З книжки «Вертеп на Куренівці»

вітраж із метеликами на фоні радіодеталей і чебурашки

/розхристаний вірш/

 

діоди. резистори. мікросхеми.

транзистори. пентоди. тетроди.

дроселі. тиристори. конденсатори.

всі ці радіодеталі примхливим розсипом

розкладені на столі, як мощі якогось святого кіборґа,

реліквії електронної ери,

поруч із тарілкою з рослинним орнаментом,

петриківського розпису і чудернацьким звіром – чебурашкою,

подушкою для голок з поколотою мордочкою звіра –

наче кіборґ змагався із чебурашкою

й випустив йому голки в обличчя з руки, – мабуть, вбив змія,

що вимагав щоранку цнотливих дівчат,

проте й сам поліг, розсипавшись на деталі по столу.

 

метелики залетіли крізь відчинену кватирку і зараз кружляють

близько до них…

і я розумію, чому метелики обрали ці механізми,

а не квіти, хоча й намальовані…

знаєш, люди – наче листя на дереві:

ніби і близько один від одного,

проте припаяні намертво черенками

до гілля,

може і зможуть доторкнутися випадково

один до одного,

проте будуть розлучені за примхою вітру:

зустрінуться лиш на землі,

відірвавшись від гілля,

за мить до гниття.

 

зграйка метеликів все звужує і звужує кола,

ці вартові ночі обрали не кіборзькі мощі

й не тарілку з рослинним орнаментом,

а чебурашку – подушку для голок,

метелики сідають на них, кожен на голку

і стікають повз мощі кіборґа вниз,

наче плачучи над розсипаним електровоїном

краплинами чорної крові.

 

 

Нічний метелику Житомирської траси…

 

Шаварській

 

Нічний метелику Житомирської траси,

Ти вилітаєш щоб збирати

Мед

Фур водіїв –

Чоловіків Житомирської траси.

 

Ти вилітаєш кожен день –

Чи радше кожну ніч,

Заздалегідь до сходу сонця,

Ще до заходу світанку,

При світлі місяця, небесних зір,

І зір земних – фар

Фур,

Що курсують

Маршрутом Київ – Львів

В нічному холоді змертвілого туману.

 

Нічний метелику Житомирської траси –

Ти одинока бджілка ночі.

Твій мед гіркий,

Та це й не дивно –

Твоєму медові,

Як і тобі,

Не світить світло сонця,

Він зібраний в нічному холоді змертвілого туману,

При світлі місяця, небесних зір,

І зір земних – фар

Фур,

Що курсують

Маршрутом Київ – Львів

В нічному холоді асфальту автобану.

 

Ця ніч залишить зайву

Смужку

Чорноти під нігтями у тебе,

Щоб світло зір земних

Могло вчепитись в твої руки,

І принести

Хоч кілька крапельок нектару

В нічному холоді змертвілого туману –

Цих випарів асфальту автобану.

 

І я питаю зараз,

Не зариваючись в твоє масне волосся,

Й не відриваючи від праці,

Що сниться вдень тобі,

Нічний метелику Житомирської траси?

З. В. Т. Х. Й. З. М.

 

Ми всі віримо в власне непорочне зачаття,

Неначе боги, неначе мікстури в аптеці.

Дитя проходить стадію дзеркала

Коли розглядає пляшечки на поличках в аптеці –

Тисячі вічок позирають звідти на нього.

Люди – як ці пляшечки, як мікстури в скляних оболонках, –

Руки нечисті – і гинуть вони,

Руки вмілі – й мікстура породжує нову мікстуру.

Маґія. Творення. Деміюрґія.

Дитя б’є рукою по плесу води –

Це воно чи хтось інший

Скривився від болю

Потойбіч водяної межі?

Адже люди – вода, безсмертна в своїй простоті, що

Замерзає, тане, тече

Й примушує слізьми конденсату

Плакати чийсь мікроскоп.

Хто ж забруднив їх піском?

Хто напнув на кістяк?

Хто обмежив цією мензуркою тіло,

Прирікши на смерть?

Що жорстокіше є за піщаний годинник?

В якому пісок у піску

Відмірює час, що залишивсь

Воді на життя у своїй герметичній посудині.

Дитя розбиває скляницю на кухні,

Дитя розбиває піщаний годинник і дзеркало

В ванній кімнаті на друзки.

І нині, і присно, і вовіки віків

Вірили ми – і віримо зараз

У власне непорочне зачаття,

Неначе нас не торкалася вміла рука

Потойбіч розбитого нами дзеркала-шкла.

 

***

і горда осанна здирає намисто

як зорі з’їдає привчений молюск

     Іван Андрусяк

 

Цей дивний хижий світ!

Подивишся і поранишся…

Дівчинка-панда ховається в мушлі

З дзеркальними стінами.

Дівчинка-панда ніжна,

Мов сон метелика літньої ночі,

Ось навіщо їй мушля…

Лишень визирнувши з неї,

Дівчинка-панда побачить,

Як сонце танцює у почті з морських павуків…

Лиш відступи на мить,

І той морський павук

Накине на твоє обличчя сітку,

Як він її уже накинув

На тих, хто спочиває

Під твоїм порогом – носить

На обличчі вічну маску із коралів.

Ех, знати б, куди плив той корабель…

Глянь,

Твоя мушля, як Папська тіяра,

Визирни з неї

І подивися

На сонце –

Воно не старіє,

Хоча і вмирає щоночі.

Куди тобі змагатися з ним, Дівчинко-пандо…

Ти дивишся у свої дзеркальця,

Всесвіт існує між ними,

Май мужність, заплющ їх –

Хай він зникне.

***

медитуй на качку

як вона ниряє в застояній воді

на її черлені ніжки-коралі

на її гузно чисте між ними

 

там, між її пір’я

коричневого і білого

впізнаєш свою смерть

 

 

***

хто розіпне дзеркало

колодязя

в яке потрапив жовтий листок

 

чорний квадрат

з’їдає лице

листя опалого

 

***

 

М.

 

кора дерев ззовні тверда

а всередині м'яка

шкіра ззовні холодна

а всередині гаряча

 

десь там в дереві

палає серце

погляд краси

 

мурашник! з чого ти ростеш?

із чого черпаєш сили

у лісі, посеред чистого поля

чи в домі в стіні – їх ще не торкався вогонь…

 

бджола у короні

мураха в короні

сніжинка в короні

кристал у короні

вогонь у короні

 

щільник! з чого ти ростеш?

із чого черпаєш сили,

із чого повнишся медом і воском,

що їх тобі збирають тисячі бджіл?

лише в церкві із дерева воску торкнеться вогонь –

і то двічі:

спершу у свічці, потім – коли дерев’яна церква палає…

 

бджола у короні

мураха в короні

сніжинка в короні

кристал у короні

вогонь у короні

 

криго! з чого ти ростеш?

із чого черпаєш сили

на чистому і гладкому металі,

на віконному чистому склі –

і те, і те пройшло вже горнило вогню…

 

бджола у короні

мураха в короні

сніжинка в короні

кристал у короні

вогонь у короні

 

бджоли помруть

мурахи помруть

та сніг не розтане не згасне вогонь через зиму

сніг проросте петроґліфом майя,

арабською в’яззю, вірменським і грузинським письмом

на склі – цій найродючішій із земель,

що по ній шквалом пройшовся вогонь

 

бджоли помруть

мурахи помруть

та сніг не розтане не згасне вогонь через зиму

хоч сніжинки розтануть

і проростуть на віконному склі –

цій найродючішій із земель,

що по ній шквалом пройшовся вогонь,

квітами криги – і в кожній між пелюстками

наче танцює бджола у кашкеті з вогню

наче танцює мураха із сонцем в щелепах

паж-чоловічок

дивиться нетерпляче

як повільно згорає в печі дитина…

Хор

 

Коцареву

 

I

Ми лежимо вже тисячу літ

В цьому лісі,

Ще до того, як виріс

Тисячолітній дуб,

Він стояв просто там,

Де зараз центр цього лісу,

Він помер вже тисячу років тому.

Ми лежимо вже тисячу літ

У болоті

Ще до того, як з'явилось воно,

Ще за тисячу літ перед тим,

Як виріс тут ліс.

Чому ми тут лежимо?

Що чекаємо ми?

Сонце швидко сідає за обрій –

Сонцесяйний Індра мчить чвалом

В своїй колісниці,

Та сучасники вічності

Знають і вміють

Розрізняти

День і Ніч.

Добре, що позбавлені ми

Очей,

А то б зміна ночі і дня

Обридла би нам.

Чому ми тут лежимо?

Що чекаємо ми?

 

II

Тисячу тисяч літ

Я ллю сльози

На землю,

Та розпач

Не може здолати

Мене.

Сплакавши очі, і лоба, й обличчя, і, зрештою,

Все своє тіло,

Я встаю із колін

Ранковим туманом

Щоразу і

Плач мій – це те, що

Викресало камінь

Зі скелі.

Плач мій – гімн твоєму життю!

Я мати твоя – ти мій камінь!

 

III

Чому ми тут лежимо?

Що чекаємо ми?

Чому ти плачеш, мамо?

Навіщо ллєш сльози?

В знемозі падаєш вниз

І щоразу

Встаєш ранковим туманом

Тисячу тисяч літ?

Чому ми тут лежимо?

Що чекаємо ми?

 

IV

Плач мій – гімн твоєму життю!

Я мати твоя – ти мій камінь!

Тому я плачу

Й щоразу

Встаю із колін ранковим туманом!

Я мати твоя – ти мій камінь!

Плач мій – народження твоє!

Я співаю гімн для життя!

V

Жену і цілую, Хмаро, тебе!

І щоразу це я

Піднімаю тебе із колін

Ранковим туманом

До неба.

Чи такі вже жорстокі мої поцілунки?

Що боляче тобі, так від них,

Аж ти плачеш?

Вище нас

Лиш Сонцесяйний Індра

Ганяє свою колісницю,

Проте шлях Його один і той самий

Щодня і щоночі –

Наш син це помітив всього за тисячу літ.

А я ж і з тобою

Буваю лиш там, де захочу я сам.

І ніхто –

Лише Сонцесяйний

У мудрості власній

Знає,

Де завтра будемо ми із тобою…

Та шлях колісниці Його проторований

І не відступить Індра від нього

Ніколи!

Жену і цілую, Хмаро, тебе!

Чи такі вже жорстокі мої поцілунки?

 

VI

Я плоть від плоті скелі-землі

Мить болю-народження

Пройдена мною

Тисячу літ

Тому.

Та зараз земля

Стогне так,

Як не стогнала,

Коли мати-хмара плакала

Й тіло своє

Зливала гіркими слізьми

На цю землю.

Що трапилось в лісі?

Проте

Я плоть від плоті скелі-землі.

І скеля-земля повідає

Все, що знає

Мені.

Чи ж не відповідь

Це

На передвічне питання?

Чому ми тут лежимо?

Що чекаємо ми?