«Вуська», казка

– Сиди й не рипайся! – вже сердито прикрикнула мама й побігла надвір шукати якоїсь їжі.

Цього тільки й треба було Вусьці! Вона спритно влізла до кухні, де було вже темно, і не знайшовши там дівчинки, побігла шукати її в інших кімнатах. Вуська добре відчувала запахи: гострий носик повів її вгору по сходах, з яких вона ледве не скотилася.

Нагорі була спальня, де Люся лежала в ліжечку зовсім сама. Мишка шуснула у вузенький дверний отвір і писнула привітання своєю мишачою мовою.

А діти розуміють мову тварин!

Тому Люся, побачивши гарно вдягнену мишку, дуже зраділа й також привіталась до неї.

– О, ти моя мишка Мімі! – скрикнула Люся. – Тільки ти поменшала. Але сукеночка така, як тобі бабуся пошила. І ти вже навчилась бігати!

– І говорити, – додала Вуська.

– Ходи до мене в ліжечко, – покликала Люся. – Будеш зі мною спати?

– Буду, – сказала Вуська й залізла під теплу ковдру.

– Хочеш їсти? – спитала Люся. – Ти любиш коржики?

Вуська не знала, що воно таке, але сказала, що любить.

Люся дала їй печива. Вуська, яку тепер звали Мімі, взяла шматочок в обидві лапки і їла так, як і Люся. Дівчинка почала дрімати і скоро заснула, а біля неї й мишенятко.

Немов уві сні, Вуська почула шепіт:

– Вусько, йди додому! Що ти тут робиш?

– Сплю з Люсею. Вона мене любить, і я її.

– Я тобі кажу, тікай звідси, бо буде біда!

– Мамцю, я ще трохи тут побуду, а вранці прийду: втечу, поки встане бабуся.

– Вусько, зараз же злазь із ліжка, бо наб’ю! – насварилася мама.

– Я не Вуська, а Мімі! – відізвалась неслухняна доня.

Вона заховалась під ковдру аж під самий бік до Люсі. Тут її не могла дістати мама-мишка. А з сусідньої кімнати, почувши шарудіння, увійшла бабуся. Мама-мишка шмигнула вниз по сходах. Бабуся похитала головою й пішла спати.

Сукня заважала Вусьці. Вона побачила, що Люсине вбрання лежить акуратно згорнене на стільці, то й собі роздяглася й поклала одежу на стілець. Тепер Вусьці було зручно й тепло. Їй снилися прекрасні сни, в яких вона танцювала з Люсею і їла смачні коржики.

І не помітила, коли настав ранок і до кімнати ввійшла Люсина мама.

– Вставай, донечко, вже час снідати! – промовила мама, цілуючи Люсю в щічку.

Та цим розбудила й перелякала Вуську – вона стрибнула з ліжка на килимок.

– Ой, що це? – закричала мама і вискочила на стілець. – Миша! У нас завелися миші! Степане, йди сюди мерщій!

З’явився Люсин тато. Надбігла й бабуся. Почувши, що тут є миші, бабуся озброїлася віником і кинулась ловити Вуську. Вуська спочатку не боялася, бо думала, що всі її так любитимуть, як Люся, але побачивши віник, зрозуміла, що біда. Їй було дуже соромно, що вона всіх так переполошила!

– Не чіпайте її, це ж моя мишка Мімі, що ви мені подарували на Різдво, – плакала Люся. – Вона дуже мила, я її люблю.

– Це не твоя мишка! Он твоя Мімі, на кріслі. Це справжня миша, що нищить усе в хаті! – кричала мама.

Вуська не стала чекати, що буде далі. Вона хутко побігла сходинами вниз, де на неї вже чатувала мама, і вдвох вони сховались у підвалі.

– Тепер мусимо знову перебиратися на іншу квартиру, – вирішила мама. – Тут уже не буде нам спокою.