«З чого все починається»

Він з’явився в «Літературній Україні» в особливо похмурі часи. Газету тоді редагував тандем Виноградський-Гончаренко, на який секретаріат Спілки мав хіба що мінімальний вплив. Бо ж і редактор Виноградський, і заступник Гончаренко були креатурою ЦК Компартії України, перед яким у позі «струнко» стояло й саме керівництво Спілки. То була так звана Маланчуківська ера. Московський інквізитор, що називався секретарем ЦК з ідеології Михайлом Сусловим, тримав в Україні свою психокопію Валентина Маланчука, який вів невпинний погром усього, в чому вгадувався бодай найменший натяк на національний дух.

Газету тоді постійно лихоманило. Все виявлялося, що ми не туди ступили й не так щось сказали. Всі працівники редакції почувалися майже як миші, яким щогодини показують кота. Людей з редакції або брутально викидали, або вони звідти втікали.

І ось у секретаріаті мені назустріч підводиться з-за столу високий статний смаглявець із відкритим обличчям.

— Давайте знайомитися, я — Віктор Погрібний.

— А ви звідки?

— З Кіровограда. Мене загітували сюди заступником відповідального секретаря.

Я прикусив язика, щоб не сказати: «Не заздрю вам. Навіть співчуваю» — важко було тоді назвати в редакції місце гірше за те, на котре його засватали. Редакторат сто разів на день перетасовував план номера — і в секретаріаті не встигали перемальовувати макет. Уже коли приходили з друкарні шпальти, наші керманичі раптом починали тупотіти ногами й ущент розносили те, що вчора самі ж понамальовували і змушували алярмово все переверстувати. А зрив графіка виходу газети, спричинений їхнім самодурством, записували на карб заступника відповідального секретаря. Одне слово, за всіх сюжетів винна вона, невістка.

Згодом Погрібний сам допевнився, в яке багно він ускочив. Йому обіцяли золоті гори й на вербі грушки, а виявилося…

А виявилося, як він сам це назвав, коли ми пару разів із ним конспіративно від начальства почаркувалися, — тераріум.

Хоч це була письменницька газета і більшість працівників натхненно плекала в собі літературні амбіції і вже бачила себе завтра класиками в законі,  робити її до пуття могли таки передовсім журналісти. От і виманили з Кіровограда винятково досвідченого журналіста Віктора Погрібного, який умів у газеті робити все, пройшов у ній од літпрацівника до головного редактора. Його колишні однокурсники на факультеті журналістики, що вже опосіли високі посади в столиці, нараяли Погрібного керівництву Спілки, і те вхопилося за нього, мов за чарівну паличку. Ще й зопалу гарантувало: рік-два — і матимеш квартиру. Тоді зможеш перевезти сім’ю, а поки що хай почекають, і ти потерпиш.

Отож вони чекали, а він терпів. Але вже почав потерпати, передчуваючи, що його одурять. Якось зізнався, що дружина йому докоряє: повірив у якісь байки й повіявся від сім’ї хтозна-куди. Вдома ж місце давно обжите і є щось нажите. Уявляю, як йому, чоловікові амбітному, було вислуховувати все те, коли виривався на пару днів додому.

На той час колектив редакції був (вдамся тут до евфемізму) надзвичайно строкатий. Нова керівна команда взяла на роботу кількох не тільки фантастично далеких од української літератури людей, а й принципово російськомовних, які тільки матеріали до газети писали українською (дубово-незугарно). В усіх коридорах і навіть на летючках звучав «вєлікій і маґучій язик».

Ми з Погрібним і протестували проти такої поведенції колег, і всовіщали їх («Це ж, мовляв, аморально: заробляти українською на хліб насущний і так зневажать її!»), але все те нічого не дало. Я відкрив, що мовчкуватий і стриманий Погрібний — чоловік справді національно стурбований і безкомпромісний у відстоюванні українських цінностей. Не так і багато було тоді подібного гарту людей, бо не один боявся «засвітитися» з невиграшного для кар’єри й життєвого комфорту боку.

Погрібний у часи перебування в «Літературній Україні» ні разу не заїкнувся, що він щось пише. Всі ми мали його за «чистого» журналіста. Щоправда, він уважно все читав — ми не раз говорили з ним про Григора Тютюнника, Євгена Гуцала й Миколу Вінграновського. Це була його улюблена лектура. (Набагато пізніше він написав емоційно пронизливі спогади про Вінграновського й Тютюнника.)