З книжки «Цукровик»

Олександр Мимрук

*****

спека в неділю

коли гілля дерев нахиляється

до поверхні вулиці

затуляючи від смерті

спраглих котів

 

спека опівдні

 

і всі предмети навколо

стають подвійно-важчими

особливо тіла

 

вже нічого не хочеться

ти просто прикутий до ліжка

 

розглядаєш

мінливі сонячні плями

і вгадуєш в них

забуті обличчя

 

спека в неділю

це час вселенської втоми

яка стікає гарячими струмками

на біле простирадло долівки

 

в такі дні

міська влада

вмикає тривожні сирени

 

і все місто тікає

до бомбосховищ і погребів

лише б не бачити

цього пекучого неба

 

не зустрічатися з ним

віч-на-віч

без посередників

в годину найвищого

сонцестояння

 

тільки діти

найсміливіші зі всіх живих

залишаються на відкритому

 

домальовують

цифри та лінії

 

приймають

перший удар

 

*****

кілометри мідних труб
через які пройшло все живе
і не живе
стискають горлянки кварталів

вони вростають
в кожного з нас
наче коріння
в прадавню землю

велетенські вени
заповнені теплом
смертоносною чорнотою
розбовтують космічні надра

так приємно відчувати на собі
вагу їхньої могутності
адже кожна дитина знає
що могутність означає любов

 

*****

чужинець

що вирвав солодке серце

нашого міста

вже давно зник

 

він залишив по собі

лише купи металобрухту

і пустельний бетон

колір якого

ми ніколи не забудемо

 

сірий

це барва нашого неба

 

ми бачили

як вигнивала

венозна система доріг

системи залізниць

та теплотрас

 

як колії звужувались

зсихаючись

під важкою корою іржі

 

маскуючись

під трупи дерев

щоб обдурити

мстиву природу

 

вузли

дитячих садків

та будинків культури

наривали поглядами

старих дітей

 

вибухали хмарами пилу

що осідав на

фанерних стільцях

 

і ми дихали цим пилом

перетворюючи

травми інфраструктури

на травми нашого тіла

(і навпаки)

 

і дихання це ми називали

кращими роками життя

 

бо життя

це лише послідовність

з якою накладаються

травми

 

*****

коли ти проходиш повз наші дерева
налиті зеленими зміями ранку
кожен поверх обростає зрячими очима
і лише діти
що стоять вздовж вітрин
опускають мокрі погляди до асфальту

та твоє золотаве світло
все ж проникає і в них
крізь темні маківки маленьких голів
ніби крізь серцевину соняшника
що приречений клонитися яскравому ра

я довго думав
чому саме так
яким чином кожен шаленський день
починається на цьому дивному ритуалі

адже всі квадрати бруку
яких торкалася твоя хода
обростають диким часником та полином

адже кожен птах
який осмілився торкнутися тебе
своїм крилом
стає білосніжно щасливим

можливо
якби вона не прийшла
новий день не прийшов би їй в слід

можливо
час би спинився
і соняшники ніколи би не пішли
до школи

але час продовжує йти
богородиця продовжує йти
запитання залишаються без відповідей

 

 

*****

- це крик сови

це точно сова
я знаю про що кажу

так пронизливо може кричати
лише мудра істота

наприклад дельфін
або та ж сова

але
які дельфіни в наших степах?

які можуть бути морські істоти
в наших лісосмугах
між наших пшеничних полів

ні

це точно сова
маленька сіра сова з великими
жовтими наче повний місяць
очима

можливо вона волає про порятунок

чи ще гірше

сповіщає про його неможливість

 

голова хилиться під незвичним кутом

на бік

коли вона намагається розгледіти нас

крізь темну завісу ночі

 

запам'ятати наші обличчя

пекучим відтиском на поверхні мозку

 

я не погоджуюсь

 

- але які сови?

кажу я

 

які тут можуть бути сови

в цих пустельних краях

між цього строкатого різнотрав'я

заплідненого всіма вітрами світу

 

ні

 

сови живуть десь на півночі

де суворіший клімат і хвойні дерева

 

де є бетонні автостради

стратегічного значення

на які в разі чого

можуть сідати транспортні літаки

 

сови дуже люблять імітувати їх

їхній розмах крил

та незламну впевненість

у вдалому приземленні

 

тому це не сова

 

сови живуть в інших краях

принаймні я собі це так і уявляв

 

простіше повірити самому собі

ніж якомусь підручнику

з зоології

 

можливо

якщо я колись вирвуся з цього міста

я стану далекобійником

десь далеко

на півночі

 

і мудрі сови

плутаючи фари з сигнальними вогнями

розбиватимуться об моє лобове скло

 

*****

я навіть не помітив

як виноград пробив асфальт

піднявся по стічній трубі

до другого поверху

 

і крізь кватирку

просунувши зелену лозу

вріс у моє обличчя

 

мабуть я довго сидів тут

мабуть багато часу пройшло

 

крісло-гойдалка

така ж зелена як і листя

що виростає з моїх очей

 

люди

погляньте

це нарешті сталося

я поріднився з кварталом

назавжди

 

 

*****

дуже просто
пролітати над всіма

бути вільним від м'яса
спостерігаючи
метушливу тканину
арматури

шкода
що я не в небі

втома металу
дарує тривожні стани
спілкується зі мною
загадковими вібраціями
конструкцій

незліченні об'єми
штучної тверді
завмирають в напруженні
як тотожність страху

о
незбагненне
загадкове нічого
розкажи мені
що чекає на нас
завтра

 

*****

крок за кроком
так м'яко ступаючи битим бруком
поверх якого лягає асфальт
я наближаюся до останнього
кордону міста

туди

де дорожня розмітка

прикидається старою змією

 

скидає зачовгану білу шкіру

розкриває для мене приховану

множину

 

і коли закінчується шкіра

починається дике поле

 

в такі хвилини

я відчуваю вдячність до цегли

яка утримувала цю дикість

на відстані

 

кожна тепла стіна мого міста

це кирзовий чобіт

 

він наступає на горло степу

тримаючи його за межами горизонту

 

природа не має права голосу

коли йдеться про виживання

 

як тільки ти відвернешся

від цих високих трав

вони миттєво обернуться на ножі

та списи

 

встромляться в дугу твоєї спини

щоби наточити живильного

червоного соку

 

чорна земля живиться червоним

 

чорні візерунки місцевих народів

живляться червоними нитками

 

я маю повернутися назад

доки не пізно

 

хижаки виходять

полювати

в ніч

 

*****

- все що вони залишили нам

це семантика

 

незрозумілі комбінації знаків

що потопають між рекламних слоганів

ховаються між виборчими агітками

та магазинними вивісками

 

часом

я плутаюся у їхніх кислотних кольорах

плутаюся між причинами та наслідками

забуваю імена

 

але кров не обдуриш

вона завжди нагадає про забуте

 

винесе на поверхню річища

важкий щебінь обов'язку

вказавши на потрібний орієнтир

 

наприклад

культ космосу

 

навіщо нам весь цей культ космосу?

які функції він виконує

нав'язуючи нам свої символи?

 

всі ці космонавти на стінах бібліотек

і аграрних інститутів

всі ці ракети

на пісках дитячих майданчиків

на мозаїках шкіл і санаторіїв

 

кожен перший назве ім'я першої людини

і  це буде не адам

кожен другий намалює крейдою

залізний супутник

і це буде зовсім не місяць

 

спочатку тебе віддають на гурток

ракетного моделювання

а вже потім до дитячого садку

 

і на фасаді його зображена

гостропромениста гаряча зірка

- найближча зірка у цьому темному

наднебессі

 

мені здається

нас до чогось готували

до чогось великого та героїчного

 

зарубки на спіралях змученої днк

ниють

наче травмовані кістки

в передчутті поганої погоди

 

ти розумієш про що я?

 

- звичайно розумію

 

я теж це відчуваю

навіть не так

не відчуваю

 

а знаю

вірю

бо тільки віра дає абсолютне знання

 

не даремно вона фіксується у книгах

та епітафіях

як найважливіша частина пам'яті

 

я думаю

що нас готували до висадки на сонце

над цією країною стільки сонця

що ми є чи не найкращим матеріалом

 

уяви тільки

перші люди сонячної комуни

першої по-справжньому сонячної комуни

 

легені дихають сонцем

і роздмуханими протуберанцями нової доби

наче самим життям

що розклалося на фотони та атоми

 

це наша доля і призначення

бути першими з тих

хто осідлає світло

і принесе його землянам у найчистішому вигляді

із самих перших і найвеличніших рук

рук космосу

 

прометей би нами пишався

дітьми своїми

 

- так

це звучить дуже зворушливо

навіть пронизливо

та на жаль

мушу тебе розчарувати

 

нас обігнали корейці

північні корейці

 

я чув про це у новинах

хоча наша пропаганда і бреше

що насправді ніхто ніколи не ступав на сонце

і ступити не може

 

не дивно що вони стали першими

адже навіть вождь їхній сонцеликий

а наш вже давно згнив

і чи був він у нас взагалі?

 

- хай навіть так

хай навіть ми не будемо першими у світі

але ж ми можемо стати першими у європі

чи хоча би першими на районі

 

можемо хоча би сфотографуватися

на фоні палаючого корейського прапора

встромленого у сонячний ґрунт

 

- на сонці є ґрунт? -

 

- це не має значення -

 

головне

щоби нашим предкам не було за нас соромно

 

і якщо завтра після роботи

після дванадцятигодинного робочого дня

я ще матиму сили та натхнення

 

то обов'язково

по дорозі до дому

заскочу на сонце

 

привітаюся з палаючими корейцями

які вже давно не корейці

а згустки тепла та енергії

 

залишу холодний земний привіт

наче згадку про далеку

зелено-блакитну батьківщину

 

і коли вони відвернуться

я викраду їхнє кляте сонце

 

таке рідне і важливе для мене

таке буденне для них