Вірші

 

***

Приходиш тоді, як сполохане світло,
Втомившись за день, спокоює тіло чаєм.
Приходиш тоді — і ніде тут правди діти —
Коли гірко всередині чи надзвичайно.
Приходиш любити, ділитись теплом,
Обіймати і гріти, вірити в дні прийдешні.
Приходиш помножити нашу любов.
І довершуєш радість, мене довершуєш!

 

Хто я сьогодні?

— Хто я сьогодні, питаю себе
Перед дзеркалом.
— Той, хто був учора, — відповідає
Внутрішній голос.
— Але ж мене вже немає вчорашнього,
Як, власне, й учора уже немає.
— Тоді той, хто буде й завтра.
— Але до завтра ще дожити треба,
Воно ще не настало — зітхаю. —
То хто я сьогодні?
Голос мовчить.
І лиш очима усміхається.

 

 

Вона тримається на людях

«вона тримається вірності,

яка була»

Сергій Жадан
Вона тримається на людях такою, якою була,
Вкрай рідко своєму норову дарує свободу.
В клапанах серцях потоки її тепла
Досі змішуються з весняним снігом та льодом.
Вона любить його, як маленьке голодне щеня,
І сама собі це увесь час повторює,
Коли в серці безмежне тепло́ виростає щодня —
Розливається те́пло хештеґами у історіях.
В ті хвилини, коли залишається вдома одна,
Як життя відгороджується з нею ровами,
Вона чудово розуміє, яка цих стосунків ціна
Й далі говорить до нього простими словами.

 

***

Ти не думай, що ґрати врятують
Тебе від втечі,
Коли будеш ходити по лезу
Стальних ножів.
Ти не думай, що думкою можна
Все заперечити,
Перекреслити вчинки свої,
Як чужі.
Але думай про те, що є сила
Духу.
Що є час, де й каміння
Стає піском.
І він тягне тебе до світла
За вуха,
Яке не хочеш показувати
Нікому.

***

І навіть якщо ти
Будеш мене вести
Шляхом серця
що навіть діти чужі
в мені світло шукатимуть,
Я смиренно скорюся,
Буду за батька їм.
Тільки дозволь [окрім цього],
Ще й музикою звучати,
Від якої сльози
На очі навертатимуться,
Дерева ростимуть,
Душі молодшатимуть.
Я загину без співу,
Зламаюсь без слова,
Твого чистого слова,
На небесному вогні настояному,
Проявленому в моєму тенорі.
Благослови попутним вітром
Показати полум’я світові.
Бо так пече у грудях…

І не минає!

 

***

Світло, яке ллється з мене,
Затоплює нашу кімнату.
Крізь щілини просочується до сусідів.
Прокидаються зранку, усміхнені,
Відкривають завіси, сонце бачать,
Коли насправді за вікном —
Сніг.
І сірість
Висить над містом.

 

Нерівний ритм гармонії

У неї виходить це якось інакше:
Ліпше, ніжніше, спітніло.
Вона відчуває: мій погляд м’якшає
В полоні її шовкового тіла.
Коли торкаюсь її порогів
Самого судомить від світла і млості.
Важливо знати як глибоко й довго
Потрібно вдихати її волосся.
Я знаю коди її весни,
Якого кольору в неї білизна.
Мені відомі її секрети, сни,
З ким вона тиха, розгублена, різна…
З якими словами до неї приходить день,
Чиїми вустами вона розсмаковує радість.
Я непомітно довго ладен дивитись на неї
Й мати змогу

хіба на сон відриватись.

 

Люди ставлять сургуч

Люди ставлять сургуч на розлучені долі,
Засипають вітрами спогади… леле!
Здіймалась до неба Любов. Втекла з неволі.
Побачив її. Тому й прилетіла до мене.
З нею обідав, вечеряв, поклав поруч спати.
Сургуч розтопив, грів не руками — крильми.
Але відпустив, хоч її й не буває багато.
Їй треба літати. Без неї порожні ми.

***

не важливо насправді
хто кому є і ким
важливо лиш хто ти
з якої прийшов ріки
важливо лиш де ти
з чим прийдеш потім у дім
коли стане відомо
хто кому є і ким

 

***

Бо їй ні з ки́м так, як зі мною не болить!
І не важливо де і як ми з нею стрілись.
Одне турбує, що настане мить.
Коли і в мене вцілять схожі стріли.
І їй ні з ки́м так, як зі мною, не до слів,
З яких складаються осмислені розмови.
В яких буває радість, розпач, гнів…
Бо їй ні з ки́м так, як зі мною
знову.

 

***

З доріг час від часу повертаються вірші,
Розквітає відтінками тло на фото.
Кожна хвилина стає враз колишньою.
Добре, що в поглядах стільки тепла й турботи!
Можна їхати довго, головне не тікати.
Кінцева єдина — двоє воріт, напевно.
Щоб жити у світлі потрібна й для тіні межа. Та
Бачити знаки — це те, що для інших таємне.

 

***

Небо над містом туманами де-не-де,
В ньому побільшало сонячних кольорів.
Я починаюся зранку поміж людей,
Серед цілого всесвіту, в світанковій порі.
Починаюся з того, що готую тепло,
Щоб виросли вірші, розвіялися в юрбі.
Починаюся з наміру множитися добром
У кожному серці, передусім — в собі.
Міцнію в деталях, складаю з дрібниць
Радість, яка у тілі вивершує силу й дух,
Волю, що вища за журавлів та синиць,
Надію, де обіцяв розквітнути, як зійду.
Я починаюся з віри — думки визначають стан,
Що Божий Син недаремно за нас воскрес,
З істини істин, яка невимовно проста:
Жити, по змозі, в любові. Взаємно й без.
В місті моєму солодко пахне весна,
Загартована вітром, подовжена гарним днем.
Я радію тому, що у всьому Тебе пізнав,
Що вічне ніколи в наших серцях не мине.

 

За мотивами вірша Сергія Татчина
«Небо над містом помірно холодне й бліде»

 

Не тремти!

Не тремти!
Він не менше за тебе
Боїться
Втратити те
Що
Займає
У серці
Його
Найбільше
Місця

Ти!

Справа в тому

…написати свою промову
«Один в каное»

Справа в тому
Я бігаю з місця на місце
Постійно із місця на місце
Та помічаю усе частіше
Це має відтінок
Дурного тону
Справа в тому
Так швидко приходить втома
Що хочеться різко додому
Та в мене не мій дім удома
Хоч скрізь почуваю себе
Як удома
Справа не в тому
Бо хочеться просто присісти
А треба — із місця на місце
А хочеться — з міста на місяць
Чи навіть на декілька місяців
З дому бо втома
І справа і зліва
Втома та
Справа не в тому
Що хочеться в затишку вдома
Написати про себе промову
Не всі мої вірші про світло
Є кілька про правду і змову
Посмішку теплу й зимову
Справа не в тому
Не в тому
Не в тому
Та може усе ж складеться
І якось за покликом серця
Допишу цю промову
З якої колись буде пісня
А раптом я трохи не встигну
Бо бігаю з місця на місце
Напишіть епілог про мене
Колективно
Відверто

 

Опісля

Цей демон не мій

Цей демон не мій,
Не мною створений,
Не мені призначений.
Я можу чути його,
Відчувати його —
Не можу бачити.
Та все ж дякую,
Що нагадує:
Минуле не стерти.
І я справді сам
Із собою сам
Довго
Не був відвертим

 

 

***

Світ вибухає в зелені, нас до краси привчає.
Я — у кав’ярні в місті. небо довкола гримає.
Чую його мелодії, гріюсь горнятком чаю.
Квітень завжди поетів щедро частує римами.
Дякую Богу за радість. Спокій знаходжу в віршах.
Бачу закохану пару, приручену одне одним.
Вона декламує класиків. А він їй: «Своє — боїшся?».
І від його баритону якось стає прохолодно.
Я відсуваю кухлик, дивлюся на юну пару...
Хмари женуть галопом, громом згори погрожують...
Дівчина тихо каже: «В мене немає дару!
І так, як напишуть інші, ніколи писати не зможу я».
Дихаю цвітом вишні... На серці стає тепліше.
Бачу, летить до мене дівчинка ця щодуху:
«Чи можна узяти автограф? Ніхто так, як ви не пише».
І я їй пишу у книжці: «Твори! А його не слухай!»

 

За мотивами вірша Олександри Малаш
«Хтось власних дітей голубить...»