«З чого все починається»

Не знаю, чому він тоді не відкрився зі своєю писаниною. Може, сам не був нею вдоволений. Іншої відповіді я не знаходжу. Виявляється, саме тоді, він написав немало віршів та оповідань. Але про це я довідався лише в часи горбачовської перебудови, коли зустрічався з Віктором уже в Кіровограді, де він став однією з найпомітніших постатей у національно-демократичному русі. Без нього просто не могли обійтися і при заснуванні Товариства української мови, й «Меморіалу», й Народного руху України за перебудову. Віктор, як мовиться, віддавав усю душу цим — і не тільки цим, а й багатьом іншим національно важливим — справам. Перелік усього доброго, що він зробив для українського відродження, зайняв би тут чимало місця.

Повертаючись же до «Літературної України» в його біографії, маю підстави припускати, що то був, мабуть, найважчий період у Вікторовому житті. По-перше, після того, як йому так м’яко стелили, заманюючи туди на роботу, його цинічно обдурили (ніхто й пальцем не зрухнув, щоб виконати обіцяне). Більше того, настав день, коли керівництво газети йому недвозначно натякнуло: мовляв, ви нам не підходите, бо ми набагато більшого сподівалися від вас саме в поліпшенні ідейного клімату в редакції. Тобто воно було невдоволене, що він не виявився його апологетом або хоч лестуном, як деякі інші редакційні неофіти. Воно зразу не зауважило, що він — не гнучкошиєнко і що в нього міцний хребет.

По-друге, Віктора неймовірно вразило те, що його анітрохи не підтримали ті, з ким він навчався й приязнився в університеті. Добрий десяток із них стали дуже впливовими людьми. Могли б за Віктора поклопотатися. Могли б, але не поклопоталися. Виявляється, дружба — це не завжди назустрічний і двосторонній рух. Дехто сповідує тільки рух до нього. Гадаю, таке прикре відкриття зробив тоді для себе Погрібний, який довго вважав, що вони приятелюють одне з одним із постійною готовністю донорів прийти на допомогу другові.

По-третє, Віктора (тоді він неоднораз мені про те обмовлявся), приголомшило відкриття літературної кухні крізь призму «Літературної України» — він не уявляв, скільки там патологічного марнославства, фарисейства і цинізму. Йому — як натурі старомодно-романтичній — усе те неймовірно збридилося.

Уже в Кіровограді і в нові часи він писав і готував до друку свої книжки. Збірки віршів, «малої прози», гумор. Довгий час працював над романічною трилогією «Гріх і честь». Це твір у дусі «Виру» Григорія Тютюнника. Дуже гірка і чесна книжка, в якій автор не боїться вибудувати свою оповідь на, сказати б, старосвітський штиб — із докладною деталізацією подій та обставин, із повільним сюжетом і вигадливо оркестрованими мовними партіями численних дійових осіб, бо роман напро́див густозаселений. Та ще пронизаний пахощами і вітрами такого любого Погрібному степу.

Він іще збирався повертатися до твору. Хотів щось там додати, щось допрацювати. Але вже не встиг…

Мені розповіли, що не стало Віктора вмить.

Він сидів із приятелем за столом під грушею серед літнього дня в своїй любій Арсенівці, і вони, трапезуючи, говорили про таємниці життя. І буцімто Віктор сказав тоді фразу про те, що в цьому світі все починається з любові.

І то були його останні слова.

Він так чекав виходу своєї книжки «Цілюще», яку уклав із оповідань, написаних у різні роки. Є там і ті, що з’явилися ще до нашої зустрічі в «Літературній Україні». Є і зовсім недавно створені. Здається, це була дуже важлива для нього книжка.

Вона запізнилася до Віктора на якийсь десяток днів.