«Вуська», казка

Мама-мишка з малим мишенятком переселилися у нове помешкання. І добре зробили, бо насувалася люта зима, в норі було так холодно, що й сірі кожушки не захищали. До того ж полили зимні дощі. Якби то сніг, було б під ним, як під ковдрою, затишно, а то ж крижана вода затікала у нору, і мишки мало не потопилися. Добре, що перебралися в сухе місце, під будинок, де жили люди.

Вранці в будинку було гамірно: грало радіо, голосно співав електричний чайник, хтось грюкав дверима й тупав по східцях. Потім один по одному люди виходили надвір і десь зникали. А в хаті лишалися тільки бабуся й маленька дівчинка.

Мама-мишка швидко знайшла шпарину в підлозі, трохи попрацювала своїми гострими зубками, і тепер обидві мишки могли спостерігати крізь дірочки, що там діється в кухні.

Це було улюблене зайняття для мишенятка.

– Мамо, мамо, яка чудова дівчинка! Я хочу до неї! Можна мені влізти в хату?

– Нізащо! – скрикнула мама-мишка. – Тебе спіймають і заб’ють!

– Заб’ють? Що це означає? – дивувалося мишенятко.

– А те, що ти умреш і більше не будеш жити.

– А за що мене вб’ють? Я ніякої шкоди не зробила!

– Ти – ні, але інші миші псують людям багато речей: їдять зерно і хліб, різні страви і навіть книжки.

– Я того не їм. Я чемна.

– Ти ще мала і не знаєш, як треба жити на світі. Сиди в запіллі й не бешкетуй. Бо як зачують люди, що в них є миші, то заведуть кота або поставлять пастку.

– А що таке кіт?

– Кіт – то величезна потвора, в сто разів більша від нас, що полює на мишей і їх жере. А пастка – то така машина, що клацає залізними зубами і тримає мишу в полоні, аж поки надійдуть люди.

– А що тоді? – запитала цікава мишка.

– Я ще ні разу не бувала в пастці, але в ній загинула моя мама, твоя бабуся. Люди її просто викинули на смітник, і там вона замерзла.

Почувши такі речі, мишенятко поводилося тихо і тільки спостерігало зі схованки, як мала дівчинка бігає по хаті й бавиться ляльками та різними цяцьками, яких у неї була повна скриня.

– Мамо, мамо! Глянь: у дівчинки є мишка, зовсім така, як я, тільки нежива. То вона бавиться мертвою мишкою, що потрапила в пастку?

– Ні, доню, то штучна мишка, зроблена з вовни.

Якось мишка побачила, як дівчинка з бабусею шили маленьку сукеночку, а закінчивши шиття, вдягли вбрання на мишку.

– Мамо, мамо, – запищало мишенятко, – я теж хочу вдягнутися, як та мишка. Зроби мені сукенку!

Мишенятко плакало й просило, поки мама не сказала, що спробує пошити сукенку. Вночі, коли всі спали, мама-мишка вилізла з нори, підповзла до кошика, куди бабуся змела сміття, позбирала клаптики тканини, а потім вилізла на полицю, де в подушечці спочивала голка з ниткою, – і все те потягла в нору. Довго шила, а на ранок подала доні чудову сукеночку, шапочку з дірочками для вух і навіть капчики.

– О, дякую, люба матусю, – сказало мишенятко. – Тепер і я буду, як та дівчинка. Її звуть Люся, я чула. А мене як звуть?

Мама не могла сказати «ніяк», і тому одразу придумала мишці наймення: ВУСЬКА. Мишеняткові це наймення дуже сподобалось, воно закрутилося навколо свого хвостика, промовляючи: «Я Вуська, я Вуська, я Вуська!!!»

Якби ж то на тім скінчилося! Далі Вуська захотіла піти до Люсі в гості. Мама, звичайно, не дозволила. Взагалі, Вуська була слухняна, але завжди вимагала пояснення. Так і тепер:

– А чому мені не можна піти до Люсі? Якщо вона грається з мертвою мишкою, то чому не з живою?

– Бо то – люди, а ми – миші. Вони нас не люблять, – відповіла мама.

– Але мене полюблять.