Вірші

***

А хто тобі, власне, винен,

що бачиш свою дорогу? 

Що не прогинаєш спину?

Що очі несуть вологу

по вінця доволі часто,

мов сніг забиває шибку 

вікна, із якого впасти — 

вдихнути спочатку глибоко?

А ніч розливає вина 

фіалки нічної, липи…

А хто тобі, власне, винен, 

що тиша в душі до хрипу?

І скрикує глухо фенікс.

Насправді — воркоче гуля.

Чигає Залізний Фелікс.

Чатує остання куля.

***

Не плач, не витікай даремно, душе,

слізьми: відомо, що Москва не вірить...

І де ж твоя, для тебе тільки, суша?

Вготована дорога ким до прірви? 

І не врятує навіть огорожа: 

коти свій камінь — зводь її довіку.

Від світу не втекти: не допоможе. 

Мовчи і задихайся аж до крику.

Погоджуйся, що річку не прискориш

і не спинити час, нестримні води... 

Моя душа ні фальші, ні покори

не терпить в стані власної свободи.

***
"Ночь, улица, фонарь, аптека..."
(О. Блок).

 

Бачиш, знову — ця стара аптека,
вулиця, ліхтар, серпнева ніч. 
Місто вичахає. Тане спека.
Водолій схиляє нижче глека,
зорі виливає нам навстріч.

Відшукай очима ту єдину,
неповторну, як прекрасна мить…
Впасти — теж пройти свою стежину.
Все відносно — не кінець — вершина…
А у тебе — серце защемить.

І стоятиме ліхтар, аптека…
Вулиця нічна. І плин ріки.
На пательні неба чебуреком
на догоду милим древнім грекам
місяць пропливе не навпаки.

***

Напливають осінні мотиви,

як звуки перону... 

Догоратимуть квіти

нервово, нестримно, 

шалено. 

Горобина дозріє

холодною цнотою в гронах. 

Що залишиться нам? 

Кровообіг повільний по венах. 

Погортай календар — 

насолоджуйся влітку ночами. 

Розливається млосно тепло, 

ніби гуща від кави. 

Передсердя штовхне 

потаємні бажання і чари 

до твоїх берегів —

легковаж! —

дозволяє лукавий. 

Це не літо, — а розпач! 

Минає. Минає. Минає... 

І не втримати часу —

карбує сліди на обличчі… 

Припадаю в обіймах до тебе, 

як листя багряне, 

через осінь пройшовши,

тремтить біля гілочки 

в січні. 

 

Липневе

Цей день як день.

А липа

відцвіла…

Нас вулиця 

зловила розпашіла.

Чому ж мені 

не вистача тепла, 

якщо хлюпоче сонце 

небосхилом?

Іще

не опадає жовтий лист,

а квінтесенція 

думок тривожних —

на глибині

між потім і колись.

Перебіг часу —

плин ріки. 

І схоже,

та ностальгія вже 

крізь нас тече, 

мов проза 

від Харукі Муракамі*.

Торкнись мене —

відчуй

таємний щем! —

і обніми 

гарячими руками.

.......................................................

*Харукі Муракамі — японський письменник і перекладач.

***

Яблука падають, падають яблука знову...

Осінь давно підкрутила годинника хід.

Ритми сердечні сповільнює холод ранковий...

Час не стоїть: поглинає удари глухі.

Хочеш не хочеш, а змушений спостерігати,

як від опалого листя тривога росте...

Станеш в уяві пірнати шляхами пернатих —

пісню прощання ковтне павутиння густе. 

Серце мужніє — дай сили останнє втрачати!

Недогаптована радість моя — не журба.

Яблука падають. Падають в тишу нещадно, —

в душу незграбно рушає осіння гарба. 

***

А недавно юні пелюстки

колихали літепла печатку!

От і все: торкнулося щоки

осені найперше коліщатко.

Диптих

1.

Мої роки — моє терпке вино.           

Плекай же гроно, життєдайні лози!   

На вересневім тлі,

де кришталі

роси квіткової на першому морозі.             

Там глибина... Яка там глибина!                 

У росах тих, в бадьорості прозріння.         

Коли стоїть пора така осіння,

то жити, жити хочеться сповна!

 

2.

Ще буде все — чого і не чекав,

коли надія втрачена, мов зерня,

коли бринить сумна

і вишина,

не те що павутиночка на терні!

А ти ще вірив, ти іще плекав

дороги спілі чи стежки грайливі.

Повіривши в яскраво-неможливе,

поставиш кому, там, де «те-че-ка».

***

Про цей багрянець на дерев долонях,

повір мені, хто тільки не писав!

Та знову осінь. Дві декади жовтня...

а ти і вірша першого не склав.

Не подивився в небо... А птахи вже 

із місяць, мабуть, в Африці живуть!

Собі помрій: хоча би до Парижа 

добратися, щоб не померти тут.

І на високих не збіжиш підборах:

не пурхати, як років сто тому...

Я півстоліття прожила, та вчора

збагнула осінь: важко одному.

Й тоді, коли, як безпорадні птахи, 

листки останні зірвуться з дерев 

і душу понесуть, немов на плаху, —

побачу враз обпалений свій нерв. 

***

Можеш мені не писати листи.

Зима відключила зумер…

Що залишається? Тільки плисти!

Життя — це запливи в сумі. 

Січень розсипався, мов конфетті.

Холодні горять Стожари.

Вже не важливо, а що хто хотів…

Хто сонцем був, хто Ікаром.

Слово між нами на вітрі хрустить

старезним шматком церати.

Знаєш, не варто писати листи. 

Мелодію не програти.

***

Зима й по тебе прийде, щоб колись 

ти інтеграл взяла останнім віршем... 

За все подякуй Богу. Навіть більше — 

радій комашці, сонцю! І молись.

Твою зневіру радощі зітруть, 

душа твоя — валіза, повна втоми. 

Весна буяє — панувать живому! 

Думки тягучі — небезпечна ртуть.

Шукаєш мовчки милиці для мрій 

і вносиш їх до списку преференцій... 

І сонце сходить у твоєму серці, 

бо цей травневий день, — як супокій.

***
В Берліні сніг: повільний, невагомий.
Мереживо дерев на тлі пастельнім.
Недільний ранок. Вулиці пустельні.
Лише трамвай працює, і вагони,

що мають колір сонця золотого,
пливуть, як заворожені. І мимо.
Вже й не цікаво, що там далі з ними,
бо ти вростаєш в сніг. І що із того,

що проникаєш поглядом спочилим 
у простір сутінковий тротуару, 
в густе повітря з присмаком нектару
чужого міста?.. Поведи плечима,

стріпни цей чар із власної задуми:
так тон стіни порушує графіті. 
Тут і без тебе повно неофітів.
А в серці… в серці десь чекають Суми.