Вірші

Надія Позняк
***
А хто тобі, власне, винен,
що бачиш свою дорогу? 
Що не прогинаєш спину?
Що очі несуть вологу
по вінця доволі часто,
мов сніг забиває шибку 
вікна, із якого впасти — 
вдихнути спочатку глибоко?
А ніч розливає вина 
фіалки нічної, липи…
А хто тобі, власне, винен, 
що тиша в душі до хрипу?
І скрикує глухо фенікс.
Насправді — воркоче гуля.
Чигає Залізний Фелікс.
Чатує остання куля.
 
***
Не плач, не витікай даремно, душе,
слізьми: відомо, що Москва не вірить...
І де ж твоя, для тебе тільки, суша?
Вготована дорога ким до прірви? 
 
І не врятує навіть огорожа: 
коти свій камінь — зводь її довіку.
Від світу не втекти: не допоможе. 
Мовчи і задихайся аж до крику.
 
Погоджуйся, що річку не прискориш
і не спинити час, нестримні води... 
Моя душа ні фальші, ні покори
не терпить в стані власної свободи.
 

***
"Ночь, улица, фонарь, аптека..."
(О.
Блок).

 

Бачиш, знову — ця стара аптека,
вулиця, ліхтар, серпнева ніч. 
Місто вичахає. Тане спека.
Водолій схиляє нижче глека,
зорі виливає нам навстріч.

Відшукай очима ту єдину,
неповторну, як прекрасна мить…
Впасти — теж пройти свою стежину.
Все відносно — не кінець — вершина…
А у тебе — серце защемить.

І стоятиме ліхтар, аптека…
Вулиця нічна. І плин ріки.
На пательні неба чебуреком
на догоду милим древнім грекам
місяць пропливе не навпаки.

Страницы