Вірші

***

А хто тобі, власне, винен,

що бачиш свою дорогу? 

Що не прогинаєш спину?

Що очі несуть вологу

по вінця доволі часто,

мов сніг забиває шибку 

вікна, із якого впасти — 

вдихнути спочатку глибоко?

А ніч розливає вина 

фіалки нічної, липи…

А хто тобі, власне, винен, 

що тиша в душі до хрипу?

І скрикує глухо фенікс.

Насправді — воркоче гуля.

Чигає Залізний Фелікс.

Чатує остання куля.

***

Не плач, не витікай даремно, душе,

слізьми: відомо, що Москва не вірить...

І де ж твоя, для тебе тільки, суша?

Вготована дорога ким до прірви? 

І не врятує навіть огорожа: 

коти свій камінь — зводь її довіку.

Від світу не втекти: не допоможе. 

Мовчи і задихайся аж до крику.

Погоджуйся, що річку не прискориш

і не спинити час, нестримні води... 

Моя душа ні фальші, ні покори

не терпить в стані власної свободи.

***
"Ночь, улица, фонарь, аптека..."
(О. Блок).

Бачиш, знову — ця стара аптека,
вулиця, ліхтар, серпнева ніч. 
Місто вичахає. Тане спека.
Водолій схиляє нижче глека,
зорі виливає нам навстріч.

Відшукай очима ту єдину,
неповторну, як прекрасна мить…
Впасти — теж пройти свою стежину.
Все відносно — не кінець — вершина…
А у тебе — серце защемить.

І стоятиме ліхтар, аптека…
Вулиця нічна. І плин ріки.
На пательні неба чебуреком
на догоду милим древнім грекам
місяць пропливе не навпаки.