суббота
З циклу «Троянда Парацельса»
…ось попіл, котрий був трояндою
і який вже ніколи нею не буде.
…він струснув крихту попелу у долоні,
тихо промовляючи Слово.
І виникла троянда.
Х. Л. Борхес. Троянда Парацельса
***
матерія думок повітря золоте
де кисень і вуглець як протиріччя світу
і вся вона легка і вся вона про те
як світлотінь біжить чи прохолода літа
ширяє і мигтить у зелені гілок
осліплює і тче обман оптичний зору
вдивляється у світ її текуче тло
і тішиться вона і входить в суть прозору
ще не обман не лжа первинність всіх основ
сама в собі як дух не висловлена всує
та все ж у ній уже погибель і любов
над прірвою по черзі балансують
болить і душу рве стискає у вогонь
туманності зірки себе і космос дальній
сама не знає де життя чи дивний сон
та пошепки народжує реальність
***
Якщо ось ці слова, цей неймовірний код
у послідовності читатиму я вголос –
то зміняться держава і народ,
і космос весь охопить видноколо
свідомості людської, і снага
збудує світ новий, і час розтане,
і Божа істина всесильна, бо нага,
як чорна крига чи вогонь, предстане.
Відкриється таїна всіх таїн
як замисел людського існування
й сакральне світло дивних україн:
тієї у піснях і тої в німуванні.
Всім нам у совість щільну і вузьку
та перемога жде свого Ваала*.
Я вірив у граніт – та істина з піску
як лепету і досвіду навала.
* Вислів «служіння Ваалу» означає гонитву за матеріальними благами.
***
Перетворення знаків і слів
Голосів голосних і шиплячих
у порив відчайдушний прорив
із сліпого тактильного в зряче
з площини у об’ємний політ
з речового предметного стану
в безпредметність як в числення літ
де панує надія остання
перевтілення речовини
у ефір нелегке хвилювання
як Харон у тяжкому човні
тіні віз а привіз осявання
розуміння безмежжя світів
і конечність вселенських матерій
підсвідомості тіні густі
і містерії без істерик
далі простір як спалена суть
і слова що творять матер’яльне
ось і я голограма фрактальна*
сад старий дикі груші цвітуть.
*Фрактал означає фігуру, малі частини якої в довільному збільшенні є подібними до неї самої.
Шекспір
Макбет, акт V, сцена 5
І завтра, завтра, завтра підступає
хиткою і непевною ходою
до літери останньої часів.
І всі «учора» – світло недоумків,
Це курява тремтяча у могилі.
Життя – примара, лицедій нездібний
на сцені рве повітря лиш годину
і геть з підмостку. Все воно, як повість
нетями: галас і шаленство
без тіні смислу.
***
бог не вмер але відсутній
мабуть десь найвищий вище
у якійсь сакральній суті
нам незнаній та й навіщо
ці запитання про устрій
про мету його конечну
то вже інше власна зустріч
карколомна небезпечна
без одеж і слів нарядних
без оздоблень семантичних
в хащах смислів непроглядних
бистроплинних і одвічних
щільність змісту знак і слово
руху часу невідчутність
зміст відкрився випадково
наче то його присутність
***
таємна суть речей
і слів прозорі душі
як відблиски ночей
зворушення у русі
схвильована вода
ранкові коливання
піднесена хода
у густоту мовчання
буденна ця краса
як суть земного лику
нечувано проста
до атомного схлипу
***
Небесний вітрильник
чи подих нічних відкриттів
гекзаметра вимір биття хвильового ефіру
вітри і проміння з незримих вселенських кутів
з надміру у безмір довіра в провалля зневіри
небесний вітрильник
та де ж воно щастя просте
невже від утіхи шукаєш ще кращої долі
та смерть все одно і у світлі корпускул росте
бо чорні живі а відбиті вже сяючі голі
небесний кораблик
ти дійсність чи вигадка хмар
під ним голубінь а над ним твердь небес чи прозірчасті мури
за рогом за рогом відкриється щастя примар
і спокій прозорий у лоні порожньому бурі
***
ось ночі непроглядна пустота
я ж наче тіло глиняне лампади
в мені світають будні і свята
світів і чорних дір громади
і струм енергій поміж сивих скронь
будує Бога і мою свідомість
та є ще голос совість-сповідь-повість
і духу воля і тілес полон
душа у затишку божественних долонь
а тіло смертне тлінне і уклінне
скудельний* посуд чи простіше глина
та все ж у ньому повстає вогонь
* Глиняний, слабкий, нетривкий.
***
з глибин часів яких я не згадав
де викопні рослини і тварини
мільйони літ їх океан хитав
і ймення їх у забутті латини
у щільності морської рідини
де розчин гравітації і неба
дощі таїлись на слизькому дні
в парінні хмар була у них потреба
і рух стрімкий ранкових проростань
потоку і його прозоре тіло
вже приміряло спробу обертань
у дивовижних актах перевтілень
в якусь незнану неймовірну суть
де навкруги до горизонту видно
й зірки в склепінні чорному ростуть
і промені течуть від них тендітні
воліла непроглядна глибина
паріння чи сповільненого руху
просвітлення і вся була вона
як слово у очікуванні духу