З «Недописаної книги»: щоденникові медитації, афоризми…

Усталене місце людини в світі – се як Земля Обітована. Всі про неї знають, але ніхто не розуміє, де вона.

Складається враження, що ми готові пробачити злодієві його успішність, поки він не залізе у нашу власну кишеню.

Чим більше слів, тим більше підтекстів. Чим більше мовчання, тим більше непорозуміння. Отой «золотий перетин», ніби двері в інший світ. Майже неможливо знайти.

Люди дуже часто вірять словам. Треба, аби вони також вірили мовчанню.

Сенс не в словах. Сенс у проростанні до слів. Ось камінь спотикання. Тому нема сенсу говорити. Є сенс мовчати.

Говорити можна, коли витравив у собі звіра. А коли звір у тобі, - мовчи і, якщо вмієш, молись.

Мислить як письменник. Ще би писати навчився.

Повернувся з Русова. Майже анекдотична ситуація: дощ, представники влади взяли традиційні квіти на могилу Василя Стефаника, чекають усіх, які під’їжджають кількома автобусами, дуже неорганізовано. Підходять письменники, і представник влади пропускає нас вперед зі словами: «Прошу письменників уперед». На що я миттєво зреагував: «Ні, ні, дякуємо. На цвинтар ми можемо піти після вас».

Якщо людина з минулого, скільки би вона не підлаштовувалась і не пристосовувалась до нового, її вчинки і слова тхнуть нафталіном.

Більшість сприймає критику як замах на власний простір. А вона, в принципі, розрахована на те, аби в цьому просторі було якнайбільше світла.

Суть критики не в статусі, а в естетичному чутті та світоглядній позиції.

Навіяне Днем Студента. Боюся європейської дискримінації. Все життя більше любив студенток, аніж студентів.

Дискримінаційне. Є жінки, яких знимкувати найкраще до половини. Котрої? Проблема чоловічого вибору.

Не пускайте побут у свій світ. Інакше світ перетвориться у суцільний побут.

Що таке людська пам'ять. Се мільярди дрібниць, які ніколи не згадаєш; десяток дрібниць для родини; дві-три для приятелів чи тих, яких такими вважаєш; і дві-три для того, аби розбудити власне сумління при потребі або ж засунути його ще глибше, аніж залазить туалетний папір.

Спілкування з ким-небудь є конструктивним до тієї межі, за якою починається порожнеча.

Віра і страх обмежують творчу потугу людини, але й водночас стимулюють її. На невидимій межі перетину народжується художник.

Не бійся свого розчарування. Остерігайся розчарування випадкових людей.

Правду не люблять. Її терплять.

Я більше писав про літературний процес, а не про вічне. Хоча знав, на що йду і куди. Як в тому анекдоті: я з тих людей, які були всюди, куди їх посилали.

Завдання автора написати книгу чесну, а не об’єктивну. Об’єктивних книг не буває.

Не лякайтесь чужої правди. Все одно весь вік проживете зі своєю.

Навіть не гендерне. Є жінки, скільки би не слухав про їхні «польові романи», все одно хотів би із нею написати свій.

Ранкове. Він був спокійний, коли спав. А спав він неспокійно.

Мене дивує не те, що ставлячи запитання, я помиляюся. Дивує, з яким несприйняттям реагують на спробу запитань.

Цікавий факт. Пробуєш говорити, а луна все одно викривлена. Що таке мова?

Підпилий письменник все одно письменник. А випадковий очевидець навіть не свідок.

Вдала містифікація мистецтва теж мистецтво.

Істерична безкомпромісність дитинна проти мудрого компромісу. Обоє ніщо проти чину генія.

Маленька чиновницька підлість виростає у суспільне зло, яке здатне сколихнути устрій держави.

Я давно не пишу про війну. Але кожен день, читаючи повідомлення про українські втрати, старію на століття. Тому не знаю, чия втрата для мене стане останньою.

Чим більше пізнаю людей, все менше хочу говорити. То не люди погані. То я недосконалий.

Родинне. Надто далекі, аби говорити. Надто близькі, аби не пам’ятати.

Справжньому письменнику, крім віри в себе і скепсису до графоманів, треба витримати успіх доброї посередності.

Все тяжче приїжджати до місця, яке болить народженням. Все більше людей, навіть з одною групою крові, які цим місцем не болять.

Література – се намагання свої дитячі мрії і страхи перевести у сакральні сюжети. Здебільшого, безрезультатно.

Сьогодні коротка форма в літературі не мода, а втома від зайвих слів.

Життя паскудне не тому, що ми знаємо погані відповіді. А тому, що ставимо дурні запитання.

Боротьба між добром і злом триває лише, аби втримати тонку нитку перетину. За нею, з обидвох сторін, абсурд.

Віртуоз словесного жонглювання, який би не був вправний, все одно не стане письменником.

Дружина розповідає про знайому, яка поїхала в туристичну поїздку в Палестину, й питає мене: «А ми коли поїдемо на Святу Землю?» На що я відповів: «Жінко, я вже 57-й рік ходжу по Святій Землі й мені добре».

Навіяне Екзюпері. Пишу не тому, що треба, а тому,бо приручив.