23 апреля 2024 год
вторник
вторник
«Я загубив свій капелюх...»
я загубив свій капелюх я загубив свій капелюх той капелюх якого не мав серце під ним – його форма лопух ловить трамвай прилипає до скла і я стою тепер наче гриб його лисиця не їсть і лось а йде по лісу якийсь тип і відбиває шапку в осінь що ж слухай рейку і кров тримай лист лопуховий над лосем несеться і лисицею кровавий трамвай капелюх відтинає від форми серця діди з вулиці садової отаке: на вулиці садовій проживає двадцять сім дідів є ще двадцять восьмий – дід григорій але він до списку не хотів дід іван на турніку вже зрана – може сорок сім за один раз дід іван сусід спортсмена-йвана ремонтує зятеві камаз дід левко вже не сидить за вбивство – бо амністували із тюрми дід сергій кричить на бабу христю щоб вона не гупала дверми дід олег стругає внуку шаблю – витирає піт густий з брови дід андрій рахує вголос краплі – дід андрій: спасибі що живий дід микола з ранку і до ночі слухає радєйко і сопе дід юрко згадав поїздку в сочі в сімдесят четвертому – в купе! дід тарас завів нову любаску – пишногруду ясочку гнучку дід мишко сміється із тараса – пасія молодша за дочку дід марко жаліється на серце дід прокіп не зве себе старим дід артур досипав в зупу перцю дід василь триндить про газ і крим дід михайло спить а дід володя тягне з гаража михайла лом щоб залізо здати діду боді – той скуповує металолом дід павло ян лев матвій гаврило ще петро петро – петро ще раз у лікарні: вчора перепили – вчора ж павла вчора ж день петра дід онуфрій вбив стару вівчарку – захворіла мучилась – стара дід дмитро не доживе до ранку сам не ходить навіть до відра марить – скло розбив – зятьок дмитровий йде міняти шибку від вікна лиш дмитро живе не на садовій – там уже початок сірчана гарні дерева коли померла віслава шимборська мій сусід через паркан почав виходити в сад і казати: дерева дерева які ви всі гарні – такі гарні що неможливо вибрати на котрім із вас вішатися він звісно не знав хто така шимборська а якби я йому сказав це ім’я він би старий точно перепитав: хто-хто – наталя цімборська? та вішайся вже нарешті! – з часом почала кричати йому зла дружина котра колись позичила у нас п’ять мішків цементу і досі не віддала (а ще її покійний батько у війну допомагав фашистам!) а чоловік відповідав: ці дерева такі гарні що неможливо вибрати на котрім із них вішатися – зрештою одного дня повісилася сусідка на вербі – ну добре: я трохи перегнув не повісилася – померла своєю смертю але п’ять мішків цементу так і не віддала сніг землі і сніг неба коли померла прабаба корнелія випав сніг такий що діватися було нікуди хіба ходити з заплющеними очима вона стояла над піччю варила бульйон і щойно згорнулася куряча кров – прабаба упала а потім пішов сніг жінки шепталися про те як корнеля виходила надвір і – сонячно чи хмарно – проклинала погоду голосно на всі горби і коли чоловіки до цвинтаря розчистили дорогу то обернулися назад і зрозуміли що нічого не розчистили бо ішов не тільки сніг неба а й сніг землі але це таке – буває головне – казав дід петро її син – що сніг із того часу не зупинявся – він кожного дня і кожної ночі йде – а ми й не помічаємо а я питав: як це не зупинився – глянь у вікно там же літо а він відповідав: і нащо ти до школи ходиш?! нічого ти не розумієш байстре никола він виганяв бур'ян і горобців з городу так наче торгашів з храму він ішов до картоплі кукурудзи редиски кропу з такою усмішкою мов до церкви а баба ганя завжди жалілася що він нікого так не любить як грушку ним колись посаджену посеред саду між горіхом і ранетою і та грушка давала найкращі груші він вчив мене сороміцьких коломийок і посилав співати їх бабі за що видавав сирного коника він будив мене уночі подивитися на їжака який шарудів біля криниці або на сову яка пугикала на вершку черешні чи лисицю яка не помічаючи нас паслася у саду діду коли ми зустрінемося я вам за сирного коника заспіваю ще багато сороміцьких коломийок а груша ваша всохла зразу після вас п'яний дід п'яний дід іде з чайної він не хитається але підспівує несе бабі шоколаду з крамниці — аби задобрити але вона не піддасться і довго буде ображатися і їсти на стіл сьогодні не подасть але насправді дід у чайній наївся п'яний дід розкаже мені багато про свою молодість і про те як вполювати ведмедя без рушниці і про бабиних залицяльників а також про те що літа вже не ті потім він вляжеться на канапі й захропе і посеред ночі часто ходитиме пити води і зачепить бабине начиння що розсиплеться з гуркотом на підлозі а баба нервово стискатиме зуби: шляґ би ки трафив анкологіку нехаре ти собачя аби кі очі вілізли аби кі гад на довбню скочів та аби кі пожєріста впекла а він думатиме ика ж уна мене файна — єк красна ружя і добря єк бануш з таков і вмерти в один день не гріх тренос дідової хати ось мить: порожнє все зі стін зняли ікони прапредки зі світлин устали і пішли за ребрами душа б'є в мідносердні дзвони дзвіниці на горі де хмари як воли ось мить: сховався бог за комином із кахель і плаче як малий і кахлі світло тчуть і плаче крізь дощів туберкульозний кашель і кахлі кожен нерв тавром старим печуть аж хата наче бомж хтось вікнам вибив зуби ніхто сюди не йди тут більше не живуть і душі вийшли геть немов дерева з зрубу і впав останній дуб бо то не ваша путь півзливи на даху а пів — стече у вени крап-крапає згори в ікони в піч в кути і тільки щось щемить хрипким вселиким треном сидить на лаві бог сидить не хоче йти шкільні дерева: тополя ложкою копали молоду картоплю аби не розбивати всього куща забирати велику й залишати малу рости але ми підкопували тополю під школою на кожній перерві ми підкопували тополю під школою аби вона впала й завалила це все до біса наші однокласники грали у весілля де ми мали бути батьком і гостем але ми підкопували тополю вони вже грали у народження дітей і хрестини де ми мали бути акушером і священиком але ми підкопували тополю ми не любили її її огидних як розчавлений хрущ бруньок її пуху який ліз у ніздрі її висоти але ми підкопували тополю як гріх нашого народження через який усі ці страждання – я прийшов недавно туди де школа ціла а яма нашого дитинства заросла і тополя – уся вища шкільні дерева: береза мовлю що дерево є деревом а людина людиною і що дерево не є людиною а людина не є деревом називаю різні породи і якості різні букви складаю в гасла але трепета тобто осика на одному з уроків біології чи ботаніки рано чи пізно виявиться березою і проб’ється кількома кілками на краю футбольного поля куди м’яч рідко закочується вчитель хімії ідіот вчитель алгебри дебіл вчителька астрономії молодець вчителька малювання оу-є вчителька безпеки життєдіяльності небезпечна вчителька англійської мови нічого не знає про це життя вчитель німецької мови гітлер капут вчитель інформатики алкаш вчителька літератури наречена пушкіна вчителька історії перед якою я маю борги на відміну від… – я мовлю бо хочу образити якомога більше людей я мовлю бо хочу облагородити якомога більше дерев я мовлю бо хочу образити якомога більше людей але вони не вміють читати жоден жодна жодне з них не вміє читати мовлю але моє слово не виправить помилки воно навіть не назве їх береза не є березою слово моє словом не є шкільні дерева: дуб ріс так що розривав надвоє кисень і ріками тік кровавий озон (о2–о3) ріс так що прибивав усі рослини під собою щороку давав життя тисячі малих дубків але до осені нещадно убивав їх усіх як старий бог це на тебе тикала вчителька з вікна кабінету світової літератури коли говорила про символіку у «війні і мирі» – романі-епопеї на історичну тему графа толстого вона трактувала епізод де князь андрій думав що дуб тисячу разів правий «нехай інші молоді знову піддаються на цей обман а ми знаємо життя – життя закінчене!» а я на загальній фотографії хлопців мого класу єдиний із дванадцяти хто не дивиться у об’єктив бо зирить на гілля яке ти простяг над шифером другого корпусу і з твого гілля вилітають дикі голуби ми виросли під тобою дубе – колись один із нас зрубає тебе милостиня часом кажу правду аби думали що обманюю часом трясу аличу аби струсити пташок часом сідаю на бордюр у голубину компанію часом не читаю останню сторінку книжок часом хочу аби очі мої осліпли часом хочу помістити всіх голубів за ґрати часом пишу верлібри аби думали що не петраю римувати вдаю дурня а вони насміхаються і не бачать сарказму та коли дізнаються про свою біду – більше не впускають мене на поріг а я підходжу до найпершого храму обертаюся і далі швидко іду бо не маю милостині на всіх дівчинка з чорним півнем дівчинка з чорним півнем у руках стоїть у бур’яні біля дороги а поруч сідає інший великий птах і вмощується дівчинці у ноги там кінський щавель дрижить іржаво як півняче серце намочене а інший болотяний птах зеленою павою хоче сісти на плече і крильми тріпоче дівчинко з півнем відпускай його мокре серце в руки іншого птаха бери ритм наче срібне маленьке люстерце дивися на стук мов на себе згори як бог дивиться – і птаха затхлий мокрий вид надсилає з поміткою «дівчинко не згори!»