розчарування, ні натхнення, ні радості — лишень утома і відчай. Минуло лише кілька днів відколи я перетнула кордони та змінила одну країну на другу, а відчуття таке, начеб спливло кілька років.

Усе-таки одну деталь я зауважила: плюс одна зморшка на чолі. Її ледве видно в розслабленому стані, проте, як зосереджуюся чи морщу лоба — вона тут як і уродилась. Що ж. Бувай, Ніно, привіт, Нумі!

 Квартира, в якій мене залишив мій чоловік (досі важко так його називати, одначе слід уже звикнути до цього), точно використовувалася не як житлове приміщення. Хоча тут був і диван, і шафа з жіночими й чоловічими речами, і дзеркало, і телевізор, і кухня з усією технікою й начинням, але говорити, що тут хтось жив раніше, не випадало. Це мовби відчувати, коли ти подобаєшся хлопцю, або ж уловлювати настрій мами, як нашкодила: інтуїція підказувала, що все це просто для створення відповідної атмосфери або ж для використання за тимчасовий сховок для подібних до мене дівчат, що ненавмисне втрапляють у халепи. Тоді скільки ж таких дружин у Лудде?

Якраз нагодився Лудде з пакунками із супермаркету й відразу перейшов до справи. Сидіти мені тут кілька днів, аж доки він дасть усьому раду й не мине загроза моєму життю. Тому їжею на цей період він мене забезпечив. Крім цього, залишив кнопковий мобільний телефон, а мій смартфон наказав розібрати та сховати якнайглибше в сумку. Всі ці маніпуляції — мов із бойовиків — розсмішили мене, і Лудде довелося прочитати лекцію, мовляв, це не жарти й необхідно коритися йому в усьому. Я ж дивилася в ці глибокі блакитні очі та вже уявляла, що він дійсно мій чоловік. Як нам, дівчатам, мало потрібно для щастя!

Та ось двері за ним зачинилися і я знову залишилася сама.

***

У приміщенні тихо пискотіли системні блоки, на великий монітор виводилося дві фотографії водночас — живого чоловіка у військовій формі та мертвого в цивільному, причому це була одна й та сама людина.

Лудде стояв перед екраном, схрестивши руки на грудях, і уважно вдивлявсь у ці два зображення. Він стежив за цим чоловіком не один рік і тому вся відповідальність за провалену колегами операцію лежала на ньому, а заразом — і відповідальність за Нумі-Ніну, котра мимовільно опинилась у центрі подій.

Учора в центрі Стокгольма було зухвало вбито людину. Жертва йшла вулицею, коли її скосила куля снайпера. Прямісінько в серце. Перехожі навіть не зрозуміли, що трапилося, тому вдалось уникнути паніки. На цьому етапі колеги Лудде спрацювали чітко й оперативно.

Тіло Роджера Левена, він же Деніел Сміт, він же Дмитро Коваленко, він же Ґжеґож Вуцик, доставили в морг військового шпиталю. Вилучену з тіла куплю ідентифікувати відразу не вдалося — вона не мала жодних міток і характеристик, що вказували б на виробника набоїв чи специфіку зброї, з якої вона вилетіла. Тож детальнішим аналізом займалися зараз криміналісти, однак Лудде вже здогадувався, куди ведуть ниточки.

У його кишені зберігалася оголоска майбутньої виставки експонатів доби Середньовіччя, пов’язаних з окультизмом, релігією та інквізицією. Саме туди й збирався податися Роджер Левен. Туди ж їхала і Нумі-Ніна. Чим ці двоє можуть бути пов’язані, крім цієї виставки? Лудде задумливо потер підборіддя. Надаючи Ніні захист підробленням її біографії, він був упевнений, що дівчину втягли в події проти її волі, а до цього та не мала жодного стосунку до злочинного світу.

***

Перекусивши трохи бутербродами та запивши їжу «Спрайтом», я прийняла душ і прилягла відпочити на канапу. Поклацавши пультом і дійшовши висновку, що поїздка до Швеції виглядала б дурістю без знання мови, я вимкнула телевізор і заплющила очі. Можна було принаймні поспати після двох насичених днів подорожі.

Почалося все в літаку. Я хотіла дорогою від Києва до Стокгольма трохи покуняти, як от зараз, — та де там! Завжди в транспорті знайдеться найбалакучіша людина, і обов’язково вона мусить сісти або стати коло тебе. Це вже відточена часом практика. Зазвичай я відмежовуюся од таких нахаб навушниками та музикою, однак у літаку я не ризикнула цього робити: (хтозна, що може трапитись!) і вже пошкодувала про своє рішення. Принаймні цей молодик виглядав приємно та мав ледве помітний акцент.