Розділ перший

Фіалки пахли як скажені. – Кози і баба Параска. – Спогад про першу любов. – Розмова з матір’ю.

 

Умостившись на вишні з дідовою підзорною трубою я думав думку. Думка була одна: про Наталку. Ще півроку тому ми разом гралися в піжмурки чи квочку, гуртом, бувало, пленталися до школи – і нічого: звичайнісіньке сусідське дівчисько, таке ж як інші. Аж раптом на початку квітня…

Того дня ми удвох навпростець верталися зі школи. На сонячній леваді біля ставка так запахло фіалками, що я спіткнувся і зорав носом землю. Від фіалок струменіли тонкі пахощі, і в  мене макітрилися голова. Я ліг навзнак і заплющився, слухаючи,  як у грудях гупає серце.

«Шо з тобою?» – пролунав наді мною Наталчин голос.

Я розплющив одне око і побачив над собою весняне сонечко. А крізь нього проглядало Наталчине лице. І наче випромінювало жар, який мене палив. Фіалковові пахощі йшли не тільки від квітів, а й від неї. Мені закортіло торкнутися її темномалинових губ. Я насилу стримався, тільки розплющив друге око. І мовчав – мені раптом заціпило.

«Ти йдеш?» – нетерпляче спитала вона.

Я мовчки вглядався у неї.  

«Фіалки…» – нарешті промимрив ураз пошерхлими вустами.

«Бачу, шо не будяки».

«Цвітуть…».

«Вони завжди цвітуть весною. То й шо? Моя бабуся їх сушить на ліки».

«Ти як фіалка», – вирвалося в мене. Тої ж миті я спаленів і злякався власних слів.

«Як це?..» – примружилася Наталка.

«Отак, як є,  –  сказав я. А мої неслухняні губи прошепотіли: – Наталка–фіалка».

«Шо–шо?»  

Вона напевно розчула і зрозуміла мій шепіт, але зашарілася й на хвильку відвела свої зелені очі. Вони здалися мені великими, як… як наш ставок! – і глибокими, як криниця в Чорному лісі.

Я трохи осмілів:

«Фіалки пахнуть… Як скажені».

«Тю, –  сказала Наталка. – Ти ще не знаєш, як пахнуть заграничні духи».

У моїх сестер був флакончик, який я нишком, щоб вони не репетували, нюхав. Духи були пахучі, аж солодкаві, але куди їм до фіалок і, надто, – до Наталчиних пахощів!

Наталка знизала плечем і пішла. Я перевернувся на живіт і втупився у її зграбну постать. Це вже було не дівчисько, а огого, ціла дівуля. Коли вона встигла так вигнатися? Де поділася її кістлявість? Чому Наталка пахне як фіалка? Чого мені кортить її нюхати?  

Тут ні сіло ні впало приблудилися кози, почали скубти траву, а заодно й фіалки, перервавши мої роздуми про Наталчині принади. Розніжений сонцем, я попервах лагідно вмовляв їх оминати фіалки і не сипати так рясно своїм козячим горохом на запашні квіти. Кози не слухалися і лише помекували у відповідь. Довелося наганяти їх ломакою. Але тут з’явилася баба Палажка і тою ж ломакою нагнала мене самого. Бабу Палажку по-сільського називали Язиката Хвеська. То ж я довго чув за спиною її крик: «Іч, бісової віри хлопець! Нашо ти їх займав? Вони тебе чіпали? Це ж вони й доїтися перестануть з перестраху – шо я тоді робитиму?.. Ось я розкажу матері. Гаспидська душа, швендяє тут, топче траву, бодай тобі ніжечки поодсихали, а ручечки поодпадали!»

Відтоді я завжди прокидався з думкою про Наталку. Згадував, що вона напередодні казала, як сміялася, як мовчала. Інколи злився на себе, що не можу відкинути цих напосідливих думок. А ще, попри козячий горох, – тішився спогадом про сонячну галявину над ставком, де я вперше сказав Наталці, – не побоявся! – що вона – фіалка.

На десятому році життя я вже стріляв за своєю ровесницею – прудкою і непосидючою Варею Драбиною, – ганявся за нею, смикав за коси і щиро признавався всім, що люблю її і незабаром женюся! На людях Варя посміювалася з моїх залицянь, а якось наодинці призналася, що теж любить мене. Особливо ж полюбила вона мене тоді, коли я подарував їй копійку, знайдену біля дідової призьби. Та незабаром Варя виїхала разом з батьками у Єлисавет, і я не встиг женитися.

Було потім балачок про моє женихання. Мати хитала головою і казала батькові, що я справжній шибеник, а батько відмахувався, заклопотаний своїм бажанням прикупити землі. Василь, мій старший брат, нишком від матері дражнився: «Сашко – жених, гороху наївся, з гори покотився і трохи не вбився!»

«Не в склад, не в лад, поцілуй мене сам знаєш куди!» – обурювався я, бо гороху не їв, з гори не котився і гадки не мав убиватися (хіба що – коли малим курив на вишні цигарку з сухого вишневого листя і так гепонувся, аж земля затрусилася; а може й не затрусилася, та мені так приверзлося?..).

Але Василь не вгавав, поки не заробив від мене добрячого копняка; і ми добряче почубилися, та ще й мати перехрестила обох дубцем. Оговтавшись і охоловши, я вигадав гарного вірша про Василя: «Наш Василь як босяк, з носа визира віскряк!»

Василеві мій вірш чомусь не дуже сподобався. На всякий випадок він витер носа і погнався за мною, щоб покритикувати мого вірша. Але я втік до діда, який завжди мене боронив не тільки від брата, а й, бувало, від матері, своєї дочки. Дізнавшися про причину сварки, дід тоді розчарував мене:

«Женитися тобі рано».

«Чого це?»

«Чопик ще маленький».

«Який чопик? – не второпав я. – Як у діжці?»

 «Схожий…»

«А коли ж він буде великий?» – зацікавився я.

«Коли прийде пора, – сказав дід. – Годі про женихання. Краще більше їж гарбузової каші…»

«Нашо?»

«Шоб попустило…»  – усміхнувся дід.

І лише молодші сестриці щиро перейнялися моїм сердечним клопотом. Навіть намовили написати Варі письмо. Я тоді тільки вчився грамоти, не знав деяких літер, то ж насилу зліпив куций рядок: «варядрастуй ятибе досилублу». І за підказкою сестер дописав: «навики низапуту». Я ще хотів поклястися своєю улюбленою клятвою: «Хрест на пузі!», але сестри відмовили, сказали, що Варя повірить і без хреста на пузі; краще намалювати серце. Я старанно намалював серце, трохи схоже на здоровецького буряка; нашкрябав на конверті адресу: «горот йелесавет коваливка дляваридрабини» і передав листа на поштову станцію в Олександрівці. Варя мені так і не відписала. Мабуть, геть розлюбила, безсовісна… І копіка моя пропала… Втім, я не довго побивався. Пам’ятав її, але щоб аж так побиватися, то й не дуже.

Цього ж разу було інакше. Наталка–фіалка скалкою засіла в моїй голові. Весь час хотілося її бачити, кортіло торкати, нюхати і – страшне! – навіть цілувати. І тепер я аж ніяк не збирався ділитися своїми почуттями ні з друзями, ні з будь–ким іншим, тримаючи думку про Наталку при собі.

Сидячи на вишні, я час від часу розглядав село у підзорну трубу. Передусім, звісно, – Наталчин двір. Але його застувала дідова хата і гальюн (так дід називав своє відхоже місце). Я вже було хотів перебратися на вищу гілку, але почув материн голос:

– Сашко! Де тебе носить?

– Я тут! 

Я мерщій заховав трубу за пазуху і почав злазити з вишні. Не встиг. Мати прийшла швидше.

– Чого ти туди знову видерся?

– Та… вишень хотів нарвати…

– Які вишні на медовий спас?

– Трохи є. На узвар годяться. – Я нишком зірвав з гілки одиноку суху вишню і показав матері.

– Не забивай мені баки. З них узвар, як із клоччя батіг. Знов курив?

– Чого зразу курив?.. Я вже давно не курю. (Я не курив днів три, але це було для мене багато, – «давно», – тому я вважав, що сказав сущу правду).

– Бре? – засумнівалася мати, дивлячись у мої чесні–пречесні очі.

– Хрест на пузі! – перехрестився я.

– Хто це так хреститься, безбожнику? Ось як візьму ломаку!

– Та я хотів сказати, – хрест на груди, мамо. А ви вже зразу до ломаки…  Я виглядав, чи не їдуть чумаки. 

При згадці про чумаків мати вгомонилася і спитала з надією:

– Щось набачив?

– Та ні, не видно. Навіть за Кучерявими Могилами не курить.

­– Ой пора вже. Щось мені сон поганий наснився… А ти злазь, і паняй до діда на пасіку.

– А чого не Василь?

– Він молотить. Злізай!

Брат Василь, старший за мене на два роки, був «бравий парубок», як казали про нього молодиці й тітки. А деякі дівчата в селі аж мліли, забачивши його. Шо вони в ньому находять, ці дурні дівчата? Ну, довгий як гілляка… Ну, співає на вечорницях, аж дівчата в рота йому заглядають… Та я майже такий самий, трохи нижчий, але ж я ще ростиму і, може, пережену його… І співати навчуся, треба тільки, коли мати на бачить, більше курячих яєць пити… Клятий Василь ще й Наталку відіб’є у мене!.. Це що, і він захоче її нюхати? А може йому закортить ще й цілувати її?.. Ти диви, який!..

Василь зрання молотив у клуні зерно, і лише зрідка вибирався витрусити устюки й подихати чистим повітрям. Але я все одно був на нього сердитий, що він либиться до моєї Наталки, хоча вже женихається з Галею із сусідньої Скаржинки. Заодно, я трохи сердився й на Наталку, що вона теж усміхається до Василя та й до інших хлопців.  «Нічого, ти ще на кутні либитимешся, – казав я подумки Василеві. – Ось я стану правдивим чумаком! Або пасічником! Або… Тоді побачимо, як воно буде!» 

Тут піді мною затріщала гілляка, і я мусив притьма спускатися вниз.

 

 

 

Розділ другий

Дід Ку. – Парсуна, секретна карта і ліворвер. – Де прадідовий скарб? –  Читання книжок

 

Мого діда звуть Митрофан, а по–вуличному – Ку. Таке прізвисько причепилося до нього ще в дитинстві, коли він замість слова «кажу», говорив лише: «А я тобі ку!»

Дід Ку відслужив у москалях двадцять років і був звільнений у «чисту отставку» після поранення в живіт і каліцтва лівої руки. Але навіть після цього в селі не забули його дитячого прізвиська. В очі йому, звісно, так ніхто, крім ровесників, не казав, бо міг заробити у вухо, але позаочі, щоб розрізнити, про кого ідеться, говорили «Ку». Якщо дід з’являвся напідпитку у сільській лавці, де купував нам, онукам, гостинці, то молодиці й тітки перешіптували за його спиною: «Іч, Ку пішов. Бач, як вишиває. Мабуть уже кукукнув чарчину». Вони були невдоволені дідом через те, що він, ставши удівцем, геть не звертав на жіноцтво жодної уваги.

 З війни дід Ку привіз «парсуну» і дуже нею пишався. Він казав, що цю парсуну намалював художник, якого звали чи то Тім, чи то Там.

«Може – Тут?» – якось перепитав я.

«Я тобі сказав, що Тім, – обурився дід. ­– А може й Там.. Але не Тут!»

На парсуні дід красувався в мундирі. На голові була кругла шапка млинцем з околишем. На погонах виднілася цифра «31» –  номер флотського екіпажа, в якому служив дід. На портреті він був дуже молодий, майже як зараз мій батько.

Дід Ку вернувся додому в цьому ж мундирі з медалями на грудях. Мундир висів у хаті на покуті, поруч з образами. Дід надівав його тільки на великі празники. Спочатку на мундирі було три медалі. Але торік дід продав одну медаль, перестав надівати мундира, а потім геть заховав у комірчину. «Ще почнуть ляпати язиками, шо я пропив медаль», – пояснив матері, коли вона спитала, чому він заховав мундир. Насправді ж, дід продав медаль, щоб купувати мені книжки для науки.

Дід любив перехилити чарку, але міру знав і по тому робився веселеньким і балакучим та наспівував триндички: «Горобець упився, з чорногузом бився, як ударив чорногуза, – чорногуз звалився!» Це я від діда й собі навчився віршувати і частенько дошкуляв Василеві, у якого з цим виходило гірше, ніж у мене.

Дідовою міркою для горілки була мілка срібна чарка, привезена зі служби.  Він називав цю мірку «казьонною»; завжди випивав її перед обідом та надвечір. Горілку наливав дуже обережно, щоб не перелити або, крий Боже, не долити; з розмахом хрестився і хвацько перекидав чарку в рота. Не пив горілки тільки тоді, коли обходив бджіл, бо одного разу вони дали його доброго меду за цей запах. Але потім він доганяв пропуще «штрафною» чаркою; скільки днів пропустив, стільки разів себе і «штрафував».

Ставши удівцем ще замолоду, женитися вдруге дід Ку не захотів. «Я інвалід, який з мене чоловік. Рана на животі заросла як на собаці, – казав дід, – а от рука…» І жартував: «Добре, що права рука ціла, бо як би я тримав чарку?» Проте, як на свої літа і рани, він справлявся навіть однією рукою з будь–якою домашньою роботою.

Свою піч дід називав камбузом; навчився варити борщ і самостійно пік хліб, не завжди, правда, вдало – замість пухких хлібин у нього часом виходили товстезні ґлевкі коржі; але вони були смачні, і я, залюбки їх наминаючи, нахвалював. У нас він обідав тільки на празники. Перед тим старанно голився, надівав мундир і чепурився.

День у діда починався з ударів ринди – невеличкого мідного дзвону, у який він калатав уранці, коли вставав, і ввечері, коли лягав спати. Дзвін чули на цілому кутку і по ньому навіть визначали  час.

У діда була «сикретна карта», яку він обіцяв віддати мені назовсім, коли, казав дід, «ти порозумнішаєш». А поки що карта була у мене в «оренді». Написи в ній були не по–нашому, і попервах я нічого не міг уторопати. Дід теж нічого з написів не розумів, але орієнтувався по обрисах морського узбережжя, нанесеного на карту, по велих річках та більшості міст, які він безпомильно знаходив і тицяв своїм товстим і жовтим від махорки вказівним пальцем: «Оце Севастополь, оце Гадеса, оце Харсон, а тут Лисавет. А десь тут наверху наш Чигрин і ми з тобою». Коли я був геть малим, я довго вглядався в карту і дивувався:

«Діду, а як ви оце бачите нас на карті?»

«Учися і ти розгледиш», – усміхався дід.

«А довго вчитися?»  

«Поки не почнеш кумекати, шо написано в цій карті».

«Ого. Та це я й постарію. А коли ж гратися?».

«Тобі аби гратися, – бурчав дід. – А треба й учитися».

Потроху я навчився розбирати латинські літери і читав (а більше вгадував) назви міст. І мене постійно дивувало, чому хранцузи (чи то були англічани?) писали не Херсон, а Кхерсон? Або – Себастопол, а не Севастополь? Може вони не люблять м’який знак?

Ще в діда був ліворвер. Я поправляв діда, що треба казати не ліворвер, а револьвер. «Не вчи вченого їсти хліба печеного, – відмахувався дід. – Молодий ще!» Це він так на мене сердився. Часом він називав мене і шибеником, але це означало, що дід наче сердиться, а насправді трохи хвалить мене. Та здобути дідової похвали мені вдавалося рідко. Коли ж він сердився насправді, то звертався до мене «голубе». А коли гукав: «Срібнеє золотце, а йди-но сюди», – значить я заробив прочухана. Правда, ні дід, на батько мене ніколи не били і якщо мені зрідка й перепадало за шкоду – то лише від матері. Але в матері рука була легка, і мені ніколи не боліло. «Розбалував тебе дід, –  не раз казала мені мати. –  Хотілося йому сина, а народилася дочка. От він тобі й попускає».

Дід казав, що «позичив» цього ліворвера й «сикретну карту» в одного хранцуза, коли був на війні.

«І шо хранцуз, не впирався?» – дивувався я. 

«Так зрадів, шо аж руки вгору задер!»

Ліворвер був великий, важкий і гарний – не те, що мій самопал. Мені кортіло стрельнути з нього або хоч би показати на вулиці, щоб усі роті пороззявляли. Але дід наказав, щоб я його і в руки не брав («Це не цяцька!») і пообіцяв подарувати мені його, коли я вивчуся. Коли торік я закінчив двокласну школу, то одразу побіг до діда забирати ліворвер. Але дід накрив мене холодним рядном: «Я тобі ку: вчиться тре’ довго. І не в селі, а в гóроді». Я зрозумів, що не бачити мені ліворвера як своїх вух. Бо де той гóрод, а де ті гроші, щоб там учитися? Та й вчитися мені не дуже кортіло, бо на багатьох уроках було нудно.

От якби знайти прадідовий скарб! Вся наша рідня знала про захований на дідовій садибі скарб, і всі мріяли його знайти. Ми навіть знали скільки там було грошей – 305 рублів і 50 копійок. Прадід Іван, заховавши нишком скарб,  пообіцяв розказати про нього перед смертю. Але віддав богові душу в один миг, забравши таємницю з собою. Скарб був десь на садибі, на видному місці, але де саме? І дід, а згодом батько, перекопали весь город, обнишпорили хату й горище, заглядали і в повітку, але марно. Пізніше до цих пошуків приєднався і я, але також знаходив тільки черепки від горщиків.

Попри все дід ніколи не забував про скарб. Сідав, бувало, на присьбі, запалював люльку й уголос розмірковував, на що він потратить знайдені гроші:

«Першим ділом, звісно, пом’яну своїх товаришів… Багато полягло».

«А потім, діду? – нетерпеливився я. – Кажіть!»

«А потім віддам тебе, шибеника, в науку».

«Тю… А гостинці?»

«Буде тобі й на гостинці, якшо не будеш сильно шкодливий, як зараз».

Зі служби дід привіз підзорну трубу і подарував мені. Ця труба була моєю гордістю, мені заздрив весь куток. Та шо там куток – півсела, від Валків до Чопиківки та Халявки, а може й до самої Голоп’ятівки!

Дід любив книжки. Точніше, він любив, щоб я читав йому книжки. Дід був грамотний, але читав по складах, тому передоручав ці діло мені, а сам пильно слухав. У мене, бувало, і язик заплітається, і в горлі деренчить, а дід тільки й зронить: «Попий води, попустить». Ото й медаль він продав, щоб більше книжок купити.

Серед його улюблених були «Енеїда», «Чорна рада»,  «Вечори на хуторі біля Диканьки» і «Тарас Бульба». Мене ж більше подобалися пригодницькі романи. Особливо ж – «Робінзом Крузо». Деякі з них були такими довжелезними, що я читав їх дідові  довгими вечорами протягом осені й зими.

Після читання, я мав право задавати дідові свої каверзні запитання.

«Діду, а ви знаєте, що наша Осотянка впадає в Тясмин біля Фундуклеївки?»

«Хто ж цього не знає?».

«А ви знаєте, скільки верстов до Фундуклеївки?»

«З вісімнадцять, якщо через Зубринець або через Лису гору. Або всі двадцять, якщо через Любомирку».

«А ви знаєте, як важко коням везти пшеницю двадцять верст?»

«Ні, не знаю, – починав сердитися дід. – Я ж не кінь, звідки мені знати…Чого ти все знайкаєш?»

«А того, шо, якби пустити кораблі по нашій Осотянці, то й не треба коней!»

«Які кораблі? Ти їх хоч оком бачив?»

«У книжці є картинка».

«Та такі і в Тясмині не втовпляться, не те що в Осотянці. У ній же води старій жабі по коліна, а молодій по… – Дід зам’явся. – По це…  по пояс».

 «Тоді чугунку прокласти з Фундуклеївки до Чигрина повз наше село!»

«Оту погибель? Шоб свистіла, коптіла і спати не давала?»

«Зате коням буде легше. І можна їздити в Чигрин».

«Нашо він тобі здався?»

«Як нашо? А ярмарок? А гостинці купляти?.. І книжки!»

«А ти знаєш, шо на чугунці задурно не возять?.. Та я кращу сяду на воза і доберуся куди мені треба – хоч у Фундукліївку, хоч у Чигрин. А схочу, то заверну на Вовчий Шпиль і ляжу на пасіці під липами спочивати. А на чугунці?.. І по чому їздитиме така чугунка? По наших шляхах? Та тут і чорт ногу зламає, не те що чугунка. Захрясне і гаплик їй».

«Шось треба придумати…»

«А я тобі й ку, шо треба вчитися, шоб придумати!»

«Та я хіба проти?»

«Ти не проти. Але й до книжки не спішиш».

Я замовкав, сердитий: читаю–читаю, а він ще й каже, що я до книжок не спішу. Я вже стільки їх перечитав!..

Дід відходив швидко і казав:

 «Ну, чого надувся як миша на крупу?»

Покомизившись для  годиться, я викладав йому ще яку–небудь свою химерну гадку. І так ми балакати довго, аж поки дід, зморений моїми запитання не засинав, і я мусив іти додому.

 

 

 

Розділ третій

Дід Пихто з Головківки. – Солодше за мед. – Загадкове батькове зникнення. – Що сказала ворожка.

 

Дідова пасіка була в лісі під горою, яка називалася Вовчим Шпилем.  Дід подався туди ще вранці. Сьогодні він качав мед. Цю роботу дід називав авралом – терміновою роботою, яку треба було робити негайно, покинувши все.

На пасіку дід поїхав своєю підводою, запрягши Циганку, – молоду кобилу, яка весною вперше привела лоша – теж кобилку. Це було якраз через кілька днів по тому, як мені на сонячній галявині вдарив у голову фіалковий запах. Я впросив діда назвати лоша Фіалкою.

«Якось по–городському», – вагався дід.

«Чого це?»

«Таке ім’я більше личить корові, а не коневі».

«Та це ж не кінь, а кобила!»

 «Еге ж…Це ж я хотів коня. А воно родилася кобиленя… Добре, хай буде гречка».

«Не Гречка, а Фіалка, діду!» 

«Та Фіалка, Фіалка!»

«Це буде моя Фіалка!» – аж підскочив я од радості.

Дід тільки покосився на мене, – він же нічого не знав про справжню Фіалку, а я не квапився говорити…

До пасіки йшов селом через Голоп’ятівку, а потім лісом навпростець ледь помітною стежкою на Вовчий Шпиль. Так було ближче, але й страшніше, бо біля Вовчого шпиля, казали, водилися вовки. Я їх не дуже боявся, але на всяк випадок виламав з сухостою добрячу ломаку, наддав ходи і пильнував, чи не визирне десь з кущів вовча паща, на яку я одразу кинуся з героїчним криком. Чи краще не кричати, щоб не приманити інших вовків?.. Отак у роздумах  я й не зчувся, як дістався пасіки, і полегшено перевів подих…

У затінку під липами скубла траву Циганка і, почувши мене, озвалася тихим іржанням. Фіалка паслася поруч. Я пригостив їх присоленими шматочкоми хлібам, який вони дуже любили. Циганка навіть крихти визбирала і тяглася мордою до моєї кишені, просячи ще. Я було заговорив до Циганки, обіцяючи хліба ввечері, але почув незнайомий голос і озирнувся.

На дідовій пасіці був незнайомий чоловік. Він теж помітив мене, похапцем попрощався з дідом і, одвертаючи від мене лице, зник у лісовій гущавині. Дід же склав учетверо якісь папірці і запхав у порожню дуплянку.

– Хто то? – спитав я.

– Дід Пихто… – буркнув  дід. – З Головківки чоловік.

 – Чого він приходив?

– Та… Меду покуштувати.

– Аж з Головківки?

– Хіба це далеко?

– Не менше шести верст.

– По мій липовий мед і з Медведівки люди ходять. А то й з Чигрина.

Дідовий мед справді смачний, особливо з вощиною, але ж…

– Чого ж він нічого не купив?

– Потім купить. Прицінювався… Шо ти, голубе, причепився до мене як шевська смола? Перенось мед на підводу.

Дід вочевидь почав сердитися, і я взявся до роботи.  Десяток вуликів дід тримав біля своєї хати, а два десятки колод – у лісі. Половина з них висіла на деревах, решта стояла серед кущах. Викачаний мед уже був у макітрах та діжечках–липівках, накритих полотоняними шматинами, і бджоли хмарою клубочилися  над ними.

Я надів сітку, але це не зарадило. Одна бджола вкусила за пальця, а друга непомітно заповзла мені під холошу. Я завмер, щоб ненароком її не розчавити. Капосна бджола добралася вище коліна, мовчки поповзла далі і вжалила за... Я помчав у кущі, витягнув жало, а потім пожалівся дідові

– Вона мене вкусила! – Я показав пальцем дідові, куди мене вжалила бджола.

– За перчик? – пирхнув дід.

– Вам смішно?! А воно болить.

– Нічого страшного, – сказав дід. – Якщо трохи, то й корисно.

– Ага, а якшо ропухне?

– Не розпухне.

– Як я тепер ходитиму?

– Ногами….

Не знаю, яка користь від жала, коли болить і чухається, але дідові слова мене заспокоїли, бо він добре на цьому знався. Я теж, може, був би пасічником, якби бджоли не кусалися. Діда бджоли не кусали. Або й кусали та він не подавав виду, мовчав. І бджоли мовчали, тільки гули. А я їх побоювався, і вони, мабуть, знали, про мій страх.

– Діду, а можна розвести таких бджіл, щоб не жалили?

–  Мабуть, можна. Але тоді бджоли довго не житимуть.

– Чого? 

– Бо кожне лізтиме по мед. Без жала вони не зможуть боронитися, і їм буде гаплик. А так вони дають доброго медку кожному, хто встромляє до них свого носа. 

–  Тоді я не буду пасічником.

– Боягуз.

– Чого це я боягуз?.. Я он вовків майже не боюся. А вони більші за бджіл… Я краще чумакуватиму. Там ніхто тебе не кусає. Їдеш собі, помахуючи батіжком

– Чумакування – важка робота. То тільки ледацюгам груші з верби падають.

–  А хіба груші на вербі ростуть?

– Якщо добре прищепити, то й виростуть.

– Смієтеся?

– Ні, плачу…

– Діду, а є шось солодше за мед?

– Є.

–  Шо?

–  Жінки… І дівчата.

–  Як це?

–  Як?.. – Дід зам’явся. – Та отак!.. Такі вродилися… Питає він… Підростеш – узнаєш.

Я одразу подумав про Наталку. Невже вона солодша за мед, якщо її куснути?..

Поки дід складав своє начиння, я впорався з діжечками й макітрами з медом. Дід одігнав димком зграю бджіл і скомандував:

–  Отдать швартови!

Це означало дідовою мовою, що треба рушати.

Сутеніло, коли ми повернулися додому.

Ворота у двір були розчинені. Біля клуні стояв батьків віз з сіллю. Розпряжені воли ремиґали в загоні, а в курнику порядкував наш півень Кукурікало, якого батько брав у чумачку замість годинника і сторожа. З хати почувся тихий материн плач і схлипування дівчат.

У мене тьохнуло серце в передчутті лиха. Назустріч нам вийшов з хати похмурий Василь.

– Шо там за сльози? – сказав дід.

– Батько не вернувся.

– Як не вернувся?

– Пропав десь у Каховці.

– Це хто сказав?

– Гайдук. Він і волів з сіллю пригнав. Каже, шукали його два дні, а потім подалися додому.

– Чорти б його взяли, цього Кадука.

Кадук – так називали Гайдука по–вуличному. У селі його недолюблювали. А надто в нашій родині. Неприязнь сягала ще молодості, коли Маруся, моя майбутня мати піднесла Гайдуковим сватам печеного гарбуза. Невдовзі Гайдук женився, але згодом вигнав жінку і відтоді жив вовкулакою, здебільшого возив з Криму сіль і часто пиячив. З появою залізниці чумакування давало менше зиску, і все менше людей займалося цим промислом. Батькові ж бракувало грошей на викуп орендованої земля і, повагавшись, він все–таки поїхав – востаннє. Цього разу валка була геть мала: п’ятеро возів з Триліс, троє – з Любомирки і двоє з Матвіївки: батько й Гайдук. Усі вони кілька годин тому повернулися. Всі – крім мого батька Данила.

Дід оглянув розпряженого воза, потім вибрав у дровнику чималу поліняку, розпер нею заднє ліве колесо і вибив з обода одну, відому йому, спицю.

– Тут мали бути гроші на чорний день, – пояснив він нам, длубаючись пальцем у виямці обода. – Але чортма…

– Значить, настав той чорний день? – спитав я.

 – Може. Або гроші хтось поцупив. 

– Хто?

– Та вже ж не чужа людина…

Не вечеряючи, дід подався до старости, а мати взяла вузлик солі й рушила до сільської ворожки, баби Палажки. Було вже поночі і, щоб не було страшно, вона взяла з собою мене.

Дорогою мати мовчала. Я тримав її за руку. Вона зрідка схлипувала і гладила мене по голові. Мені було приємно, бо відколи у нас з’явилися менші сестри, мати геть махнула на мене рукою. Спочату я сердився, ревнував матір до дівчат, а потім, коли вони підросли, став з ними бавитися і зробився для них найкращим товаришем та порадником.

Баба Палажка наказала мені почекати надворі, хоч мені набияк кортіло дізнатися секрети її ворожіння. Тоді я став під вікном і геть–чисто все чув.

–  Кажи, Марусю, з чим прийшла?

– Чоловік пропав. Подався у Крим чумакувати і на зворотній дорозі в Каховці зник. Воза з сіллю пригнали, а його нема.

–  Скільки їх чумакувало?

– Душ десять. З різних сіл.

– А хто був з Матвіївки?

– Мій Данило і Гайдук.

– Це не той Гайдук, шо до тебе залицявся, як ти була дівкою?

– Він...

– Кадук значить… Он воно як… Зніми намисто.

– Нашо?

– Ти чого до мене прийшла? – нагримала баба Палажка.

– Дізнатися, шо з чоловіком.

– Тоді знімай намисто. Кидай на стіл.

Я припав до шибки. Мати кинула намисто. Воно утворило на столі нерівний, приплюснутий з боків, овал. Баба Палажка обмацала його поглядом і похитала головою:

– Бач, який міцний вузол зав’язався. Якась бісова душа постаралася. Треба добре впріти, шоб його розв’язати.

– А чи він хоч живий? – прошепотіла мати.

– Не сказало ворожіння, шо живий. Але й не сказало, шо мертвий. Кріпись, надійся і Богу молися.

Мати подякувала, віддала вузлик солі і вийшла зі сльозами в очах.

– Мамо, не журіться, – сказав я. – Дід шось придумає. Або я. От побачите.

– Дай то Боже, синку.

Коли ми повернулися, дід уже був удома.

– Шо, тату? – кинулася до нього мати. – Шо сказав староста?

– Обіцяв написати бомагу у волость… Але це таке… – махнув дід рукою. – Бомага все стерпить.

– Шо ж його робити? – геть зажурилася мати.

– Лягай спати, дочко. А вранці, на свіжу голову, вирішимо.

Дід пішов до себе. Василь тихцем чкурнув женихатися у Полуднівку. А я, укрившись рядном, вмостився на лежанці і довго лежав з розплющеними очима. Мати, стоячи на колінах перед образами, ревно молилася за батька. Я краєм вуха чув її шепіт, картав себе, що мало помагав матері, і на душі в мене було мулько. І незчувся, як заснув.

 

 

 

Розділ четвертий

Дідове рішення. – З печі на лежанку. – Навпростець за дідом. – Таємничий вершник.

 

Уранці дід прийшов до нас і вмостився на покуті. Мати теж присіла до столу, а ми всі четверо обступили їх зусібіч. Дід помовчав і сказав:

– Завтра, дочко, рушаю на Каховку.

– Ой, лишенько! Може не треба, тату?Може Данило вернеться сам?

– Чекати з моря погоди, склавши руки?

– Це ж світ за очі!

– Не близько. Верстов двіст, в один кінець. Хіба хочеш, дочко? Мусиш. Напечи мені з десяток паляниць.  І коржів. Буду сьогодні збиратися.

– І я з вами! – запалився я.

– Аякже, – відказав дід. – З печі на лежанку.

– Чого це?

– Того. Хто матері помагатиме?

– Василь! І дівчата. Я їм гостинців куплю. Добре, дівчата?

Дівчата дружно закивали голови – вони завжди були на моєму боці. А Василь усміхнувся:

– Коли це ти розбагатів?

– Я зароблю!

– Де?

– Де–небудь!

– Та з тебе такий робітник, як з клоччя батіг.

Я нишком показав Василеві кулака. Завжди цей Василь стає мені поперек дороги. Ось я виросту, то буде він бідний!

– По дорозі заскочу в Цвітну, візьму там посуд, – вів далі дід. – І завезу Галі. Теж буде якась копійка.

Баба Галя була дідовою двоюрідною сестрою, у якою ми завжди ночували, коли їздили ярмаркувати в Єлисавет. Вона підторговувала на базарі різним дрібним крамом,  який вряди–годи їй доправляли з села.

– Циганку візьмете чи воли? – спитала мати.

– Циганку. Так швидше. Там й вам воли потрібні. Незабаром орати.

Крім печеного хліба дід замовив матері дві мірки пшона, двадцять фунтів гречаної крупи і стільки ж пшеничного борошна на галушки та десять фунтів сала, а також в’язку цибулі і дві жмені часнику.

– Не мало їжі? – спитав я, помагаючи дідові.

– Нíчого роз’їдатися в дорозі. І Циганці леше. А як не вистачить – можна докупити.

– А нашо стільки часнику?

– До страв, присмачувати. І від чорта – він часникового духу не любить.

Дід ретельно оглянув віз, змастив колеса і взяв з собою про запас балцанку дьогтю. Циганку наказав нікуди не запрягати, щоб спочила. Відміряв для неї мішок вівса на перший час, а далі в дорозі – докупить ще. Під возом причепив цебро й заступ з коротким держаком.

Щоб якось окупити подорож – навантажив на воза чотири пуди зерна і добрячу торбу торішніх сушених груш–дуль, які в печі в’ялила мати; не пересушуючись, вони на смак ставали тягучими й медовими – за вуха не відірвати. А ще взяв пуд меду в двох бочечках–липівках та дерев’яні липові ложки, які користуються попитом на Херсонщині. Це все накрив двома воловими шкурами – від дощу і для нічлігу в степу.

Я никав за дідом по п’ятах і канючив, щоб він узяв мене з собою. Дід відмахувався. Але я не здавався, знаючи дідову поступливу вдачу.

– І Фіалку візьмете, діду?

– Прийдеться. Хто її тут кобилячим молоком годуватиме?

– От бачите, як Фіалку – то берете, а мене ні. А я б вам помагав. І мені не треба кобилячого молока, як їй.

Мабуть, кобилячим молоком я таки остаточно переконав діда. Він пирхнув сміхом і врешті–решт здався:

– От реп’ях…Збирайся.

– Та я вже!

– Шо, отак босяка й поїдеш?

– Постоли взую.

– Гляди не проспи.

– Не просплю! Хрест на пузі! – пообіцяв я.

– Казав сліпий – побачимо….

.Дід збирався допізна, чекаючи поки мати допече паляниці. Я товкся разом з ним. Своє багатство – секретну карту, яку дід нарешті віддав мені, підзорну трубу, рогатку і жменю кремінців для стрільби – я склав у заплічну торбу. Крім паляниць, мати напекла коржиків, і я поцупив парочку. Не забув також про пляшку води.

Полягали запівніч. Я насилу склепив очі – уже й перші півні проспівали, – зате потім спав як убитий.

Уранці прокинувся від горлання Кукурікала під вікном. Як ошпарений, вискочив надвір. Чого це півень репетує, невже дід досі не зібрався?

Матері у дворі не було – вона вчора казала, що зранку піде в Суботівську церкву і ще не вернулася. Василь молотив хліб, а дівчата поралися на городі. Ні воза, ні Циганки  з Фіалкою у дворі не було.

– Де дід, Василю?

Василь опустив ціп, розігнувся і сказав:

– Поїхав.

– Як це поїхав?! 

– Возом. Чугунка тут не ходить.

– Чого ж мене ніхто не розбудив?!

– Ти ж божився, шо сам прокинешся.

– Безсовісні! – ледь не плакав я.

– Тобі не догодиш.

– Я його дожену!

– Він уже хтозна–де. Години зо три тому рушив.

– Він забув Кукурікала!  

– Не забув. Той звечора завіявся до сусідських курей, його там причинили в курнику. І тільки оце зараз появився, бахуряка. 

Я був ладен цієї ж миті кинутися в погоню за дідом, але треба було ще зловити битливого Кукурікала. Загнавши його в куток повітки я накрив його лантухом. Потім зв’язав крила, прив’язав до ноги триметрову мотузку (шоб пасти при нагоді) і вкинув у другу торбу. Капосний Кукурікало ще й там довгенько ворушкався, поки нарешті заспокоївся – може заснув після нічних походеньок по сусідських курях.

Щоб наздогнати діда я рушив не через Любомирку, а степом повз Чубаті Майдани на Чигиринський шлях. Там, біля давньої спаленої корчми починався Зубринець – глибокий і вузький байрак, порослий лісом і чагарником. Знаючи стежки, цим байраком можна було, скоротивши шлях, вийти до слободи Антонівки і далі через єврейську колонію і Княжу, до Михайлового та Єградківки. Враховуючи те, що дід збирався завернути ще в Цвітну по посуд (а це додаткові 3–4 версти) за Єградківкою я мав його наздогнати.

Я добре знав ці потаємні стежки. Проте невдовзі, втативши обачність, посковзнувся і дав сторчака. Обійшлося синцем і дрібними подряпинами. Підводячись, я намацав під долонею якийсь твердий кругляк. Це була непоказна й брудна монета із зображенням якогось царя. Але коли я, добре поплювавши, протер її глиною, монета несподівано заблищала. Наче золото. А може це справді золото?.. А може тут його повно?.. Я гарячково обмацав землю навкруги, раз, вдруге, – нічого, лише старі кінські кізяки. Колись тут біля корчми був постоялий двір і, мабуть, якийсь подорожній ненароком посіяв тут гроші. А може це було ще за  давніх часів, коли тут водилися зубри (недаремно байрак називається Зубринцем) і дорогу монету загубив якийсь вельможний пан?..

Ех, обнишпорити б цю місцину! Але я мусив поспішати і відклав ретельні пошуки на майбутнє.

Перші версти рухався мало не бігцем. Проте було спечно, і невдовзі я захекався. Через Княжу я вже насилу плентався. Перед Михайловим сів перепочити біля залізничного насипу, з’їсти коржиків і погодувати Кукурікала, який час від часу товктися в торбі як чорт.

Коли ж колії зненацька задвигтіли, півень почав рватися з мотузки. Я й сам аж закляк, ще здалеку побачивший поїзд, хоч і бачив його вже одного разу. Колія тут трохи повертала, і мені здавалося, що поїзд не зверне і наїде до мене. Але все обійшлося. Воно, здоровецьке й смердюче, проїхало мимо, не зачепивши ні мене, ні пришелепкуватого Кукурікала, з якого аж пір’я летіло, так він шарпався. Натомість з паровоза визирнув замурзаний паровозний їздовий і помахав рукою. Я навіть не повірив спочатку, що це мені, а потім і собі почав махати, аж поки поїзд не зник десь під Цибулевим. Добре їздити на такій машині, подумав я. Може й мені вивчитися на такого їздового?

Відпочивши в холодку і напоївши з долоні Кукурікала (звісно, клятий півень при цьому встиг мене боляче дзьобонути), я рушив далі. Степ рівнішав і розпросторювався. Геть зникли ліси. Зате побільшало вітряків. У нашому селі їх було два, у Вищих Верещаках вже три, а в Еградківці я нарахував аж 32! Більшість з них стояла на пагорбах західної і південної околиць села. Проте вітру сьогодні не було, і вітряки простоювали.

За Єградківкою я звернув до крайнього вітряка, що стояв на пагорбі. Познімав з себе торби і з підзорною трубою видерся по крилу на дах. Переді мною на кілька верст стелився шлях у бік Єлисавета. Ніде ні воза, ні жодної живої душі. Отже дід далеко попереду. Або заночував десь біля води. Знайти його тепер не вдасться. Починало сутеніти. Треба ставати на нічліг.

Я нагодував Кукурікала крихтами коржа, напоїв з долоні, прив’язав його до вітряка (хай розімне ноги і подзьобає трави) і, підклавши під голову другу торбу,  швидко заснув під вітряком.

Невдовзі я прокинувся від того, що десь поруч форкнув кінь.

Я визирнув зі свого лігва. Крізь нічні хмари проглядав місяць. А за кілька десятків аршинів від мене стояв кінь з вершником, який вглядався у шлях на Єлисавет.  Я мерщій пригорнув до себе торбу. А потім згадав про монету (яка, може, золота) і геть похолов: невже незнайомець хоче мене пограбувати?.. Е, ні, дзуськи!.. Не довго думаючи, я запхнув монету до рота. Хай спробує знайти!

У в цей час Кукурікало заворушився, закректав, наче збирався заспівати серед ночі.

– Кукурікнеш – будеш у борщі! – прошипів я, намацуючи мотузку, щоб підтягнути півня до себе і заткнути йому пельку.

Але не встиг. Клятий Кукурікало таки подав свій оглашенний голос. Вершник повернув коня до вітряка. Треба відстрілюватися, вирішив я, і  тремтячими руками зарядив рогатку крем’яхом.

Відчувши мою присутність, кінь зупинився, загарцював на місці. Я вистрелив. Кінь звився дибки й заіржав, відтак галопом понісся в Єградківку.

Саме в цю мить я, мимоволі, й ковтнув монетку. Спочатку злякався. А потім згадав, що не раз ковтав кавунове насіння, вишневі і, навіть, абрикосові кісточки і все минало (у чому я пересвідчувався наступного дня…).

Запала тиша. Я підтянув Кукурікала до себе, запхнув у торбу і зав’язав – хай тепер спробує співи влаштувати. Поборсавшись, півень угомонився, і я радо склепив повіки.

 

 

 

Розділ п’ятий

Великі зміни в Єлисаветі. – Драбина стала Драбіною. – Гарно бути ковалем. –  Зустріч з Гайдуком. –  Чого пани не говорять по-нашому?

 

Мене розбудила ранкова прохолода. Ген-ген попереду сходило сонце. Кортіло поспати, але я мусив іти. Щоб нагрітися, швидкою ходою попрямував на село Мамайку, орієнтуючись по карті й півнях, яким Кукурікало щоразу відповідав з торби гучним кукуріканням. Я спробував було вести його на поводку, але трьох метрів на поводі Кукурікалу було мало. Він весь час рвався у різні боки. Мусив знову засадатити його в торбу.

Я квапився, бо мусив неодмінно знайти діда в Єливаветі. Адже з Єлисавета на Крим можна піти різними чумацькими шляхами, і який з них обере дід, мені не було достеменно відомо. А шукати його в степах за Єлисаветом – марна справа. Діда можна було перестріти на Кузнях або на Ковалівці, де він залишатиме цвітнянський посуд бабі Галі . Якщо там його вже не буде – значить продає пшеницю на базарі.

Востаннє я був у Єлисаветі з батьком два роки тому. За цей час тут збудували височезний міст. По ньому повзав паровоз. Я вперше проходив під цим мостом. По спині мимоволі бігали мурашки: а раптом міст обвалиться і паровоз упаде на голову?!..

За мостом, ліворуч, будували щось велике, довге, завбільше в десять скирд соломи, і я довгенько стояв там з роззявленим ротом. Батько ще позаторік казав, що це якийсь англієць Ельворт починає будувати тут нову фабрику.

Проминувши міст, я звернув праворуч на Ковалівку до баби Галі. Вона жила одна і завжди була рада, коли до неї заглядали земялки.

– Здрастуйте вам у хату, бабо Галю!

– Здоров-був, Сашко.

– До вас дід сьогодні ще не заїзжав?

– Дід Ку?.. Не було, – сказала баба Галя. – А ти як сюди добрався?

– Пішки.

– Сам чи шо?

– Та скіки там йти.

– Як тебе батьки відпустили?

­– Я ж не дитина.

– Аякже… Уже цілих півпарубка. А ще недавно без штанів ходив.

– Таке скажете… Коли це було… Ви не знаєте, де живе дядько Драбина з нашого села.

– Нашо він тобі?

– Та так… – зам’явся я. – Хочу провідати.

– Он там далі, у Солодкій Балці. Хата під новою стріхою, – показала пальцем баба Галя. – Тіки він називає себе Дрáбіна, а не Драбина.

– З якого це дива?

– Каже, шо у нього в пашпорті так написано. А жінка його тепер не Горпина, а Агрипина. Дивився, не назви її «драбиною», бо дуже сердиться… – всміхнулася баба Галя. – Зі мною вже й не здоровкається.

– А Варя?

– Дочка?.. Варя, наче, як була Варею, так і лишилася. Брава дівка! Так ти до неї. Чи шо? Сватати будеш? – допитувалася баба Галя.

– Чого це зразу сватати?.. Я ще вернуся! – сказав я і мерщій чкурнув, бо бабі Галі приспічило побалакати.

       Правду сказати, мені таки хотілося побачити Варю. І, може, поговорити з нею про... Про все…Може і про Наталку. Мені давно кортіло  поговорити про неї бодай з кимось, щоб з мене не насміхалися – як Василь! Та й хлопцям на кутку скажи – затюкають…

Драбинина хата з невеликим городом з усіх боків була обгорожена високим очеретяним тином. На мій погук «дядьку! тітко!» одразу озвався собака, який аж пінився, стрибаючи по той бік хвіртки.

       Наляканий півень заворушився в торбі. Я розсупонив її, щоб він подихав свіжим повітрям. У цей час відчинилися хвіртка, і вийшла жінка, одягнена по городському. У ній я впізнав тітку Горпину. Як і раніше, вона була худа, цибата і таки скидалася на «драбину», а не «драбіну». Я не стримався і хихотнув.

– Чіво тобі, мальчик? – невдоволено сказала Горпина, не впізнавши мене. – Шо, курочку продайош?

Вона потягнулася рукою до Кукурікала, і той миттю дзьобонув її в пальця. Тітка вискнула, позадкувала, замахала руками:

­­– Іди отсюда, іди, а то Сірка спущу!.. Ходить тут усяка босота.

Вона щезла за парканом, а собацюра знову зайшовся хрипким гавкотом.

 – Тю на тебе, – сказав я собаці. – Велике цабе твоя хазяйка. Ось як я спущу свого Кукурікала, то й тобі буде непереливки, і твоїй Агрипині.

Собака замовк. Мабуть таки злякався Кукурікала. Або мене. Я подався на Кузні. Буваючи в Єлисаветі, я часто там зупинявся, щоб подивитися, як ковалі роздмухують вогонь у горнах, як великими обценьками вихоплюють розпечений кавалок металу з вогню, як мостять його на ковадло й у дві руки починають м’яти молотами. Може й собі стати ковалем, думав я тоді, милуючись вправними рухами м’язистих дядьків. Але – куди мене до них, це ж скільки каші треба з’їсти, щоб цілий день гупати кувалдою чи бодай молотком?

Зупинившись біля першої кузні, я раптом помітив вершника, який здався мені знайомим. Де я його бачив?.. Коли він під’їхав ближче, я впізнав у ньому дядька Гайдука – за синюшим рубцем від ока до лівого вуха. Він рухався повільно, нишпорячи очима по широкій площі перед Кузнями, – когось виглядав.

–   Здрастуйте, дядьку, – сказав я, підійшовши до нього.

Гайдук аж смикнувся він несподіванки і здивовано спитав:

– Ти?..Чого тут тиняєшся?

– Діда жду. А ви?

– Я?.. Я на базар.

– А чого ж не возом?

– Та…  мене трохи треба.

– Чого?

– Того, шо треба… Яке навриписте… Де ж дід? – закрутив він головою.

– Cкоро буде,  – відказав я.

Я хотів було розпитати в Гайдука про батька, але він, відмахнувшись од мене рукою, розвернув коня й подався у бік вулиці Двірцевої. За мить озирнувся на мене і, пришпоривши коня, поскакав геть.

Якийсь тороплений, наче тікає, подумав я, і знову прикипів поглядом до кузень, де палахкотіли блакитні вогні і не вгавав лункий перестук ковальських молотів. Під цей передзвін я придумував, що ж його сказати дідові, щоб він мене часом не прогнав.

Перше, він сам обіцяв узяти мене з собою. А те, що мене не розбудили – не моя вина! Друге, я приніс Кукурікала, а він важкий! Третє, я знайшов золоту копійку, може золоту. Правда, я її ковтнув і ще не… Скажу дідові потім, коли знову знайду її…. Мабуть надвечір, або завтра вранці (саме так було з вишневими кісточками). А якщо дід все–таки пожене додому, то, мабуть, треба сказати, шо я пробив ногу і не зможу сам пішки вернутися. Треба повчитися пошкандибати.

І я почав так старанно шкандибати на місці, що тітки, які йшли повз мене з кошиками городини, витріщилися на мене.

– Ой бідне, кривеньке, ледве дибає, – забідкалася одна.

– Чиє ж воно, з торбами, таке нещасне?.. – не на жарт зажурилася друга.

– Чого це я кривенький? Чого це нещасний? – обурився я й пішов далі рівною гордовитою ходою, зрідка оглядаючись на тіток, які хитаючи головами, дивилися мені вслід.

Біля Кузнів на ярмарковому майдані торгували кіньми, худобою і сіном. Поруч були ряди з залізним товаром, дьогтем і деревом. Сьогодні не було завізно, але люду товклося чимало, – здебільшого покупці літньої городини, яка в цю пору родить рясно.

Роззявляючи рота на всі боки, я ледве не проґавив діда, що саме завернув на Кузні, щоб підкувати Циганку, яка десь дорогою загубила підкову. Спочату я побачив лоша, схоже на нашу Фіалку, а вже потім збагнув, що це і є наша Фіалка.  Я так зрадів, шо забув, що треба шкандибати, а коли згадав, то було пізно – дід уже помітив мене.

– Ти чого це тут? – чомусь здивувався він.

–  Ви сказали – візьмете з собою!

– Ти ж проспав!

– Бачите, – догнав. І півня вам приніс – ви забули.

– От шибеник, – похитав головою дід. – Куди тепер тебе дівати? Давай сюди півня, хай сидить на возі.

Дід примостив півня ззаду на короткому поводку. Кукурікало тої ж миті вискочив на бокову перекладину (йому не звикати) і переможно прокукарікав, не звертаючи жодної уваги на людей, коней і корів.

– Еге, – сказав дід. – Цей бузувір точно не дасть нам проспати. Горлатиме над вухом гірше за боцмана.

– І за сторожа буде, – додав я. – Він же б’ється.

– Та шо там і казати, голубе, – сказав дід. – Тепер ми як у Бога за пазухою – з півнем. І, головне, з тобою…

Почувши «голубе» я прикусив язика. Кортіло, але не сказав про монету (може, все–таки золота, якщо не заіржавіє в животі). Бо дід таки розсердився, хоч і не сказав мені жодного лихого слова.

Тут же на майдані дід не особливо торгуючись збув пшеницю. Потім ми швиденько заїхали до дядини, розвантажили цвітнянський посуд, погодували Циганку (а заодно й Фіалку), на швидку руку пообідали самі й одразу рушили на південь.

З Кузнів звернули на Велику Перспективну (як сказав мене дід, бо на цій вулиці я був уперше), спустилися вниз мимо поліцейського будинку з каланчею, проминули Успенський собор, а далі ледь не до самого Інгула потягнувся ще один базар з обжерними рядами, від яких так пахтіло різними стравами, що мені знову закортіло їсти, хоч ми щойно пообідали.

Переїхавши кам’яний міст через Інгул, ми повернули ліворуч, а там, за Пермськими лагерями, вже починався степ. Коли виїхали за Єлисавет, я згадав:

– Діду, я бачив на Кузнях Гайдука.

– Оце. Чого це він там вештався?

– Сказав, шо купити шось треба. А сам верхи, без воза. Брехав, мабуть?

– Нашо йому брехати?

– Отож я й кажу, нашо йому брехати?.. Шось тут не те.

– У Каховці буде ясно, шо те, а шо не те. Тоді, може, й Гайдука ше спитаємо.

Тут я згадав про Драбину і спитав:

– Діду, а чого в Єлисаветі по–нашому не говорять?

– Чого ж не говорять? Говорять. Не всі, правда.

– А пани?!

– Пани… На те вони й пани, шоб панувати… Більшість з них – нетутешні, приїхали з Московщини. Шо їм до нас?

– А я чув якось, як один говорив по–нашому.

– І серед них є люди. Гірше те, шо ми самі забуваємо, як говорити по-нашому.

– А ви ж не забули?

– Я ж не панського роду… Та й у нашому екіпажі багато нижніх чинів було як не з Херсонської, то Київської губерній. Був навіть один земляк з Любомирки. Десь у Херсоні й прижився, Михайло Балагула.

– А от дядько Драбина вже записався як Драбіна. Баба Галя казали.

– Так отож. У городі всякий драний чобіт швидко стає сапогом, – сказав дід і сплюнув. – А гарний хазаяїн же був, хіба шо занадто улесливий. Це все Горпина… Вона його й підбила в Єлисавет перебратися.

Увечері я збігав у степовий гальюн, і золота копійка вернулася до мене. Я довго чистив її в Інгулі. А потім схаменувся: вона ж потоншає від цього! Вирішив показати її завтра дідові, щоб він знав, що я не дурно їстиму хліб.

 

 

 

Розділ шостий

Знову таємничий вершник. – «Ридай–мати». – Ким же я хочу бути? – Нічна проява. –  Ліворвер і рогатка.

 

Ночувати наступного дня ми зупинилися в Тирловій Балці, яку дід пам’ятав ще зі своєї молодості, коли він з родичами їздив у Крим. Тут був невеличкий ставок, що набігав з  джерела, і паша для коней. Дід зайнявся вечерею, а я випріг Циганку, надів пута й одвів  у  степ пастися,  а сам видерся на степову могилу.

Довкола простирався неозорий степ. Ні деревця, ні бодай куріня. А про ліси й говорити годі.

Біля Інгула в кущах пурхали перепілки. Далеко в степу промчала зграйка сайгайків. А ген далі на шляху з Єлисавета я помітив рухливу цятку. У підзорну трубу розгледів, що це вершник на коні чорної масті. Він прямував у наш бік. Про всяк випадок я дружньо помахав йому рукою.

Помітивши мій помах, вершник зупинився, постояв, відтак рвучко звернув убік і за хвилю зник у байраці. Невже злякався мене?.. Хіба я такий страшний?.. Хоча, в такому безмежному степу самотній людині не варто бути безпечною.

Коли я вернувся до воза, дід кивнув на могилу:

– Це «Ридай–мати». Я тут зі своїм батьком зупинявся років тридцять тому. Тоді якраз її розкопували.

– Чого назвище таке, «Ридай-мати»?

– Кажуть, що тут поховали порубаного ворогами молодого козака. І мати приходила на могилу і ридала, аж у селі було чути.

– А які вороги?

– Хтозна. Багато їх було. І кров людська лилася як водиця.

– А тепер?

– Та й тепер не краще. Як згадаю Севастополь – скільки люду полягло. А за шо?...

– Знайшли клад у цій могилі?

– Лише кістки та іржаві мечі. А ще – макітру із спорохнілим зерном. Далі не копали. Бо наскочила поліція. Всіх нагнали, а викопане повезли в Єлисавет.

Я покосився на могилу, яка мовчазно стовбичила у степу, нагадуючи про свої незвідані таємниці. А може, справді, там щось є?.. Ото б поколупатися, знайти який шмат золотота або хоч червінець…

– Діду, а ви знаєте, ким я хочу бути?

– А хто ж цього не знає, – усміхнувся дід. – Все село знає.

Це дід натякав, як мене одного разу покусали бджоли, і я кілька днів ходив з розпухлим лицем, викликаючи у кожного посмішку, а в деяких дурносміхів, яких, мабуть, не ніколи не кусали бджоли, навіть регіт.

– Вам смішно… Не хочу я бути пасічником, я ж вам уже казав.

– А ким же?

– Вгадайте!

– Я тобі шо, ворожка?

– Попробуйте!

– Чумаком?

Коли я ходив без штанів, я справді мріяв бути чумаком. Це було ще до того, як я захотів стати пасічником. Але коли батько не взяв мене з собою чумакувати, я розсердився і перехотів бути чумаком.

– Теж ні. Я тепер хочу бути як оті дядьки на курганах.

– Які дядьки?

– Та біля Цвітної! Пам’ятаєте, довго розкопували.

– Архиголохи?

– Ага. Наче архи… архилогохи… Тьху, язика можна зламати… Копачі!.. Ті, шо клади шукають. Я вже всі кургани навколо села облазив.

– Багато найшов? Чи дулю з маком?

– Чого зразу дулю? Дивіться. – І я показав копійку, знайдену в Зубринці.

Дід недовірливо її обмацав, попробував на зуб, похитав головою і підтвердив:

– Справжня…

– Беріть, – розщедрився я. – Буде нам на харчі.

– О, тепер ми з голоду не помремо, – засміявся дід.

– А може вона золота! – образився я за свою знахідку.

  – Може… Ех, якби знайти дідовий клад. Там точно гроші є.

– А ви скрізь шукали?

    – Тричі город перекопав.

­– А на горищі?

    – Чортма.

  – А в присьбі?

– У присьбі, на видноті? Там не шукав…

– От бачите! – зрадів я. – Ще є місця. Ось вернемося і я пошукаю.  Десь же він лежить…

Дід умостився на одній шкурі на возі, а я на другій – під возом і швидко заснув. Циганку паслася неподалік. Фіалка хрумкала траву поруч з нею.

Прокинулися від Циганчиного іржання. Вона так іржала, коли чула жеребця. Фіалка боязко тулилася до матері. Стояла чорна ніч, хоч в око стрель. Циганка форкала, стріпувала головою і вглядался кудись у темряву. Там щось бовваніло. Я  обережно вибрався з-під воза і штовхнув діда:

– Там хтось є.

Дід продер очі, почав вглядатися і винувато сказав:

– Нічого не бачу.

Я придивився знову і помітив якусь постать, що крадеться до нашого табору, ведучи на поводі коня.

– Якийсь злодій! – прошепотів я. – Мабуть, хоче поцупити нашу Циганку. Або Фіалку.

– Зараз я покажу йому і Циганку, і Фіалку,  – відказав дід і почав діставати свій ліворвер.

Поки дід порпався в торбі й готував зброю, я дістав рогатку і зарядив її найкрупнішим крем’яхом, якого мав у запасі. Стріляти я збирався одночасно з дідом.

Коли мої очі звикли до темряви, я виразніше розгледів постать людини, яка тримала на поводу чорного коня. Може це той вершник, якого я вдень бачив з кургана? Чи той, що огинався біля млина під Еградківкою?.. Він що, переслідує нас?.. Або мене?..Чи діда?.. Хто це такий?.. Що йому треба?..

Дідовий простріл пролунав над моїм вухом як грім. Я аж присів. Циганка злякано здибилася і ледь не порвала пута. Фіалка відскочила вбік. Чорний кінь схарапудився і помчав у степ. Незнайомець бігцем подався слідом, оглядаючись на нас.

Саме цієї миті я й вистрелив з рогатки. І влучив незнайомцеві прямо в лице саме тоді, коли він обернувся. Мій постріл був такий сильний і болючий, бо він скрикнув, закрив лице рукою і побіг, спотикаючись, слідом за своїм конем.

– Яка ж це бенеря була? – сказав дід, коли знову запанувала тиша.

– Може Гайдук? 

– Чого б йому нападати на нас?

– А Циганку вкрасти?  Або Фіалку?

– І оце крастися за нами стільки?.. – сказав дід. – Але треба бути обачними. Від сьогодні вночі спатимемо по черзі. Відсипатися – вдень, на возі. Лягай. А я до світання початую.

Я знов умостився під возом, услухаючись, як на возі вовтузиться дід, як форкає, теж не спить, Циганка, як тріщать цвіркуни. А потім в один миг заснув і мені привидився степ, рясно обставлений курганами й вітряками, а десь далеко за густими пахучими травами – чиясь знайома дівчача постать, яка, наче, вабить до себе легкими порухами руки…

 

 

 

Розділ сьомий

Давидів Брід. – Дівчата на березі Інгульця. – Молодиці–купальниці. – Німецька колонія. – Я вчу німецьку.

 

У полудень ми доплуганилися до села Давидів Брід. Дід послав мене в лавку купити махорки. Повертаючись назад навпростець, я натрапив на кам’яний хрест з написом, що тут поховано полковника Чорноморського війська. Це було старе занедбане кладовище. Поруч, на новому, ховали мерця. Я нишком перехрестився правою рукою, а потім відхрестився, щоб не вадило, ще й лівою і мерщій подався до діда. На дорозі знайшов підкову і з полегшенням зітхнув – підкова приносить щастя.

Дід отаборився на правому березі якоїсь широкої, але мілкої річки,  зарослої рідким шелюгом. На протилежному тирлувалися вівці і хмарою блукали качки та гуси.

– Шо це за річка? – спитав я.

– Інгулець.

– Той, шо в Єлисаветі? 

– То Інгул. А Інгулець починається десь біля єградківських хуторів. Бачив, коли йшов?

– Був якийсь струмок. Геть непомітний в очеретах.

– У цю пору всі степові річки міліють. Але тут вона таки схожа на справжню річку. А при впадінні в Дніпро – просто красень. У тебе ж карта є. Чи посіяв десь?

– Хіба там шо розбереш?

– Давай, покажу, неук.

Я достав карту, і дід потикав пальцем у місця, де починаються та куди впадають Інгул та Інгулець….

– Второпав? – спитав дід, задоволений враженням, яке він справив на мене своїми знаннями географії.

– Та я здогадувався, – сказав я. – Але сумнівався… Діду, можна я скупаюся?

– Розпряжи Циганку і покупай спочатку її. Спину й боки добре потри травою. Не давай їй багато пити.  А я тим часом куліш зварю.

– Я ще й раків наловлю.

– А ну–ну, спробуй, – давно не куштував.

Я миттю розпряг Циганку і повів до води. Фіалка з вистрибами пішла за нами. Вона раділа відпочинку, бо, не привчена до тривалих переходів, стомлювалася і, бувало, відставала, і ми мусили зважати на неї.

На мілководі я покупав Циганку і пустив сaмопaш під вербами. Спробував покупати й Фіалку, але вона боялося йти в воду без матері, хвицнулася і втікла від мене, і я ледве встиг лише покропити її водою.

Потім узявся ловити раків, відніс їх дідові, і виправ штани. Розклавши їх на сонечку, голяка шубовснув у річку.

Тільки я відплив од берега, як там з’явився гурт дівчат і дві молодиці. Я запізно помітив їхню появу. Як тепер добиратися до своїх штанів?

Дівчата взялися до прання. Хоча вони не стільки прали, скільки теревенили на весь Інгулець. А молодиці, нітрохи не стидаючись, скинули з себе майже всю одежу (у мене очі полізли на лоба!) і, затуляючи груди руками, почали купатися. Сидячи по вуха у воді, я ні–ні та й поглядав нишком на галасливих купальниць. Одна з них, бідовіша, наче забуваючи, опускала руки, якими прикривалася, і я аж сліп од видива тих білосніжних куль з коричневими пипками, які встигав таки розгледіти. «Ти диви, які вони сліпучі, аж в очах темніє… А в Наталки такі самі?.. Мабуть, гарніші, хоч і менші!»

До берега, покахикуючи, наблизився дід. Молодиці одразу ж вгамувалися і повискакували з води. Дід зупинився оддалік і гукнув:

– Добрий день, дівчатка. А де ж ваші парубки?

– Та нашо нам ті парубки? – одягаючись, відповіла через плече бідова молодиця. – Від них одна морока.

– Воно то так, дівчатка. Але й без них не можна – як курям без півня. Хто вам кукурікатиме серед ночі?

– Хіба шо кукурікати, – усміхнулася молодиця. – А далі, хоч трава не рости…

– Не бачили тут мого півника, онука?

– Ніхто не кукурікав.

– А ото? – кивнув дід на мене.

– Тю. Та ми думали, то якийсь корч плаває у воді, – засміялася молодиця, а за нею всі дівчата. – Малий ще півник... Нема на шо дивитися.

– Ще виросте. Буде бравим парубком.

– Отоді й подивимося, коли виросте,  – сказала бідова молодиця. – Правду я кажу, дівчата?

Вони радісним гомоном підтримали свого верховоду. А дід підійшов до води і махнув мені рукою:

– Годі вже, Сашко. Вилазь. А то верба з гузна виросте.

– Та я той… Пізніше… – озвався я хрипким голосом.

Мене чогось трусило, хоч вода в річці була тепла, як у ставку. Мій перчик настовбурчився, і я не знав, як цьому зарадити. Таке вже траплялося, але швидко минало. А тут на людях… Хоч під воду пірнай – чи що його робити?

– Коли пізніше? Куліш уже парує. Раки теж червоні. Гайда. А то верба з дупи виросте.

Я на мигах показував дідові, шо я без штанів, і шоб він кинув їх мені. Дівчата, як на те, повитріщалися на нас і, здогадуючися в чому річ, хихотіли.

– Шо–шо? – вдавав дід глухого. – Дівчат боїшся? Їх не треба боятися. Їх треба любити. Ге ж, дівчатка?

– Аякже! – озвалася бідова молодиця. – І дівчат, і молодиць.

– Та я хіба проти? – охоче погодився дід. – Одверніться, бо він соромиться.

Дівчата зробили вигляд, що одвернулися. Боком до дівчат, ховаючи руками свого безсоромного стирчака, я прожогом шмигнув на берег. Штани ще були вогкими, але я вже на те не зважав.

– Ого! – почувся знайомий голос молодиці. – Нічогенький півник… Який спритний… Скоро кукурікатиме!

За моєю спиною почувся дівочий регіт. Серед нього мені вчувся і дідовий смішок. Ускочивши в штани, я подавсяв до воза, обурений дідовим лукавством – отак виставити на посміховище рідного внука!

– Годі тобі. Дмешся, як миша на крупу, – сказав дід, коли ми вмостилися обідати під дальніми вербами.

– А чого ж ви?.. А вони – дурносміхи? – буркнув я, наминаючи куліш.

– Чого вони дурносміхи? Звичайні дівчата. Їм же теж хочеться подуріти, а то все – сапання, городи, худоба, – ніколи вгору глянути. Хай сміються, поки молоді. І ти смійся.

Та я вперто мовчав, показуючи характер. Але коли дід почав нахвалювати  моїх раків, я подобрішав і вже сам з усмішкою згадувавав свою недавню пригоду.

По обіді рушили на Берислав. День був жаркий, минулої ночі дід уночі знову вартував, тож надвечір його добряче розморило, і він задрімав. Я, йдучи за возом, згадуючи купання, теж ловив ґав, і забув звірити шлях із картою.

За звичкою Циганка трохи збочувала ліворуч і надвечір, замість Берислава, ми потрапили в якесь село, розташоване на березі Дніпра. 

– От матері його ковінька. Де ж той Берислав? – сказав дід, почухавши пужалном потилицю. – Розпрягай Циганку, і став тагана, а я попитаю в людей.

Я розпряг Циганку і дав їй трохи сіна; відпустив попастися й Кукурікала, сподіваючися, що він тут нікуди не дінеться. Але клятущий півень за хвилю вже здимів, і я, пораючи біля вечері, й не помітив – коли й куди.

На городі я невдовзі помітив тітку, яка вибирала помідори, і підійшов до неї.

– Доброго вечора, тітко.

– І тобі доброго вечора, – сказала тітка. – Здалеку?

– З чигиринщини. Куди це ми заїхали?

– Це німецька колонія.

– Я ж бачу, шо й хати не такі, як у нас.

– Тут багато чого не так. Німці все робять по–своєму.

– А ви?

– Я наймитую.

– І як воно?

– Наймит є наймит. Роботи багато. Але й платять більше, ніж наші пани й підпанки. І за стіл з собою садять.

– Як ви з ними балакаєте? По–німецьки?

– Де там, – махнула тітка рукою. – Так, знаю окремі слова. Кузня – шмід, хліб – брот, молоко – мільс, сіль – зальц. Оце й усе.

– А картопля?

– Картофе.

– Можна купити?

– Скіки тобі?

– Та фунтів два. Для кулішу.

– Зараз спитаю в хазяйки.

Тітка пішла у двір і вернулася з кошиком картоплі й помідорів.

– Жовта? – здивувався я, вибираючи з корзини десяток крупних картоплин.

– Польський сорт. Добра, швидко розварюється. Якраз для куліша.

– Скіки за неї просите?

– Ніскіки. Хазяйка сказала – за так. І помідорів візьми.

– Ого! У нас такі здоровецькі не ростуть. Спасибі. Не знаю, як вам віддячити.

– Ше віддячиш комусь так само. І будемо квити. Бувай здоровий…

Дід вернувся, коли вже доварювався куліш.

– До Берислава аж десять верстов. Гарного зівка дали, матері його ковінька.

Покушував мою страву й аж поцмокав губами – похвалив. Я зрадів, бо й сам не сподівся, що куліш вийде такий добрий.

– Діду, а вам подобається брррот?

– Який ще брод? Давидів чи шо?

– Та не брод, а брррот! Це хліб по–немецькому.

– Паляниця якось смачніше.

– А кузня – шмід.

Дід у цей час ковтнув забагато гарячого кулішу, закашлявся, побуряковів і відмахнувя від мене:

– Не цвенькай!

Він досі сердився, що ми дали такого маху. А мені, навпаки, було цікаво спостерігати за кумедними німцями, які поночі ходили поблизу, стукаючи черевиками з дерев’яними підошвами, –  у куртах, жилетах і грубезних штанях, а жінки – у коротких ситцевих платтях з чудернацькими солом’яними капелюшками на головах. Але все інше – будівлі, коні, двори, – викликали тільки подив і захват: нам би так!

 

 

 

 

Розділ восьмий

Наш Кукурікало як жеребець. – На перевозі  через Дніпро. – Пристав поїхав у Херсон. – Верблюд у Каховці

 

Рано–вранці, коли ми вже збиралися рушати на Берислав, до нас прийшов німець. У руках він тримав Кукурікала, спійманого у своєму курятнику. Пахкаючи тютюновим димом, німець сказав по-московськи з сильним німецьким акцентом:

– Гутн моргн! Хотєть покупать ваш пєтух, біте.

– Ми його не продать, – відповів дід.

– Я очен хотєть покупать, пожалуста. Мой куріца очен любіть ваш пєтух.

– Ні, – похитав головою дід. – Наш куриця теж любить наш пєтух. Очєнь дуже. І скучать за ним.

– Мнохо жалко, – сказав німець і передав дідові півня. – Біте. Ето нє птіца, ето сафсєм жерєбєц!

– Аякже, – сказав дід. – Наші півні справні. Топчуть будь–яку курицю, аж гай шумить…

– Йа, – сказав німець. – Гай шуметь… Йа, йа.

– Та не ти, а півень, – сказав дід.

– Йа, йа, пєтух, – погодився  німець. – Півєнь. Спасібо. Досвіданія…

Коли німець пішов, дід сказав:

– Бач, як наш Кукурікало прославився… Навіть у німців нема такого джиґуна… Хоча, все-одно, далеко куцому до зайця, а нам – до німців. Я ще солдатом бачив тут їхні хазяйства… Все в них з розумом робиться… І катки у них, і віялки, шоб швидко молотити. Не те шо в нас – вручну, своїм горбом.

– Ми шо, ледачіші?

– Та ні.

 – То чого ж?

Дід замислено почухав потилицю:

– Бідніші.

– А чого бідніші?

– Бо дурніші… Тьху!.. Якесь пекельне коло.

– Шо ж його робити?

– Я тобі давно ку: тре’ вчитися… Рушай, балакаєш!

Наближення Берислава я помітив по вітряках, які хмарою стояли на західній околиці міста. Їх було щонайменше тридцять штук. Сам Берислав тягнувся вузькою смугою вздовж правого берега Дніпра версти на три.  Біля деяких хатів на довгих тичках стирчали чудернацькі шпаківні з висушених гарбузів. Треба й собі буде таку чудасію змайструвати, вирішив я.

Вузька балка з високим кам’яним мостом поділяла місто на дві частини. Ліворуч виднів Дніпро, а за ним – Каховка. Праворуч бовваніли залишки зруйнованої фортеці.

– Кизи–кермен, турецьке укріплення, – пояснив дід, перехопивши мій погляд. – Кажуть, що звідси, на острів посеред Дніпра, тягнулися ланцюги, шоб не проскочили козацькі чайки.

– І не проскакували?

– Всяко бувало.

Тепер на місці колишньої фортеці тулилися ряди лавок з харчами та всіляким начинням, потрібним чумакові. Звідси ж добре проглядалася і пристань, куди ми прямували. Назустріч сунули безкінечні чумацькі валки, навантажені сіллю.

На пристані уздовж берега стояло зо два десятки дубів, шаланд та кілька барок з величезними помостами.

– Оце на таких і я колись переправлявся. – сказав дід. – Півсотня возів, а то й більше ставало. 

Від Каховки до бериславської пристані, пускаючи догори клуби чорного диму, сунуло щось велике, не схоже ні на дуба, ні на шаланду, тягнучи з собою плоти з чумацькими возами

– Діду, дивіться! Воно саме пливе проти течії!

– Параход. В англічан були такі ще двадять років тому. Але більші, воєнні.

Я навів на пароход підзорну трубу.

– «Русалка» написано!

– Кожен корабель має свою назву, як людина.

– І ми на ньому попливемо?

– Не знаю. Раніше перевозили паромами. Ото була морока. Цілими днями чекали… Та ще й дерли за такий перевіз грубі гроші.

– А тепер?

– Зараз  побачимо.

На наше щастя, з’ясувалося, що з появою пароплавів перевіз через Дніпро перестав бути морокою. Одним махом пароплав перевозив два пароми, на яких вміщалося більше сотні возів. Крім того, він робив це в рази скоріше й дешевше. Тепер уже власники дубів ганялися за чумаками, хоча в давніші часи, до появи пароплава, як розказував дід, усе було навпаки: не допросишся тих перевізників, кирпу хіба так дерли.

За дві години ми були на лівобережжі, недалеко від води й отаборилися на ніч, тим паче, що й плати за пасовище тут не брали. Поруч були такі самі подорожники, інші квапилися на правий берег, і пароплав безупину, до самої темряви, снував між Каховкою і Бериславом.

Навпроти Каховки стримів чималий острів. Вочевидь, весною під час повені він зникав під водою, а влітку, коли настає межінь, – знову виступав з-під води залишками камінного фундаменту, де колись, мабуть, і було ще одне турецьке укріплення.

– Бачиш, – сказав дід, показуючи на річище. – З цього боку тече не Дніпро, а річка Конка. А далі вона з’єднується з Дніпром, тече попід Бериславом. І знову пірнає в очерети.

– А звідки ви знаєте?

– Я ж тут у госпіталі трохи лежав, перед відправкою в Херсон. Ледве дуба не дав – так гарно нас годували криси тилові. Свіжою рибою рятувалися, тут її сила-силенна. Наловимо, бувало, тут же на березі юшку й варимо…

Сидячи біля вогнища, милуючись Дніпром і нічним Бериславом навпроти нас, я спитав:

– Тут же переправляють сотні возів щодня. Чого досі немає моста?

– Через Дніпро? Ти бачив де-небудь мости через Дніпро? Це ж тобі не Тясмин чи Остотянка.

– У книжках пишуть, шо є мости через великі річки.

– Це десь, не у нас.

– А в Києві?

– Хіба шо в Києві, один міст на все Дніпро. Ти знаєш, скіки грошви треба на такий міст?

– Так можна з кожного воза брати мито.

– Легко сказати та важко зробити.

– А якшо зробити великий підкоп?

– Де?

– Під Дніпром! Буде така підземний шлях з виїздом на обидва боки…

– Це вже ти геть загнув. Його ж затопить.

– Можна шось придумати, шоб не топило. Он раніше і параходів на було, і поїздів, а тепер, бачте, шо в степах робиться – проїхати не можна через ці насипи та колії…

– Колись, може, так і буде.

– Може колись  люди й літатимуть?

– Може. А поки–шо злітай по сухі кізяки для вогнища, – сказав дід, опустивши мене з неба на грішну землю.

Отак завжди. Тільки щось великорозумне спаде на думку, – як треба йти збирати кізяки!

Повечерявши, ми полягали, але не спалося, бо недалеко був постоялий двір, звідки лунали співи, гамір, матюки. Я чув матюки і в Єлисаветі і, навіть, у своєму селі. Але у нас дядьки ніколи не лаялися при жінках і дітях, а так, нишком – між собою, а забачивши жінку чи дитину одразу прикушували язики. Навіть, коли були п’яненькі. А тут матюкаються на всі заставки, без оглядки. Було незвично, соромно і навіть бридко.

– Чого вони так лаються? – спитав я в діда.

– Звикли.

– А чого в нас так не матюкаються?

–  Бо в нас свої звичаї.

– А ви знаєте матюки?

 – А хто ж їх не знає? 

Я ще хотів спитати, чи матюкався коли дід, але стримався. Мабуть, матюкався серед чоловіків і в солдатах. А так – я ніколи не чув ні від нього, ні від батька жодного лихого слова.

Уранці після сніданку поїхали до пристава, щоб спитати про батька. Дід залишив мене біля воза, а сам приєднався до натовпу прохачів. Вони купчилися біля ґанку, а двоє сотських з мідними бляхами стримували їхній напір.

Розгляд справ тривав швидко. Дід уже був майже коло заповітних дверей. Аж раптом сотський оголосив:

– Уніманіє! Їхнє благародіє, гаспадін пристав срочно отбиваіт у Хєрсон на п’ять днів. Усі можуть расхадитця.

Дід почав розмахувати руками і стукати себе в груди кулаком, але сотські вмить випхали його з ґанку разом з рештою таких же невдоволених. Дід вернувся до возу лихий і насуплений. Довгенько мовчав і врешті зронив:

– Казна-шо. Ніякої регули. Шо хочуть, те й роблять, бісові діти.

– Мо’ в людей попитаємо?

– У кого? Бачиш який тут гармидер? Одне приїхало, друге поїхало. Циганський табір.

– Може гайнемо за приставом у Херсон?

– Він не захоче там нас слухати…

– То шо, ждати?

– Ні, годі байдикувати. Гайда в Крим.

– Аж у Крим?

– Скіки там до нього – два-три дні. Візьмемо там солі. А на зворотній дорозі продамо в Каховці. Хоч якось покриємо збитки. За цей час і пристав, дасть Бог, вернеться. А спочатку докупимо вівса для Циганки.

Ми завернули на каховський базар. Тут я одразу роззявив рота на верблюда, запряженого у  татарський віз – невелику чотириколісну мажару з високими бортами. Задні колеса мажари були більшими за передні. Зверху над нею сяк–так тримався на жердинах благенький очеретяний дашок, який прикривав їздового хіба що від спеки.

Верблюд, прив’язаний до мажари, ліниво жвакав щось схоже на сіно. Наша Циганка таке б не їла, а верблюд час від часу підбирав з землі свою їжу і довго її пережовував. Поруч з мажарою вештався босий татарчук – хлопчина мого віку. Старший татарин, мабуть, його батько, торгувався з якимсь покупцем за останній, непроданий, тюк овечої вовни. Покупець напосідав на татарина, переконував зменшити ціну, відходив сердитий, знову вертався, а татарин незворушно правив своєї, відповідаючи щоразу:

– Нет. Адин пуд – двадцат монет.

Врешті-решт вони з малим татарчуком запрягли верблюда у свого чудернацького воза і подалися додому в Крим.

Невдовзі, купивши вівска, ми рушили слідом за ними.

 

 

 

 

Розділ дев’ятий

Чорна долина. – Укус гадюки. – Дід лікує татарина. –Знайомство з Ісою. - Вечеря.

 

За Каховкою степ був рівний як стіл. Сонце палило нещадно, і надвечір я насилу волочив ноги і зрідка просився на воза. Дід мовчки злазив і йшов пішки, а я з насолодою простягався на сіні, і лежав, углядаючись у бездонне небо. Так би і їхати цілий день! Але ж Циганці теж важко, треба її жаліти…

Надвечір ми почали виглядати місце для нічлігу. Ліворуч бовваніли три ледь помітні могили. Довкола них на всі боки буяла невитолочена трава.

– Діду, станьмо отам. Гарна місцина. І Циганка попасеться.

Дід подивився у той бік і похмуро сказав:

– Не годиться.

– Чого? – розчаровано спитав я.

– Місце погане. Тут людей ховали.

– Яких?

– Різних… Померлих од ран. Коли наш обоз з пораненими йшов до Каховки, то тут закопали десятків три. І крім нас тут ховали, – я чув. А в давні часи тут сотні загинули, якшо не тисячі.

– Від татар?

– Не тільки від татар. А й від своїх.

– Як це?

– Так… Хіба раз свої вбивали своїх?

Дід замовк. А я тепер іншими очима дивився на ті три могили. Добре, що ми там не стали. Це ж уночі там блукають привиди, стогне земля, лунають зойки і стогін невинно убієнних.... Мені стало моторошно. Я більше не оглядався, щоб ніякі примарні видива не лізли в мою голову…

Верст через п’ять дід сказав:

– Отам далі станемо. Бач, якісь люди вже отаборилися.

Я дістав підзорну трубу і розгледів у степу край дороги мажару, запряжену верблюдом. Ту саму, яку ми бачили на каховському базарі. Біля мажари метушився підліток-татарчук. Помітивши нас, він замахав руками і перелякано кричав:

– Памагі! Памагі!

Дід звернув зі шляху. Ми під’їхали ближче. Татарчук підбіг до нас.

– Чого репетуєш? Шо таке? Кому помогти? – сказав дід, злазячи з возу.

– Там, – махнув рукою татарчук у напрямку мажари, яка стояла віддалік. – Змєй! Он укусіл мой бабай!

– Укусив бабу? – здивувався я.

Татарчук заперечно замахав головою:

– Не бабу. Бабай, отєц. Мой отєц.

– Батько? – спитав дід.

Татарчук кивнув головою:

– Мой батька. Мой бабай.

Дід пішов за татарчуком, а я повів Циганку за уздечку за ними слідом. Татарин лежав на траві. Його погляд був каламутний. Одна нога роззута, халоша штанів закасана і з двох невеличких ранок на нозі повільно текла кров.

– Змей! – показав татарчук на невелику гадюку, яка валялася недалеко з відрубаною головою.

– Сіра гадюка, – сказав дід, придивишись. – Отруйна. Але не смертельна. Не завжди смертельна. За ногу вкусила?

– Нога! Нога! –  підтвердив татарчук.

– Зараз подивимося. – Дід закасав повище халошу на татариновій нозі. –Дві ранки від зубів, кров, – отруйна таки гадюка. Ліксандер, принеси мені горілки. І моток сириці прихопи. А ти, пацан, – сказав він татарчукові, – мерщій розводь вогонь і кип’яти воду. Зумієш? Окріп! Гаряча вода! Во–да! Второпав? – спитав дід.

Татарчук закивав головою і почав гарячово розпалювати вогнище з торішнього бур’яну.

– Гей, земляче, – звернувся дід до татарина. – Говорити вмієш?

– Магу. Но плоха. Язик немеєт. І нога баліт. Очень.

– Як тебе звати?

– Ахмет.

– Терпи, Ахмете. Зараз тебе лічитиму.

Я прибіг з горілкою і сирицею. Сирицю дід відклав, а горілкою спочатку прополоскав рот, сплюнув («Ех, таке добро пропадає!»), а потім почав відсмоктувати з ранки кров, щоразу спльовуючи і полощучи рота водою.

– Діду. А ви не отруєтесь? – прошепотів я.

– Не повинен. Якщо й попаде трохи, то живіт впорається.

Після цього дід полив ранку, яка вже почала червоніти, горілкою, зверху сипнув пучку тютюну і перев’язав міцно сирицею. Потім прив’язав одну ногу до другої і сказав татаринові:

– Лежи спокійно, не ворушися і терпи. Зараз ще чай питимеш. Принеси, Лікандре. Звари і давай йому пити. Скільки зможе випити. Побільше. Хай потіє – вкрийте чимось. О, принеси наші шкури. З потом воно й виходитиме.

– А ви куди?

– Пошукаю цілющих трав.

Дід побрів у степ, а ми удвох з татарчуком заварили чай і поїли хворого. Він пив мовчки, старанно, хоч явно послабшав. Татарчук щось шепотів своєю мовою, мабуть просив, щоб він побільше пив, і той слухняно відкривав рота. Я вирішив познайомитися з татарчуком і постукав себе в груди:

– О–лек–сандр! 

– О–лєк–сандррр? – здивовувався татарчук. – Такой длінний імя?

– Можна й коротко: Саш–ко!!! А тебе як?

– Іса.

– Майже як «оса», – хмикнув я. – Дззззз!

– Я – Іса, – твердо сказав хлопець. – Я не дзззз!

– Та я шуткую, Іса.

Ми потисли один одному руки. Іса очікувально дивився на мене.

– Про шо ж мені з тобою говорити?  Ти ні бельмеса не розумієш по–нашому, а я – по–вашому? – сказав я.

– Бельмес? – перепитав Іса. Це слово, мабуть, було йому знайоме.

– Ні бельмеса! Нічого! Ні–чор–та!  Дуб дубом! Ні бе ні ме ні кукаріку!

– Бельмес, – знизав плечем Іса і показав на воза:  – Вот – арба.

– Гарба, – виправив я його. Але Іса правив своєї:

– Арба.

Ну шо ти йому скажеш?.. Хіба це правильно – гарба?.. Я показав на його батька і спитав:

– Хто це? Твій батько?

– Бабá, бабá, – закивав він головою.

– Яка бáба? Це батько!

– Бабá! – з притиском на останній літері сказав Іса, і я не став перечити: «Бабá, то бабá».

– А це дід. Мій дід.  – Я показав діда, який наблидався: – Рідний дід.

– Картбабá, – сказав Іса. – Старий отєц.

– Звідки ви приїхали?

– Дерєвня Мамчік. Перекопскій уєзд.

– А чого торгуєте аж у Каховці?

– Тут цена лучше. У нас – малєнькій цена. Всє продають. Все єдут.

– Куди?

– За море, – махнув рукою у степ татарчук. – К Турція.

– Чого?

– Плохо жить стало послє война.

– Та коли та війна була? Нас з тобою ще на світі не було.

– Много сразу уєхали.

– А ви?

– Нє давалі паспорт. Сейчас давалі. Ми тоже поєдем. Опять будєт новий война. Плохо…

– Звідки ти знаєш?

– Люди говорят. Наша деревня почти вся уєхала. Ми послєдніє…

Дід повернувся зі щавлем, прополоскав листя водою, покусав його, щоб воно трохи пустило сік і, на хвилю знявши пов’язку з рани, обклав її листям.

– Поїть ще. Донесхочу.

Випивши чаю, хворий чи то задрімав, чи то впав у забуття.

– Все шо можна, ми зробили, а далі – як Господь дасть, – сказав дід.

Ми з дідом зварили пшоняної каші і запросили до себе татарчука. Він довго віднікувався. А потім приніс свої харчі – сушене м’ясо і коржі – і ми, поглядаючи один на одного, мовчки повечеряли.

– Хлопці, ви спочивайте, – наказав дід. – А я пильнуватиму.

Дід сидів коло Ахмета до ранку. Коли на сході почало сіріти, Ахметові полегшало. А зі сходом сонця стало ще краще. Ми з Ісою повставали, а дід натомість ліг подрімати.

Ахмет дістав з мажари глиняний кухлик з водою, здійснив обмивання, розклав на землі повстяний килимок, і молився, повернувшись у бік Криму, перебираючи чотки, нанизані на шнурок. Іса молився поруч. І тільки після цього вони почали снідати: це знову були тоненькі скибочки сушеного м’яса і  коржі, які вони, неквапно пережовуючи, запивали водою з кухлика.

Я віддалік з цікавістю спостерігав за ними. А потім згадав і собі  дуже старанно перехрестився на сонце.

 

 

 

Розділ десятий

Гонитва за Циганкою. – Армянський базар. – Я вивчаю татарську мову. – Батьків хрестик.

 

Після сніданку ми ще раз нагріти окропу, напоїли Ахмета гарячим чаєм, укрили обома шкурами і лише тоді рушили. Татарська мажара їхала слідом за нашим возом. Верблюд високо задерав голову, наче вглядався чи то в далечінь, чи то в небо.

Циганка з самого ранку була неспокійна, погано слухалася віжок, часто махала головою, наче її ґедзь укусив.

– Чого це вона? Може верблюда боїться?

– Жеребця їй кортить, – пояснив дід. – От і казиться.

Коли опівдні ми стали на відпочинок і пустили Циганку пастися (бо хто ж її тут вкраде?) вона несподівано заіржала, порвала пута і почвалала у степ. Фіалка подалася слідом, але відстала і зупинилася.

– Біжи за Циганкою.Бо ще хтозна-куди забіжить, сказав дід і подав мені посолений окраєць хліба. – Візьми, щоб підманити.

– Вазмітє с сабой і маленький лошадь, – озвався Ахмет і щось сказав по–своєму Ісі.

Той дістав мотузку, і ми удвох догнали Фіалку. Я вийняв з кишені окраєць хліба, і вона  нас підпустила. Іса одним помахом накинув їй на шию зашморг,  віддав другий кінець мені, а сам побіг навздогін за Циганкою. Ми з Фіалкою потрюхикали слідом, і я міцно тримав мотузку, щоб лоша ненароком не вирвалося.

На невисокому гарцював молодий рослий жеребець і тихо іржав. Циганка прямувала до нього, відповідаючи таким самим іржанням. Іса зупинився перед пагорбом, присів і на мигах показав мені, що нам треба трохи почекати.

Циганка і жеребць довго обнюхувалися, а потім зникли за пагорбом, наче заховалися.

 – Тепер я туда, обход, – показав Іса. – Буду атганять жерєбец. А ти тіхо іді с малєнькая лашадь і зові кабілу.

Іса зірвався з місця і мухою помчав уперед. Я з Фіалкою обійшов пагорб. Віддалік у неглибокій западині пасся табун кобилиць з кількома лошатами. Циганка і жеребець опинилися між мною і табуном. Вони знову обнюхували одне одного й зрідка іржали.

– Циганко! Циганко! – погукав я.

Почувши мій голос, жеребець стріпнув гривою і повернув голову до табуна. Саме туди мчав Іса. Кобилиці нашорошилися, збилися до купи, загородивши лошат. Жеребець вдарив копитом і помчав до них. Циганка затупцяла ногами і намірилася рушати слідом.

– Циганко, стій! Чуєш, Циганко! – загорлав я так, наче мене різали, аж Фіалка злякалася й озвалася тонким голоском.

Чи то мій навіжений крик, чи Фіалчин голос так подіяли, але Циганка зупинился і навіть на півкорпуса повернулася в мій бік.

У цей час жеребець уже погнав свій табун у степ. А Іса опинився між табуном і Циганкою, перегородивши їй шлях. Циганка подивилася услід своїм вільним родичам, а потім розвернулася і тихою ступою рушила до мене (чи до Фіалки?) назустріч. Я полегшено перевів подих. Іса наближався до нас повільно, боячись сполохати Циганку. І тільки коли я взяв її за вуздечку, він прискорив ходу.

 Невдовзі ми були біля своїх возів.

– Слава тобв Боже! – сказав дід і заходився кріпити на Циганчиних ногах міцні пута з сириці. – Ахмет каже, шо тут водяться здичавілі коні. І жеребці відбивають людських кобил.

– Це дякувати Ісі, – сказав я. – А то б ми шукали вітра в полі.

– Дякую, парубче! – сказав дід і міцно потис руку Ісі, аж той зашарівся наче дівка.

Перед Перекопом я помітив праворуч суцільну, неймовірну рівнину.

– Діду, дивіться, який степ!.

– То не степ. То море.

– Отаке рівне?

– А чого йому бути кривим?

– Я подивлюся!

– Одна нога тут, друга там.

– Добре!.. Іса – гайда зі мною?

Іса повернув голову до батька. Той кивнув головою. Ми помчали удвох як два молодих лошака і невдозі були біля води. Я чернув жменю води і покуштував. Вона була солона й гірка. І її було так багато, що перехоплювало подих. Я походив по теплій воді, умився, і ми вернулися назад. Ще  ще довго був оглядався: ціле море солоної води! Це вам не матвіївський ставок!

На Перекопі нашому возу визначили на око вагу і видали квитка. За цим квитком ми мали оплатити тут вартість солі на зворотному шляху. Через кілька верст у селі Армянський базар наші шляхи з Ахметом та Ісою мали розійтися, але перед тим Ахмет і дід вирішили побазарювати, а нас з Ісою залишили сторожувати вози.  

Знічев’я я почав розпитувати Ісу:

– Як оце називається, Іса? – я показав на його взуття: дерев’яна підошва, яка трималася на нозі завдяки сириці.

– Башмак.

– Ти диви. І в нас є таке слово. А я взутий у постоли. Дивися.

– Пастали?

– По–сто–ли!

– Ето чарик. 

– Добре, хай буде чарик.

– Чарик, чарик!– сказав Іса.

– Шапка! – показав я на свою голову, хоч я був без шапки. Але Іса зрозумів і відповів:

– Калпак!

Шапка не дуже схожа на калпак, але хай буде калпак.

– А оце, – я показав ногою на кінський кізяк: – Кізяк.

– Кізяк, кізяк, – закивав головою Іса.

– Ти диви, – сказав я. – Кізяк скрізь кізяк.

– Штани. – Я показав я на свої суконні штани.

– Шальвар, – сказав Іса.

– Майже шаровари, хоч і не шаровари, – сказав я і кліпнув оком: – Око!

– Кьоз, – відповів Іса.

Тут я мимоволі згадав про Наталку, про її очі: одне око – кьоз, а два ока – кьози? Ні, це вже схоже на кози, не те…

Я кивнув на татарську дівчину, яка проходила повз нас разом з матір’ю:

– Дівчина.

Іса довгенько думав, поки допетрав, що я питаю, і врешті сказав:

– Киз.

Значить, Наталка – киз. Кизочка. Ще краще – кізочка... Мої спогади про кізочку Наталку перервало несамовите горлання нашого півня, який смикався на мотузці під возом, намагаючись добратися до кінських кізяків.

– Оттакий півень! – похвалив я нашого Кукарікала і трохи прибрехав: – Німецького півня мало не вхекав. Аж пір’я з того летіло. Тільки горлає, буває, серед ночі, коли найдужче хочеться спати.

– Пі–вен, – повторив за мною Іса, підійшов до воза і спробував погладити Кукурікала. А той дзьобонув хлопця по руці.

– Шайтан! – скрикнув Іса.

– Ше й який шайтан, – погодився я. – Його краще не зачіпати, бо він без курей геть дуріє.

На сусідньому возі лежали кавуни і дині. Я тицьнув пальцем у кавун:

– Кавун.

– Карпиз, – переклав татарською Іса.

Я тицьнув пальцем у диню:

– Диня!

– Кавун, – відповів Іса.

– Та ти все переплутав, – обурився я. – Оце карпиз, а це диня!

Іса похитав головою, не погоджуючись зі мною.

– Тю, – сказав я. – А тютюн? – Я на мигах показав, що нібито набиваю люльку тютюном і пускаю дим.

– Тютюн, – сказав Іса.

– Отакої, – здивувався я і загукав до діда, який вертався до воза – Діду, діду!

– Чого ти репетуєш як німий? – озвався дід.

– Я не німий!.. А тютюн татарське слово!

– Ото новина.

– Ви шо, знали?

– Може й татарське, а може й ні.

– От ми тут балакаємо з Ісою по-татарськи, – пояснив я діду, – то виходить, що в нас багато однакових слів.

– А шо тут дивного?. Віками живемо по–сусідськи, бува й позичаємо один в одного… У тому числі й слова.

– Тільки вони «диню» з «кавуном» переплутали!

– Аби не грішне з праведним. Одчепися. – Дід одвернувся і знову зайнявся комерцією.

Я пошепки спитав Ісу, показуючи на мигах, наче я затягуюся і пускаю з рота дим:

– Куриш?

– Тютюн ічмек? – спитав він.

Слова «ічмек» я не зрозумів, але припустив, що воно стосується мого запитання. Я ще тихіше спитав Іса, тикаючи в нього пальцем:

– Ти – тютюн ічмек?

Іса озирнувся на свого батька і  похитав головою: ні.

 – Брешеш, – сказав я. – Кожен хлопець завжди трохи «тютюн ічмек».

Іса м’явся як дівка, і я здогадався, що він теж трохи «тютюн ічмек», але батько, мабуть, теж крутить за куріння вуха, тому він і не признається.

Тут я згадав про свої скарби, дістав з воза підзорну трубу і подав Ісі. Спочатку він приставив її до ока не тим кінцем, потім довго водив нею навкруги, аж поки не навів на мене, і я показав йому язика. Іса злякався і мерщій віддав підзорну трубу.

Тоді я витягнув секретну карту, розтелив на возі і почав пояснювати:

– Дивився. Оце звідси ми приїхали. Бачиш  Єлисавет? Тут баба Галя живе.

Іса похитав головою: ні, не бачу.

– Тю, та осьо. Далі річка Інгул, Давидів Брід, потім Берислав і Каховка. А тут Дніпро, – водив я пальцем по картів. – Це – Перекоп.

Почувши слово «Перекоп», Іса радісно закивав головою:

– Оркапи, Оркапи.

– Може й Оркапи, а по-нашому Перекоп. Оце море. Тут Севастополь.

– Ахтіяр, – сказав Іса, придивившись до карти.

– Хай буде гречка. А тут Євпаторія.

– Гезльов, – сказав Іса.

– Який Гезльов, коли осьо написано по-хранцузьки  чи по-англічанськи, шо Євпаторія?!

– Гезльов, – стояв на своєму Іса. А потім показав на карті місто Варну,  і провів пальцем лінію до неї від Євпаторії.

– Поїдеш у Варну? – недовірливо спитав я.

– Скора будєм туда плить, – сказав Іса. – І всє будєм плакать.

– Тю. Чого?

– Плакать за родной земля.

– Так не їдьте, лишайтеся! К бісовому батьку ту Варну.

Іса розвів руками:

– Прощай, Кирим…

 Я так ні бельмеса і не второпав, чому вони замість радіти такій подорожі, – плакатимуть? Розпитати його до ладу мені забрало знань татарської мови, і я переключився на арифметику.

Виявилося, що «один» це «бір», «п’ять» – «беш»,  «десять» – «он», а «п’ятнадцять» – «он беш». Тобто, якшо скласти разом «10» і «5».

Я потикав себе пальцем у груди і сказав:

– Мені – «он беш» років. А тобі?

– Тоже «он беш», – сказав Іса.

– Так ми однолітки!

На радощах я витяг рогатку і показав Ісі свою вправність. Оглядаючись, шоб не помітив дід і не відкрутив вуха, я сушеною вишнею вправно поціляв у курей, які порпалися поблизу в кізяках. Іса зацікавився моєю зброєю, і я, з деяким жалем, але віддав її своєму новому знайомому:

– Бери.

– Бахшиш? – спитав Іса.

Я не зрозумів його і сказав:

– Бери, поки даю.

– Якши! – сказав Іса, поліз у кишеню, виягнув звідти мідний хрестик на шовковій нитці і простягнув мені: – Бахшиш! Тєбє.

Я взяв хрестик у свої руки. І не повірив своїм очам. Це був батьків хрестик.

– Де ти його взяв, Іса?!

– Там. В Каховка.

Я помчав до діда:

– Діду! Дивіться!

Дід  повертів хрестик у руках.

– Де взяв?

– Іса подарував. Десь у Каховці взяв.

– Треба побалакати з Ахметом, – насупився дід.

Ми підійшли до Ахмета.

– Це шо, Ахмет? – сказав дід, показуючи хрестик.

– В Каховка взял, – сказав Ахмет. – Кагда продавал шерсть – покупатєль доплатіл, чтоби я продал дешевлє. Я прадал, а он дал крєстік.

– Це хрестик мого зятя. Він місяць тому пропав у Каховці.

– Бєда, – сказав Ахмет. – Бальшой бєда.

– Це той чоловік, який з вами торгувався? – устряв я в розмову.

­     – Да. Такой настирний. Угаваріл мєня.

– Більше нічого в нього не було?

– Нє знаю. Нам больше нічєго не прєдлагал.

– Все, – сказав дід. – Вертаємося, Ліксандре.

– А сіль?

– Не до солі, – відмахнувся дід.

На прощання Ахмет подарував нам тюк шерсті. Дід запропонував гроші. Ахмет не взяв і почав ображатися. Тоді дід нишком, коли Ахмет на хвилю відвернувся, віддав гроші Ісі і сказав, щоб той віддав їх батькові, коли нас не буде видно.

–  Шерсть легка, не більше пуда. На ній можна спати, а потім продамо і ще буде приварок до ціни.

Ми рушили назад. Я зрідка оглядався. Іхмет та Іса довго дивилися нам услід, аж поки ми не зникли за поворотом. І щоразу, коли я оглядався, Іса махав мені рукою, і я відповідав йому тим самим.

 

 

 

Розділ одинадцятий

Вихор приносить сарану. – Пожежа.  –  Три шляхи на вибір. – Зоряне небо. – Сон.

 

Попереду на шляху затанцював вихор – спочату несміливо, присідаючи до землі, а далі всмоктав у себе пил, піднявся вгору й шугонув ген у степ. Спочатку він скидався на довгого худого дідугана. А потім перетворився у крилатого дракона, які розпростує свої крила над степом.

– Діду, а правда, що коли вихор здіймається в небо, то це нечистий справляє своє весілля?

– Як у степу – не знаю. А в морі якшо появився вихор – жди шторму. А шторм  це тобі чисто як чортове весілля.

– Страшно?

– Трохи. Коли не зайнятий службою.

– А як капітан у морі знає, куди йому треба пливти, де завертати?

– У нього є така штука – компас. Він показує напрямки світу.

– А правда, шо вітер можна вбити, якшо кинути в нього ножем?

– Візьми кинь.

Я взяв ножа і кинув. Вітер не вмер. Навпаки, здається, став ще рухливішим і верткішим.

– Ну шо, – сказав дід. – Потрапив пальцем у небо?

– Та я й не дуже цілився, – відповів я.

Шукаючи в траві ножа, я наткнувся на комах, які нагадували коників. Вони прилітали з вітром, падали в траву і знову злітали. Їх було десятки, а може й сотні. Я спіймав одну і приніс дідові:

– Дивіться, який коник!

Дід здивувався:

– Та це сарана. Це така погибель, шо плодиться хмарами і пожира все до цурки.

– А чого ж її в нас нема?

– Вона водиться тільки в теплих краях.

– Не кусається?

– Не бійся, людей вона не їсть, тільки зелень, – сказав дід і додав: – Шось мені не подобається цей вітер. Наче з димком.

Я принюхався. Справді, разом з пилом вітер приніс якийсь новий, тривожний запах. Циганка теж була неспокійна. Коли ми стали на короткий перепочинок, вона не кинула до паші, як завжди, а тупцювала на місці, розмахувала хвостом і форкала, роздуваючи ніздрі.

– Може знову виглядає жеребця? – сказав я.

– Навряд. Вона шось чує.

– А чого коні  форкають, коли пасуться?

– Подумай сам.

– Шось у ніздрю потрапляє?

– Шоб не потрапило якась кузька ні в ніздрю, ні в рота. Так їх відганяють.

– Так Циганка ж зараз не пасеться.

– Значить почула якийсь запах. Вітер приніс.

– І ховрашки поховалися. А вранці їх було повно.

– Та отож, – сказав дід, пильно вглядаючись у далечінь.

Запах диму ставав відчутнішим. А невдовзі досі чисте небо заповнилося білими клубами і відчутно потягло гаром. Фіалка, яка зазвичай пленталася ззаду, тепер тулилася до матері або йшла поруч зі мною.

Я видерся на воза і почав розглядати обрій у підзорну трубу. Попереду, перетнувши нам шлях, пробігла лисиця, шмигнув заєць, а потім пронеслася зграйка сарн. Вище в небі постійно пролітали сірі гуси, качки і навіть журавлі. Поміж клубами диму, який наближався, я помітив окремі сплески вогню.

– Діду! Там шось горить! І рухається в наш бік.

– Не репетуй. Я знаю.       

– Шо ж робити?

– Думати.

Дід теж виліз на воза і в підзорну трубу й розглянувся докола. Пожежа наближалася з правого боку і мала перетнути нам шлях.

– Так, Ліксандре. У нас три шляхи, шоб вибратися з цієї халепи. Повернути назад, куди не дістане дим і там переждати. Або звернути ліворуч, де на солончаках нема трави. І там пересидіти. Правда, наковтаємося диму… І як поведеться Циганка й лоша?

– А третій шлях? – нетерпляче сказав я.

– Третій – алюром мчати вперед, щоб проскочити попід носом у вогню. Шо ти скажеш?

– Проскочити попід носом, – не замислюючись сказав я.

– Я так і знав… – посміхнувся дід. – Тоді робимо так. Я на возі, стримую Циганку, щоб не злякалася і не звернула з цього шляху. Ти бери батога, злізай з воза і ззаду підганяй Фіалку, шоб не відстала. Бігти доведеться кілька верст. Второпав?

– Аякже.

– Тоді з Богом!

І ми помчали.

За мить дим стелився над нашими головами і затулив сонце. Циганка злякано хропла, але дід міцно тримав  віжки і не давав їй збочити у степ. Дихати ставало дедалі важче. Я кашляв, але біг. Фіалка почала стомлювтися.  Я мусив її підганяти й потроху сам відставав від воза. Дід озирнувся й гукнув:

– Держися. Ще трохи. З версту.

Ого, подумав я собі, нічого собі трохи, але водночас збадьорився, бо тепер знав, скільки ще бігти. Нарешті, коли в мене почали заплітатися ноги, попереду завиднів просвіт, і я зрозумів, що ми таки проскочили.

Ми так стомилися, що, стаючи на привал, навіть не варили собі їсти, а пожували сала з сухарями, запили водою і попадали спати. Проте сон після такої пригоди чомусь не брав.

– Діду, а шо то за кам’яні хвігури, бува, стоять у степу?

– Різне кажуть люде. Одні, шо то могили наших пращурів і козаків. Другі кажуть, шо за царя Гороха люди жили у темряві. Потім з’явилося світило. Люди перелякалися і плювали на нього зі степових могил. Бог їх прокляв, от вони й скам’яніли навіки.

– Тю, нашо плювати на сонце?

– Погибель його зна. Людина інколи таке робить, шо і в голові не вкладається.

– Діду, диви, Чумацький шлях над нами! Показує на Крим.

– Бачу. А оно там Великий Віз. Бачиш сім зірочок – четверо коліс, а поруч троє коней? Між крайнім переднім конем і другим конем – маленька зірочка. То вудила. Коли вони переїдяться, тоді й кінець світу. Так кажуть старі люди.

– А коли буде кінець світу?

– Цього ніхто не знає. Зійде вогонь небесний і все спопелить.

– Шо ж тоді буде, коли нічого не буде?

– Темно буде.

– Як у погребі?

– Темніше. Не буде ні сонця, ні зір.

– Куди ж воно все подінеться?

– Хтозна.  Може, перейде в інший світ, кращий.

– І Чумацького Шляху не буде?

– Нічогісінько. Тільки пітьма пітьмою.

Я задер голову вище, намагаючись уявити суцільну пітьму. Але зірок у небі було як маку і годі було повірити в те, що раптом усі вони згаснуть.

– А он ще один віз, менший.

– То таки і є Малий Віз. А є ще Дівка з відрами. Придивися: віночок на голові, руки на коромислі, серце. А трохи збоку і віддалік – Криниця. Такий квадратик і журавель стирчить. Туди Дівка ходить по воду. А вище Дівки – Хрест.

– Бачу, – сказав я. – І Дівку, і Криницю, і Хрест!

– Є ще сузір’я Пастух, але його видно тільки весною. А он Борона – п’ять зірок укупочці, як зубці. А Квочка – одна велика зоря, а біля неї кілька меньшеньких, ідуть слідом за більшою, як курчата за квочкою. Є ще Візничий, Коза, Малий Кінь. А ще Волопас – зараз його не видно.

– А Бог нас бачить?

– Аякже.

– А вночі?

– Йому байдуже – день чи ніч.

Я дістав підзорну трубу і наставив на небо. Зірки стали ближче. Але Бога ніде не було. Мабуть він десь вище, подумав я, але про свої сумніви промовчав. Натомість спитав:

– То він ніколи не спить?

– Мо’ й спить, – замислився дід. – Коли йому треба. Але все одно все бачить.

– А якшо заховатись на горищі?

– Він не тільки крізь стріху, а й крізь землю бачить, – сказав дід: – Надто, коли ти шкоду робиш.

– Та я трошки…

– Звісно. Коли ти спиш – то сущий янгол.

– А ви бачили янголів?

– Бачив, як поранило. Перед очима на хвилю запурхали. Може хотіли забрати з собою та передумали. М’ать, ще не прийшла тоді моя година.

– А які вони? На дівчат схожі чи на хлопців?

– Не роздивився.

Я знов узяв у руки підзорну трубу. Янголів на небі не було. Зате я помітив, як якраво черкнувши небо, донизу полетіла зірка.

– Бачили, діду?!

– То душа чиясь згасла.

– І наші зірки десь на небі?

– Десь є. Але ми їх не побачимо.

– А Фіалка? – спитав я, хоч насправді подумав про Наталку.

– Яка Фіалка? Кобила?

– Зірка, діду!

– Не знаю. Може і є.

– А хто їх називає іменами?

– Вчені люди. Вчися. І тоді назвеш якусь зірку по-своєму.

– Фіалкою! – сказав я, знову думаючи про Наталку.

– Можна й Фіалкою, – позіхнув дід. – Спи вже.

Уночі мене приснилася Наталка-фіалка. Вона йшла, як пливла, нічним небом з відрами на коромислі й посміхалася до мене.

 

 

 

Розділ дванадцятий

Знову Каховка. – Пошуки слідів. – Корсунський монастир. –Зустріч з рибалкою.– Були козаками, а стали кізяками.

 

Продавця в Каховці ми знайшли швидко. Він крамарював у крихітній лавочці наприкінці базару.

– Твій товар? – спитав дід, показуючи хрестика.

Крамар кинув швидкий погляд на хрестик і насторожився:

– А шо?

– Я ку: ти продав?

– Може і я. А може й ні.

– Ми знаємо, шо ти. Кажи, де взяв? ­­ – підступився дід. – А то всю душу витрясу.

– Цур тобі! Таких хрестиків, як гною.

– Це срібний хрестик. Я його впізнав. Це хрестик мого зятя.

– Ну та шо? Чого ти причепився?

– Нам треба знати одне: де ти його взяв?

Крамар озирнувся, почухався, стишив голос:

– У чумака купив.

– Який він з себе?.

– Чумак як чумак.

– Кажи, бісова душа!

– Цибатий, чорнявий…

– І шрам від ока до вуха? – не втерпів я, починаючи здогадуватися.

– Еге ж, – сказав крамар. – То ви його знаєте?

– Здогадуємося, – похмуро сказав дід. Ми перезирнулися. Не було жодних сумнівів, що це був Гайдук.

– І кісточки на його руках кровили, – розбалакався крамар. – Мабуть, перед тим з кимось чубився.  І синець під оком. Ударився об одвірка, каже. А які у степу одвірки? Хіба шо в корчмі?.. Він ще й чоботи мені сватав.

– Де вони?

– Я не взяв, на бісового батька вони мені? Каже, знайшов на березі. Хто б це кинув чоботи на березі? А другого дня тут питали зниклого чумака.

– На березі, кажеш?

– Тут, недалеко. На березі, – закивав головою крамар.

Ми подалися на берег, але ніяких батькових слідів, звісно, не знайшли. І не дивно – за місяць тут проїхали сотні возів.

– Поїдемо униз по Дніпру, – сказав дід. – Може, щось знайдемо…

Що ми знайдемо – він не договорив, а я не наважився перепитувати. Шлях униз уздовж Дніпра петляв серед озерець і боліт. Колеса по ступиці грузли в піску, ми пленталися за возом, і Циганка насилу тягла порожнього воза.

Ні в селі Британи, яке перше трапилося на нашому шляху, ні в Анисимівці ніхто нічого не чув. Але згодом нам поталанило. Місцеві чабани згадали, що кілька тижнів тому до Корсунського монастиря прибився якийсь бідолаха… Зажевріла надія, і попри втому, ми заквапилися далі.

За годину вже стукали в монастирську браму. На порозі постав статечний монах з гирлигою в руках.

– Доброго вам дня. Ми шукаємо чоловіка, який прибився до вас, – сказав дід.

– Був такий. Ледве ноги переставляв. Тижнів зо два лежав, марив, поки не відпоїли травами. А коли прийшов до тями, то пригадав, що його звати Данило.

– Авжеж, Данило!

– Казав, що перед перевозом у Каховці пішов з земляком на Дніпро купатися. А далі нічого не пам’ятає.

– Де він зараз?

– Позавчора відправили в Олешки до фельдшера.

Ми раділи. Батько живий. І ми його знайдемо! Дід тицьнув монахові копійчину, перехрестився, і ми подалися на Олешки.

– Пам’ять, дасть Бог, вернеться, – сказав дід. – Головне – живий… Гайнемо в Олешки, а звідти через Херсон і Миколаїв додому.

– Треба наздогнати. Бо Гайдук десь його підстереже.  

– Не вчи вченого їсти хліба печеного, – буркнув дід.

Від Корсуня до Олешків піщаний шлях був ще важчий, а край геть дикий. Хіба шо десь на видноколі мріли поодинокі маленькі хутори та  хмарами блукали отари овець. Кілька разів прямо на дорозі траплялися змії, і я злякано попереджав про них діда. Але дід щоразу мене заспокоював:

– То жовтобрюхи. Вони не отруйні. Але можуть вкусити або злякати коня.

Я тримав Циганку за вуздечку так, шоб вона не змогла побачити плазуна; ми звертали на узбіччя й обережно об’їздили жовтогарячий клубок, який при нашому наближенні щоразу згортався в бублик, готуючись до нападу. Фіалка тулися до матері з другого боку, наче теж відчувала небезпеку.

Біля Козачих Лагерів стали на вечірний спочинок біля рибалчиної хижки. Рибалка пригостив нас навдововижу великими і смачними динями. Дід налив по чарці «штрафної». Зайшла мова про минувшину. Я довго, поки не почав дрімати, чув їхню розмову. Говорив, правда, здебільшого рибалка, якому вочевидь кортіло з кимось побалакати.

– Казали наші діди, шо тут на хуторах довкола Олешків жили колись вільні люди. А потім з’явився панський економ. І сказав: це вже панські землі. І всіх без розбору позаписував у «ревізію», у тому числі й козаків з усім сімейством. Коли восени дехто з них надумав перейти на інші землі, економ зайняв їхню худобу. Мовляв, хто де живе – там і повинен лишатися. І, крім того, – відбувати панщину. Люди послали своїх виборних в олешківський суд. Приїхав суд з донами. Так у нас називають донських козаків. Зігнали людей нагаями докупи. Тут ми й довідалися, що, коли писалася ревізія, ми повинні були подавати бомагу на вільні землі. А оскільки люди цього не зробили – стали кріпаками.

– Чого ж не подавали бомаги?

– Хто ж знав? Ніхто ж нам – ані мур–мур… Хто з козаків казав, шо це обман, – тих дони прив’язували до лави і били лозою, доки не корилися. Так вільні люди  й поставали  панськими…

– Тепер же воля,  – озвався я.

– А нашо вона мені тепер – старому? Уже, хлопче, доживатиму віку, як є. На хліб–сіль рибою зароблю.

– А де тут жили козаки?

– Це далі, в Олешках, – відповів рибалка, – І я раніше там жив. Коли був малим, то разом з хлопцями пасли в лозах і знаходили, бува, на місці Січі то копійки, то наконечники до списів. Траплялися й хрестики, черепки від мисок. А черепи як гарбузи валялися.

– А зараз шо там?

– Нема нічого, синку. Все вітрами пороздувало, все пісками замело. Нікому воно не треба.

– І нам усім пам’ять одібрало, наче вітром видуло,  – сказав дід.

– Ваша правда, – погодився рибалка: – То може, пом’янемо наших предків?

– Не завадить, – сказав дід, налив ще по чарці штафної, а я нарешті непомітно заснув.

Попрощавшись уранці з гостинним рибалкою, який на дорогу дав нам динь і кавунів, ми подалися до Олешок. Шлях, як і скрізь від Каховки, був грузький і плутаний. Зо два рази у високих лозах ми за блукали. Таким побитом біля Олешків набрели на залишки козацького кладовища.

Я перечитував написи на похилених хрестах і здибав поховання, де на хресті було вибито: «Здес опочиває раб Божий Кирило козак куреня Медведовского преставився року 1719 месяця ноября дня 29».

– Діду, а тут теж якийсь Кирило з Медведівки похований!

Дід зупинився перед похиленим хрестом, скинув шапку, вклонився і сказав:

– То  мій прадід. А твій прапрадід.

– Наш родич?.. Аж в Олешках?

– Козакував тут разом з медведівцями.

– Скіки ж йому було?

– Дід розповідав про нього, що помер він не старий, років сорок було.

– Так ми шо, козацького роду?

– А ти як думав? Багато люду тоді козакувало.

– А де ж тоді всі козаки подівалися?

– Чув, як тут дони людей закріпачували? Так і в нас. А потім пани продавали село одне одному як худобу.

– І ніхто не взявся за шаблю?

– Перевелися такі люди. Лежать їхні кісточки по всіх усюдах.

– А гайдамаки?

– Хіба шо гайдамаки, останні відчайдухи. І все завмерло. М’ать, навіки…

– А ми?.. Хто ми?

– Як  хто? Люди.

– Всі люди. Але, от є німці, татари, москалі. А ми?

– Колись були козаками, а тепер, кажуть, шо ми  хахли. Чи малороси.

– А хіба би малі ростом? Он ви який високий. І я ще виросту!

– Діло не в рості.

– А в чому?

– Так як його сказати… Вчені люди скажуть, шо, наче, є малороси, великороси, – це ті, шо по–московськи балакають, – і білоруси. А разом, наче, вони один  православний народ.

– Так і молдавани православні. Вони теж один народ з нами?

– Та ні.

– А чого?

– Бо вони говорять не по–нашому.

– Так і москалі говорять не по–нашому. І одягаються не так, як ми.

– Та воно так. Але, бач, учені люди стоять не своєму. Дехто, правда, почав говорити, шо ми українці. Бо живемо на Україні, і мова наша українська. Може й так, може й ні – я не знаю. Я тобі ку, Ліксандре, шо треба вчитися, тоді знатимеш, хто ми. І нам розкажеш.

– Та я ж не проти. Але малорослим я шось не дуже хочу. Краще вже козаком називатися. Або українцем.

– Були козаками… А стали кізяками. – Дід махнув рукою, взяв уламок хреста і поклав на воза. – Візьму додому, хоч така пам’ять буде…

 

В Олешках знайшли фельдшера.

– Нам сказали, що до вас доправили больного з Корсунського монастиря, – сказав дід.

– Як хвамілія?

– Приймак Данило Сидорович.

Фельдшер розгорнув шнурову книгу, поводив пальцем і відповів:

– Був такий. Подався на Єлисавет через Херсон.

– Коли?

– День тому.

– О, та ми його можемо догнати, – зрадів дід.

– Можете, бо він геть слабий. Я нараяв йому проситися до чумаків, щоб підвозили. Бо сам пішки не дійде.

 

 

 

Розділ тринадцятий

Херсонcька пристань. – Кантоніст Михайло Балагула. – У діда є син? –Дядько Михайло їде з нами. – Компас.

 

Олешківський стерновий вправно причалив своїм «дубом» праворуч від міської пристані, обліпленої барками, байдаками і шаландами. Спочатку вивели Циганку та Фіалку, а потім виштовхали воза.

Вище по течії Дніпра, ближче до корабельні, згортаючи вітрила, приставали і розвантажувалися «дуби» з кавунами, динями, капустою, цибулею, морквою, огірками, баклажанами і виноградом. Аж не вірилося, що люди можуть стільки з’їсти. Ближче до центру пристані пришвартувався пароплав «Гусар». Біля нього товпилися пасажири. Особливо багато було жінок – і всі вбрані яскраво, по–городському.

– Куди цей корабель?

– М’ать на Одесу, – сказав дід.

– Без вітрил?

– А в нього парова машина, як на чугунці.

– Такий як у Бериславі?

– То буксир, така собі робоча конячка. А цей, бач, який – по морю може ходити.

– І не тонуть?

– А чого їм тонути?

Ми рушили вулицею, по якій обабіч тягнулися крамнички з чавунними і металевими виробами. Потім почалися галантерейні та бакалійні лавки. Крамарі стовбичили на порогах, закликаючи покупців. Я задивився на молоденьку дівчину в татарському костюмі і з десятками косичок, грайливо прикритих зверху червоною шапочкою.

– Хто це?

– Караїми, – сказав дід. – Такі кримські євреї. Хоча вони й не зовсім євреї. З Криму поприїжджали.

 – А це шо? – Я кивнув на майдан, зайнятий хлібними коморами, рядами з глиняним посудом, металевими лавками і халабудками з дрібним товаром: чобітьми, картузами, шапками, сорочками, меблями.

Західна сторона майдану була повністю заставлена комірчинами з харчами.

– Привоз, херсонський базар, – відказав дід.

Серед гір продуктів я помітив плоди оранжевого і жовтого кольору.

– Шо воно таке?

– Апільціни і лимонні яблука.

Я так жалібно скривився, що дід зрозумів мої бажання без слів і дав п’ятака.

– Купи апільцін. Тільки не переплутай, бо вони різні на смак.

Не дослухавши діда я помчав купувати і, нічого не перепитуючи в крамаря, сказав:

– Мені апільсінів і лимонних яблук.

Крамар дав мені один апільсін і одне лимонне яблуко.

– Так мало? – здивувався я. – У нас за такі гроші дають відрами.

– Тут тобі не там. Це заморські фрукти. Їх везуть здалеку, для панів, у яких водяться гроші, – поблажливо пояснив крамар.

Вертаючись до діда, я не втримався і впився зубами в лимонне яблуке. І так скривився, що насмішив діда:

– Шо, Москву видно?..

Я, кліпаючи очима, з яких котилися сльози, пережував таки відкушений шматок і ковтнув, а решту намірився викинути. Дід мене спинив:

– Не викидай. Його з медом можна з’їсти... Їж апільцін. Та спочатку шкіру облущ, а тоді і розбирай його на часточки.

– А ви?

– Обійдуся, – махнув рукою дід.

Апільцін виявився смачним і солодким і я одразу забув про кислюще лимонне яблуко.

– А куди ми зараз?

– Пошукаємо земляка з Любомирки, Михайла Балагулу. Десь тут кравцює. Разом у госпіталі лежали.

На бульварі нам трапився великий пам’ятник у вигляді п’єдестала, на якому стояла статуя в латах і лавровому вінку.

– Шо це за дядько? – спитав я.

– Потьомкін.

– Хто це такий?

– Царицин слуга. Генерал. А мо’ й шось більше. Так служив, що цариця йому тут стільки козацьких земель пораздавала, шо ого.

– Нашо йому ого?

– Людям завжди всього мало. Чим багатша, тим більше хочеться.

Наприкінці вулиці я перший помітив вивіску з написом «Портной Балагула».

– Діду, дивився.

– О, це він. Тпру, Циганко.

Дід передав мені віжки, а сам зліз з воза і постукав у підсліпувате віконце. Рипнули двері і на порозі з’явився літній єврей з костуром.

– Чіво жилаіте, гаспада? – спитав він.

– Пообідать у тебе жилаємо, – сказав дід.

– Здесь не трахтір, любезний, – сказав єврей і намірився зачиняти двері.

– Михайле, не впізнаєш, бісова душа. Чи придурюшся? – обурився дід.

– Ета ти, Приймак? – недовірливо спитав єврей.

– Ета я, – хто ж іше? Зі своїм онуком Ліксандером.

Вони щиро обнялися. І так стояли довгенько, поплескуючи один одного по плечах, здається, навіть сльози заблищали в обох на очах.

– Как ти тут ачутілся?

– Шукаю тестя. Мав вчора-позавчора їхати через Херсон. Хочемо догнати.

– Успєєте!.. А пака прахадіте, очєнь рад землякам, очєнь.

Балагулина хата складалася з двох малесеньких кімнаток і вузького коридору. Судячи з начиння, перша кімнатка правила за вітальню й кухню, у другій стояли табуретка, вузеньке ліжко під стіною, великий стіл, а на ньому красувалася новенька швацька машинка «зингер». Дядько Михайло спочатку показав нам швацьку машину:

– Ета мая карміліца. Недавно прівьоз із самой Адєсси. Чудо, а нє машинка. Нємєцкая.

Потім у першій кімнаті ми сяк-так умостилися за столом, дід дістав свої харчі й сулійку з горілкою, дядько Михайло додав до них своє, і ми усмак пообідали.

– Ти так і не був удома? – спитав дід після третьої «казьонної» чарки.

– Нєт. После таво, что са мной сдєлал кагал – нікаво нє хочется відєть.

– А мати при чому? Вона тебе досі жде.

– Неужелі ещо жива?

– Ворушиться. Недавно бачив її. Досі жде тебе, блудного сина. Гайда з нами?

Дядько Михайло зашморгав носом, вийшов у коридор на якусь хвилю. Коли повернувся,  я помітив, що його очі почервоніли. Я дивився на нього, на діда, нічого не розумів, але питати не одважувався.

– То як, Михайле?

– Нужна падумать.

– Думай. У тебе розумна макітра.

– А ти как там, Мітрафан?

– Та как? Потроху. Пасічникую. Бо в степу з мене, з сухою рукою,  ніякого толку.

– Женілся?

– Ні з чим женитися.

– Как ета?

– Бо поранений не тільки в руку, а й у пах. Несправний як мужчина.

– Ета ж нада такоє! Нє прідумиваєш?

– Лікарі сказали після опирації... Ти гляди, нікому ж не каже, бо сміятимуться…

– А чєво смєяться? Ета жизнь.

– Та різні люди бувають. А хто ще й скаже – кара за гріхи молодості.

 – Какіє єщо грєхі?

– От тобі так все зразу й розкажи… У кожної людини – свій гріх… І своя кара за нього.

– Шото я нє панімаю… Кагда ти випісался із госпіталя і уєхал, тєбя спрашивала какая–то маладіца.

        – Шо за молодиця?

– Тєбє лучше знать, какая. Вся такая, – дядько Михайло зобразив руками вигинисту фігуру. – Всьо па тєбє сакрушалась.

– То шо, виходить, лікарі помилилися?

– Наверно, раз у тебя син раділся.

– Шо–шо? – аж поперхнувся дід.

– А ти нє знал?

– Звідки?

– Паетому она тєбя патом і іскала.

– Оце так... Де ж вона тепер?

– Аткудова мнє знать, Мітроша? Ти, щитай, без руки. Я – бєз нагі. Нє очєнь пабєгаєш.

Приголомшений новиною, дід налив ще. Вони цокнулися, і дід бризнув рештою горілки під стелю:

– Шоб наші діти отак вибрикували!

А дядько Михайло неквапно випив чарку до дна і сказав:

– Штоби нє аставалось на сльози.

– То поїдеш з нами, Михайле?

– Даже нє знаю…

      – Подумай. А я проїдуся. Згадаю молодість.

– І я з вами, – сказав я.

     – Ні.

   – Діду!

– Я тобі ку, шо ні, голубе.

Почувши «голубе», я одразу скис і більше не рипався.

Поки дід їздив, я балакав в дядьком Михайлом. Він розпитував про Любомирку, про Олександрівку, потім знову похвалився своєю швейною машинкою і взявся на ній строчити, одночасно розмовляючи зі мною. Я дізнався, що він кантоніст, – солдат, який починає службу з малих років, ще підлітком; що його віддали в кантоністи заміть іншого, і за нього нікому було вступитися; що він прослужив 20 років, став вихрестом, а потім, після поранення, оселився в Херсоні.

Невдовзі повернувся дід: замислений і мовчазний.

     – Што? – спитав дядько Михайло.

   – Не знайшов.

– Еслі захочєш – найдьош.

     – Може… Ти їдеш?

   – А на каво я брошу сваю зінгєр?

– Це твою жінку так зовуть?.. Ти ж казав, шо не жонатий, – здивувався дід.

 – Да, вдвайом с нєй живу, – сказав дядько Михайло і погладив швацьку машину. – Баюсь адну аставлять. Сапрут. Хєрсон нє Адесса, но і тут пално босяков.

     – Візьмемо і твою машину.

   – Ну, разве што так, вдвайом.

– Не мнися, як дівка на виданні. Збирайся, – сказав дід. – От якби ще тюк вовни продати?

– Прададім, Мітрафан! Па дарогє. Кстаті, какой дарогай ми паєдєм? Можна чєрєз Снєгірьовку, а можна чєрєз Нікалаєв. А патом Царскім трактом на Єлісавєт.

– Давай через Миколаїв. Я краще знаю цю дорогу – добирався нею після госпіталю.

У сусідній крамниці дядько Михайло швидко продав вовну, і дід був задоволений виторгом.

– Заєдем-ка к адному чєлавєку,  – сказав дядько Михайло, вмостившись на возі з «зингером» і чемоданом барахла. – Я абєщал єму севодня закончіть работу.

Цим гаспадіном виявився власник книжкової крамнички. Поки він приміряв пошитий дядьком Балагулою піджак, я розглядав книжки. Їх було чимало і напевно більше, ніж у чигиринській книжковій лавці. Крім книжок, тут продавалися канцелярські товари та інші цікаві речі: глобус, морські карти, компаси.

 – О, діду, дивіться, компас.

– Бачу, шо компас.

Я помацав компас і натякнув дідові:

– А в нас нема!

– У нас багато чого нема.

– А з компасом ми ніколи б не заблукали, – наполягав я.

– І без компаса не пропадем.

– Шкода, у мене немає грошей, – сказав я. – А то б купив, вам би дорогу підказував. Бо в дорозі, діду, всяке може статися. Он під Бериславом таки збочили, час згаяли, Кукурікало навіть до німців утік…

Дідові не було чим крити, і він зробив вигляд, що мене не чує. У цей час з задньої кімнатки виходив дядько Михайло. Почувши мої слова, він затримався, а потім вийшов з компасом у руці.

– Ета тєбє,  Алєксандер.

Я мовчки вхопив компас в руки. Тепер я буду схожий на капітана! І покаказуватиму всім дорогу!

– Він же дорогущий, Михайле, – сказав дід.

– Нічєво нє дарагущій, – відповів Балагула. – Хазяин мнє бил должен. Тєпєрь ми в расчотє.

– А подякувати людині, халамиднику? – нагадав мені дід.

– Велике спасибі, дядьку Михайле! Геть забув, так зрадів!

– Ярунда, – сказав Балагула.  Але по всьому було видно, що він сам був дуже радий своїй щедрості.

Поки виїхали з Херсона, дід навчив мене користуватися компасом. Тепер я знав, що норд – північ,  норд-ост – північний схід,  ост – схід,  зюйд-ост – південний схід,  зюйд – південь,  зюйд-вест – південний захід,  вест – захід,  норд-вест – північний захід.

Я дістав карту і визначив, що Миколаїв від Херсона на північному заході.

– Діду, вам треба правувати на норд-вест!

– О, бачу, тепер не пропадемо. Триматиму норд-вест. А ти – тримайся за воза, штурмане, – пожартував дід.

 

 

 

Розділ чотирнадцятий

Розмова з дядьком Михайлом. – Спуск корабля. – Тернівка. – Жердини для вітрила.– Фіалка -не Наталка.

 

До Миколаєва добиралися два дні. У дорозі дід і дядько Михайло бурхливо згадували службу, війну, госпіталь. Виявляється, що дванадцятирічного Мишка забрали в кантоністи, дякуючи старшинам місцевого кагалу, які скористалися тим, що Мишкова мати овдовіла і постояти за неї було нікому. Водночас дядько Михайло був ображений і на матір. Саме через це, ставши інвалідом, він не поїхав на батьківщину. Він вихрестився і залишився кравцювати в Херсоні.

Дід йому перечив:

– Чуєш, я тобі ку: при чому тут мати? Є припис – один кантоніст і хоч ти лоба розбий, а тре’ поставити. Як не тебе, так іншого. Коли нам лоби брили – хтось питав наших матерів?

– Далжни билі брать другова, а нє мєня, – правив своєї дядько Михайло.

– Ти думаєш, вона не боронила тебе? Подумай своєю кучерявою головою!

– Может і так. Но всьо равно…

– Я ж її бачив, коли вернувся додому. Казав про тебе. Вона збиралася їхати тебе шукати.

– Пачєму же нє прієхала?

– А як добиратися триста верст одинокій жінці?..

Вони надовго замовкли. Мовчав і я, ідучи за возом курним шляхом. Часом ми наздоганяли чумацькі валик, які поверталися з Криму, часом нас обганяли карети й підводи, запряжені вгодованими кіньми, і тоді нам доводилося ковтати пилюку, яку вони піднімали.

– Дядьку Михайле, а ви ще не забули своєї мови? – врешті перервав я тривале мовчання.

– Канєшна нєт.

– А як по–вашому «дівчина»?

–  Што, уже женіться сабіраєшся?

      – Ше «женилка» в нього не виросла, – буркнув дід.

   – Та не збираюся я женитися, – сказав я. –  Це я так, для науки. От по–татарски «киз», а по–єврейськи?..

       – Мейделе.

– А кагал? Це ж єврейське слово? У нас кажуть – робити всім кагалом, тобто  гуртом.

         – У єврєєв тоже.

       – Виходить, шо деякі слова у нас схожі.

  – А как же. Праісхаділ взаімоабмєн. Так «вєчєря» стала єврейським «вечєрє». «Бабуся» – «бобє». Да і многіє другіе слава, абазначающіє єду, адежду. А нєкаториє єврєйскіе слава пєрєшлі к вам. Напрімер, вєрємія. Знаешь такое слово?

         – Аякже. У нас кажуть здійняти веремію.

– Вот–вот. А у євреєв сначала ано абазначало плач в сінагогє, кагда атмєчаєтся гадавщіна разрушенія єрусалімскіх храмов і другіх єврєйскіх бєд.

     – А як по–вашому «корова»?

   – «Дку».

  – Так коротко?

      – Развє дліннєє лучше?

    – Та ні… А «шо?»

  – «Вос».

      – «Доброго дня!»?

    – «Шолєм–алєйхєм!»

  – А «на здоров’я!»?

      – «Мазел тов!»

    – А «хліб»?

  – «Бройт».

      – О, майже як у німців!

    – Да, многіє слава ідуть із нємєцкава.

  – А «дурень?»

      – Давай такоє слово прапустім.

    – Чого?

  – Ета плахоє слово.

   – Не дуже й плохе.

   – Ти чув, голубе? – нагримав дід. – Тобі сказала людина, давай пропустимо це слово. Не будь таким наврипистим.

На хвилю я прикусив язика. А далі не втерпів і спитав:

       – А коли у нас з’явилися євреї?

– Очєнь давно. Первиє пасєлєнци появілісь в Кієвє єщо в древнєйшиє врємєна. А в паслєдніє сотні лєт в аснавном перєсєлялісь із Європи.

       – Як цигани?

– Нєт, Алєксандр. У евреєв есть свая родіна, свой язик. Даже єсть єщо адін язик – староєврейскій. На ньом напісан Старий завєт. Но етот язик знают толька учьониє люді.

      – А ще євреї завжди тримаються купи. Не то шо ми, – додав дід.

    – Нє прєувєлічівай, Мітрафан. А кто меня в кантаністи атправіл?

– Таке у вас рідкість. А у нас!.. – махнув рукою дід. – Нам би трошки єврейської крові не завадило. Були б трохи розумніші. А були б розумніші – не були б такі бідні.

– Да ведь і у нашего народа не всє багатиє. У мєня всево багатства – моя «зингєр». – Дядько Михайло ніжно погладив машинку. – І карміліца моя, і паіліца…

Біля хутора Водопійного ми звернули ліворуч на Миколаїв, який простирався вздовж Інгула і широкої затоки. Переїзджаючи її дерев’яним мостом, дід помітив, що на корабельні готується до спуску нове судно. Дід вибрав на березі зручне місце, і ми зупинилися, щоб подивитися.

Це був такий же великий корабель, які я бачив тільки на картинках у книжках. Біля нього на березі товпилася сила–силенна людей. Трохи віддалік блищав мідними трубами чималий оркестр.

– Дивіться, на щоглі андріївський прапор, – показав пальцем дід.

– Андріївський?

– Прапор військових кораблів. На честь святого Андрія.

Цієї миті оркестр ушкварив урочисту музику, і люд на причалі затих. На корабель разом зі свитою зайшов пузатий генерал, привітався з матросами, які гаркнули у відповідь і я розчув лише тільки таке: «Здра…жела…ваш…вис…прев…скоц… тво!»

Після цього генерал махнув рукою, і команда робітників зацюкала сокирами, вибиваючи підпорки. Корабель здригнувся, плавно сповз у воду, піднявши хвилю, яка дійшла аж до нашого берега. Знову гримнув оркестр, матроси і публіка закричала «ура». Я теж приєднався до їхнього і горлав так старанно, що Циганка запряла вухами, а дід похитатав головою:

– От оглашенний.

Втім, я помітив, шо дід сам був задоволений і побаченим, і  моєю радістю від побаченого.

– Діду,  давайте тут ще постоїмо, подивимося. – запропонував я. – Тут так гарно. І затока, і корабель. І все.

– Воно то гарно, але тут немає випасу. Та й рано ще спочивати. Пройдено ще верст п’ять і за Соляними магазинами станемо.

– А чого вони соляні? Сіллю торгують?

– За сіль не знаю. А пшеницю продавали, коли я тут бував. Може, шо вода в колодязях гіркувата, наче солона?..

За Соляними магазинами, біля села Тернівки, стали на нічліг. Тут і далі на берегах Інгулу, що петляв широкою долиною, вже розташувалася чимала чумацька валка. Дід чемно привітався з чумаками і спитав:

– Чи не бачили на шляху чоловіка з перебинтованою головою?

– Вчора бачили, – озвався отаман. – Пішов з київською валкою на Єлисавет.

– То ми їх доженемо за день! – зрадів я.

– Може. Бо кіньми, звісно, скоріше, ніж волами. Але все одно не скоро. Це якшо не трапиться якась халепа.

– Яка халепа?

– Все може статися. Кінь підіб’ється, віз поламається, харцизяки нападуть. Чи хвороба звалить з ніг.

– Ех, на морі можна було б поставити вітрила! – замріявся я.

– Степ – це тобі не море.

– Аби вітрила та вітер, то й степ став би морем.

– Якби виросли в роті гриби…

– Діду, а може справді поставимо?

        – Де ти їх візьмеш?

      – Візьмемо волові шкурі.

   – А як кріпити? На Мишковий костур?

– Мені батько колись розповідали, що вони, коли мусили довго стояти під Каховкою, – скидали все з воза, випрягали волів, напинали шкури і каталися за вітром.

       – А де вітер? Шось не бачу.

     – Буде! Він весь часто міняється.

  – А дишло?.. Нам треба їхати шляхом, а не бавитися.

       – Тре’ шось придумати.

– От коли придумаєш, тоді й поговоримо.

Надвечір, коли дід з дядьком Михайлом, умостилися біля вогнища, перехилися по чарці оковитої і забалакалася, я відпросився в діда скупатися на Інгулі. Правду казати, мені кортіло не так купатися, як пошукати жердин. Краще більше, три або й чотири, але й дві стануть у пригоді.

  Обнишпоривши околиці, я їх знайшов.

Коли я притаскав жердини до стоянки, дід і дядько Михайло вже спали. Я обережно примостив жердини під возом і прив’язав мотузкою. Буде вітер – я покажу їх дідові!

Уночі мені приснилася Наталка, яка при місячному сяйві купала в ставку, як ті дорослі дівчата на Інгульці у Давидовому Броді. Вона була схожа на русалку, сміялася і лоскотала мені вухо.

Я прокинувся. Наталки не було. То Фіалка смикала в мене  з–під моєї голови сіно. Я розчаровано зітхнув і знову заснув.

 

 

 

 

Розділ п’ятнадцятий

Під парусами. – Поламаний міст. – Гостинець з неба. – Чудний сон.

 

Ранок видавшся тихий, і вітру як назло, все не було. І лише коли ми від’їхали від Тернівки з п’ятеро верст, нам у спину дмухнув південний вітер.  Спочатку тихо, лагідно, а потім добряче. Я стрепенувся і зіскочив з воза:

– Діду! Ставмо вітрило!

– Одчепись.

– Ви ж казали!

– Шо я казав?

– Коли я придумаю, то поставимо. Щогли вже є!

– А вітер?

– Так дме якраз нам у спину!

– Хіба це вітер? От коли я служив, ото був вітер. А це так – тьху!

Дід обернувся до мене і плюнув убік. Вітром слину понесло назад до діда, і він ледве встиг відхилитися. Я було хотів зареготатися. Але вчасно прискусив язика: дід страшенно не любив, щоб з нього глузували. Почекавши, я звернувся до дядька Михайла:

– Скажіть хоч ви дідові.

– Што єму сказать?

– Шоб дозволив поставити.

– Я же скромний пассажир. Смєю лі я  висказивать здєсь свайо мнєніє?

– Ще й як смієтє!

Дядько Михайло підморгнув мені і сказав у спину дідові:

– А што думаєт пачтєнний капітан єтава степнова карабля, бараздящево нєвідімиє волни степнова акіяна?

Почувши слово «капітан», дід полагіднішав.

– А шо? Чим не море?

– Діду, ви бачили, які щогли я знайшов у Тернівці? – сказав я.

– Щогли! – хмикнув дід. – Хіба то щогли? От коли я служив, то у нас були хіба такі щогли?.. Ковіньки це, а не щогли, – бурчав дід, але по його мові було зрозуміло, що удвох з дядьком Михайлом ми його переконали.

Ми прикрутили жердини, нап’яли обидві шкури. Циганці, щоб не лякалася, почепили шори. Спочатка Циганка не квапилася. Але коли вітер напнув вітрила, їй стало легше тягнути воза і, збадьорена моїм гейканням, вона перейшла на легку рись.

Дядько Михайло обхопив «зингер» і тільки покректував. А потім загукав:

     – Стой! Стой!

Дід пригальмував:

     – Шо таке, Мишко?

   – Я вийду.

  – До вітру, чи шо?

Замість відповіді дядько Михайло зліз, узяв у руки «зингер» і пригорнув її до грудей:

     – Ви  єзжайте, я вас даганю.

   – Тю. Ти про своєму розумі? – обурився дід. – Якого бісового батька!

 – Я баюсь за нєйо…Із самой Адєсси прівьоз!

Дід дістав серпа і подав мені:

     – Нажни трави. Підмостимо йому, а то він справді йтиме пішки.

   – Нє абіжайся, Мітрафан. Но очень дарагая машіна…

– Та я не обіжаюсь, матері твоїй ковінька.

Я швиденько нажав три оберемка трави, намостив її в задку, і дядько Михайло заліз у віз.

Дід рушив. Циганка перейшов на рись. Дядько Михайло сидів не ворушачись, міцно обхопивши обіруч свою «зингер» і час від часу зводив догори очі, немо благаючи у Бога допомоги. Йому було м’яко, машина була в безпеці, але він усе одно страждав.

Ми почали побгоняти окремі вози та заробітчан, що поверталися на Київщину. Позаду також лишилися якась панська бричка і довга чумацька валка. Батька в ній не було.

Увесь люд розглядав нашого парусного воза із розкритими ротами.

– Діду, дайте поправувати, – попросив я.

– А степний? Утримаєш?

– Та я! Та ви!.. – Я ледь не захлинувся словами від обурення.

Дід змилостивився, і я кілька верст керував нашим степовим кораблем.

З короткими перепочинками після підйомів на крутосхили, ми подолали не менше 30 верст. Ми вже почали наздоганяти чергову чумацьку валку, де біліла чиясь перебинтована голова. Я намагався розгледіти її в підзорну трубу, але хмара пилюки, яку підняли чумацькі вози, не дала змоги це зробити.

А тут ще трапилася халепа: під двома возами, які долали ветхий місток через річку, проламався міст. Тепер усім, хто їхав за ними слідом, треба було здати назад, щоб витягти захряслі вози, і аж потім лагодити пошкоджений міст. Іншого перевозу через болотисту річку поблизу не було і незабаром тут з обх боків річки скупчилося десятки возів.

Шоб не гаяти часу, ми швидко підобідали, дід узяв заступа й пішов до мосту допомагати. Мені ж суворо наказав наглядати за Циганкою, яка паслася з Фіалкою неподалік, і нікуди далеко не відлучатися. Почекавши, поки дід відійде, я відв’язав Кукуріла і сказав дядькові Михайлові:

– Схожу до річки, попасу його там, бо тут він боїться.

Звичний до всього Кукурікало нікого не боявся, але дядько Михайло цього не знав.

Відійшовши від шляху, я задер голову в ледь захмарене небо, і раптом помітив, як зі сходу вилетіла яскрава червоняста куля, підсвітила зверху хмари наче сонце й потім, ще раз мигнувши між хмарами, лопнула і розсипалася. За якусь мить слідом за нею далеко прогуркотів грім. І все затихло. Лише у небі лишилася тонка смуга сріблясто–матового кольору, яка показувала звідки і куди пролетіла ця куля, і повітря різко запахло чимось незнайомим.

Мені здалося, що куля розвалилася недалеко, за пагорбом. Я мерщій прив’язав Кукурікала до куща шипшини і помчав нагору. З невисокої могили ген далі простирався безмежний степ. Жодного сліду падіння небесної кулі я не помітив. Вочевидь, вона впала дуже далеко.

Я вже збирався вертатися, коли помітив долі димок. У сухій траві лежав невеличкий камінець, і трава навколо нього куріла. Я нахилився над ним, і ледь не обпік носа – камінець був гарячий. Тоді я старанно попісяв на нього. Камінець зашкварчав, пустив пару й затих. Я обернув його лопухом і вернувся до Кукурікала, вчасно помітивши, як півень погнався в долину, де починався хутірець.

Ага, подумав я, знову помчав до курей залицятися?.. Але на цей раз півень біг до річки. Зайняті вітрилами, ми забули його напоїти. Коли він досхочу напився, я спіймав його за мотузку і надійно прив’язав до тернового куща.

Вмостившись на березі, я почав розглядати знайдений камінь. Він досі був теплий і тхнув сіркою. Я не сумнівався, що він упав з неба, разом з тією кулею, яка понеслася за горизонт і десь там упала.

А якщо подарувати його Наталці?.. Це ж небесний камінь! Ні в кого такого не буде – тільки в неї!.. Приїхати в село і сказати: «Це тобі, гостинець з неба»… Хоча вона може й не оцінити таку річ, бо дівчата якісь не такі, як хлопці…

Я поклав камінець у кишеню і зібравсяя вертатися, коли помітив, шо річка тут дуже мілка. Закасавши халоші, я перебрався на другий бік. Води доходила лише до колін, а дно було кам’янисте, тверде. Тут можна проїхати возом! Ухопивши Кукірікала, я мерщій вернувся до шляху.

Дід уже стояв біля возу й крутив головою, шукаючи мене і щось сердито говорив дядькові Михайлові. Я наддав ходи і здалеку закричав:

– Діду! Я знайшов перевіз. Отамо, вище по річці.

– Відіш, Мітрафан, парєнь смєкалістий, а ти мєня ругаєш…

– Ага, смєкалістий, – сказав дід. – Надто коли робить шкоду.

Ми швиденько запрягли Циганку і подалися до знайденого мною перевозу. Шоб Циганці було легше, дід познімав з воза все, навіть дядька Михайла. Дід хотів і  «зингер» взяти, але дядько Михайло вперся:

– Я сам.

Дід не перечив, але водночас підримував дядька Михайла, коли той шкандибав через річку, а я перевів Циганку. За нами потягнулися й інші вози.

– Бачите, діду, – запишався я. – Тепер усі сюди їдуть.

– Маладєц, хлопєц, – сказав дядько Михайло.

– Не перехвали його, Михайле, бо це ще той шибенок, – сказав дід, і я зрозумів, шо дід уже не сердиться.

Тут я не втримався і показав свою знахідку:

– Дивіться.

Дід і дядько Михайло обмацали й обнюхали камінь.

– Шо воно таке? – сказав дід.

– З неба впало, – сказав я. – Бачили, як куля по небу летіла? А потім –гур-гур!.. Куля десь далі впала, а це від неї кавалок відвалився. Мало мені на в голову не влучив.

– Носить тебе абиде, – розсердився дід. – А якби влучив? Воно ж залізне.

– Та не влучив, – виправдовувався я. – Воно трохи збоку впало.

– Та чого ж ти мені голову морочиш про голову? Хоча, якби в голову, то вона б уціліла. А камінь розколовся!

– Нє прєувєлічівай, Мітрафан, – сказав дядько Михайло.– Нє папало і харашо. К таму же, он аб’єзд нашол…

Уночі мене приснилося, що я дарую небесний камінь Наталці і міцно її пригортаю. І вона так пахне фіалками, що в мене паморочилася голова, а серце ледь не вистрибує з грудей… Я простягаю Наталці небесний камінь, а вона невдоволено каже:

«Шо таке?»

«Ти пахнеш фіалками», – шепочу я, тулюся до неї міцніше і… прокидаюся… Це дід штурхав мене  ліктем і питав:

– Шо таке? 

– Приснилося.

– Спи, – сказав дід. І відсунувся.

Але не спалося. Вже світало, і ми мусили збиратися, щоб надолужити згаяний на перевозі час.

– Діду, а ви вірите в сни? – сказав я.

         – Одчепися!

         – А ви, дядьку Михайле?

         – Сни часто бивают вєщімі. Даже в Бібліі аб етом гаварится.

         – Чуєте, діду?

         – Якшо сняться гроші або яблука чи вишні, то битимуть. Шо тобі сьогодні снилося – яблука чи вишні?

         – Та ні… Мені снилося геть інше.. А вам?

       – А мене якраз снилися яблука…

Невдовзі у підзорну трубу я розгледів на горизонті верхівки трьох десятків вітряків – передмістя Бобринця. Дідовий сон був у руку: саму тут нас і скрутили чумаки.

 

 

 

Розділ шістнадцятий

Чумаки чи харцизяки? – «Франзуцький шпійон». – Плани дядька Михайла. – Їхнє високопревосходительство. – Диліжанс у Миколаїв.

 

Чумацька валка стояла обабіч, і чумаки скоса поглядали на нас, коли ми почали їх об’їжджати. Але тут передня мажа зрушила з дороги і перегородила нам шлях. Спереду і ззаду до нас підступили чумаки і мовчки почали в’язати діда.

– Показилися? – спитав отетерілий дід. – Шо вам треба?

        – Ви чумаки чи харцизяки? – підпрягся і я.

– Чия б мичала, – сказав старший чумак. – Уже який день за людьми гонитеся? Ми вас давно примітили.

        – Що ви мелете? – сказав дід. – Ні за ким ми не гонимося.

       – А куди ж ви так спішите і так розглядаєте всіх у свою трубу?

     – Та яке вам діло? – кипів дід.

     – Ми з Чигиринщини, – сказав я. – Батька шукаємо. Такий,  з перев’язаною головою.

  – От–от. Він перший вас і помітив, – сказав старший чумак. – Казав, шо на нього один раз уже напали.

        – Це не ми! На нього напав Кадук! Цей чорт!

    – Поліції і розкажете  хто чорт, а хто янгол.

Поки тривала суперечка і в’язали діда, дядько Михайло притрушував сіном швацьку машину. Потім зрозумівши, що її не забиратимуть, він зацікавлено спостерігав за чумаками й шепотів мені:

– Нє влєзай. Ето мірниє люді, я віжу. Но оні ввєдєни в заблуждєніє і очень сердіти. Нада падаждать, ані успакоятся.

Зв’язаного діда посадили на воза, а віжки вручили мені.

– Паняй за мною, – сказав старший чумак. – І без вибриків.

Чумацька валака залишилася на шляху; двоє чумаків йшло попереду нашого воза, третій йшов ззаду. Ми їхали мовчки, тільки дід сопів і часто совався. Дядько Михайло і я розглядали Бобринець, розташований по обидва боки річки Бобринки. Це було повітове містечко, куди більше за Чигрин чи Олександрівку. Тут були синагога, училище, аптека, поштова контора і кілька постоялих дворів.

Біля двоповерхового будинку чумаки зупинилися. Тут на першому поверсі була тюрма. На другому – поліція, дворянська опіка й земський суд. Старший чумак викликав надвір городового.

– Оці ось. Кралися за нами од самого Миколаєва. Розглядали у трубу і, мабуть, хотіли шось поцупити.

– Ваші документи, – буркнув городовий.

Дядько Михайло подав свій паспорт:

– Пожалуйста, ваше високоблагородіє.

– Я не високоблагородіє. Я просто благородіє. Пойняв?

– Так точна, ваше просто благародіє!

Городовий хотів було присікатися до ного, але помітив «зіингер», яка виглядала з–під сіна й набичився:

– Ета шо?

– Швєйная машина, ваше високоє благародіє.

– Крадена?

– Што ви, ваше благародіє. Паспорт імєется.

– Паспорт на машину?

– А как же. Вот.

 Дядько Михайло дістав з кишені свого лейбика якусь бомагу. Городовий розгорнув її, роздивився з усіх боків і сказав:

– Так вона ж на іностранном.

– Ана же нємєцкая. «Зингєр» називаєтся.

Городовий похитав головою і мовчки віддав бомагу.

– Ваші документи? – звернувся одночасно до мене і до діда.

– Я не брав, – відповів дід.

– Ага… – значущо сказав городовий. – А ти?

– Я мені ще рано паспорт.

– Так–так. – Городовий обійшов воза з усіх боків. – Шо везете?

– А шо? Торохтія, – буркнув дід.

– Знацця торохтія… А ето шо? – тицьнув городовий у підзорну трубу, яка лежала на возі.

– Підзорна труба, – сказав я.

– Нашо?

– Шоб дивитися.

– Куди?

– На всі боки.

– Так–так… Куди заманеться – не положено… А ето шо? – показав на секретну карту, яка лежала поруч з підзорною трубою.

– Карта, – пояснив я.

– Кака карта? В дурня іграть ілі шо?

Городовий аж посміхнувся від свого жарту й підморгнув чумакам. Вони переминалися з ноги на ногу, їм кортіло їхати.

– То ми той, рушаємо? – спитав старший чумак.

– Стоять! – наказав городовий. – Нікуда ви не рушаєте. – І до мене: – Ану, подай свою карту.

Взявши її в руки, городовий крутив її і сяк і так і врешті зробив висновок:

        – Теж іностранна!

    – Хранцузька, – сказав дід. – Ну та й шо?

 – Нашо вам іностранна карта?

      – Треба. Шоб було, – коротко і ясно пояснив дід.

– Шлях по ній прокладати, – встряв я, і тут же пожалкував, бо городовий уважніше придивився до карти, помітив на ній мої позначки, зокрема, – кількість млинів і могил по нашому маршруту.

      – Ета шо за цифірь? – вигукнув він.

    – Вітряки, могили.

– Вітряки і могили?.. Е нє, нє правєдьош!.. Какому дураку нужни наші вітряки і могили? Ета шото воєнне. І сикретне, – сказав городовий, походив ще навколо воза (дядько Михайло увібрав голову в плечі) й урочисто оголосив: – Патаму аб’являю вам арєст.

       – За шо? – сказав дід.

    – Па падазрєнію в шпіонстве.

– В якому ше, бісового батька, шпіонстве? Я отставний солдат. Карту привіз з війни.

     – У шпіонствє у пользу… у пользу іностраннава гасударства.

   – Якого, в чорта, государства?

 – Слєдствіє установіть…. За мной – шагом арш!

     – А я? Ми? – озвався дядько Михайло.

   – Ви свободні.

 – А кобила? – спитав я.

     – Свободна.

   – А її дочка?

 – Кака ше дочка? – наморщив лоба городовий. – Вона теж з вами? Гдє вона?

     – З нами. Дочка кобили. Зовуть Фіалка. Теж без паспорта.

   – А–а, лошадьонок, – збагнув городовий. – Тоже свободний.

  – Спасибі, дядьку! – гукнув я йому у спину.

– Який я тобі дядько? – насупився городовий. – Я – гаспадін гарадавой для тебе, сомпляк.

Городовий насварився на мене пальцем. А я, мило всміхаючись, скрутив йому в кишені дулю. Шкода, шо гаспадін гародавой її не побачив, бо дула була чималенька.

Діда повели в буцегарню, а ми залишилися біля возу. Чумаки, хаміль-хаміль, вернулися на шлях і за ними аж закуріло, так вони заквапилися.

– Шо будемо робити, дядьку Михайле? – спитав я.

– Давай асмотрімся. І патом будєм разрабативать план асвабаждєнія.

– У вас є план?

– Канєшна, – сказав дядько Михайло. – Даже нє адин, а трі плана.

– Підкоп? – спробував я догадатися.

– І падкоп тоже, – сказав дядько Михайло. – Кроме таво – пабєг.

– Як?

– Тут тоже трі варіанта, – сказав дядько Михайло. – Прівяжи лошадь і давай абайдьом етот дом, асмотрімся.

За будинком був сяк–так обгороджений дворик. Туди ж виходили вікна першого поверху. Звідти лунали пісні підпилих арештантів і лайка.

– Ви казали про побєг, – нагадав я дядькові Михайлу.

– Да. Трі варіанта. Пєрвий – чєрєз двєрь.

– Як?

– Если стража вдруг зазєваєтся.

– Та ну… Чого б це вона зазєвалася?

– Єслі атвлечь, то ещо как зазєваєтся… Втарой – чєрєз акно. Сматри, окна аткрити.

– Але ж там ґрати?

– Да сколька там тєх ґрат. Прі желаніі два мужика могут разогнуть.

– А третій варіант?

– Падрив стєни, – сказав дядько Михайло.

– А чим підривати? Заступом?

– Нє рить, синок, а взривать!..

– Чим?

– Порахом.Самадєльнай бомбай. Ми не раз так дєлалі в Севастополє.

– Де ж ми візмемо порох у цьому Бобринці?

– Спакойно, в’юнаша, – сказав дядько Михайло. – У мєня есть – так, нємного, для себя. А нам многа і нє нада.

– Ну тоді давайте будемо робити бомбу, – заквапився я.

– Спєшка нужна прі ловлє блох, – сказав дядько Михайло. – А нє в етом случає. Тут ашибаются толька адін раз.

Наші приготування були перервані раптовим переполохом. Всі вікна в арештанській миттю зачинили. Надвір хмарою посунули канцеляристи, писарі, судейські і кілька городових на чолі з самим приставом. З їхнім розмов і загальних приготувань стало зрозумілим, шо город Бобринець зустрічатиме високе начальство, яке їде з Єлисавета в Миколаїв.

Нас нагнали подалі від ґанку, але дядько Михайло встиг почути від балакучих канцеляристів прізвище високого начальства. Це був головний командир Чорноморського флоту і портів Аркас Нікалай Андрєіч.

– Вот ета да! – радісно вигукнув дядько Михайло. – Алєксандер, наши плани мєняются. Бомбу сделаєм в другой раз.

– А дід? Так і сидітиме в буцегарні?

– Ми єво асвабадім.

– Зробимо підкоп?

– Нет. Єво випустять.

– Як?

– Еслі мне удастся поговоріть з гаспадіном Аркасом.

– Таке. Він вас слухатиме?

– В’юнаша. Я служив под руководством его брата, Захарія Андрєіча, в Севастополє… Лічно знаком с нім… А он – са мной…. І ета что-та да значіт. Давай прабіраться пабліже, чтоби нє празєвать.

Навряд би нас підпустили ближче, якби не з’явився місцевий продавець морозива і не загорлав на все горло:

– Сахарне морожене! Найлучче в Бобринці! Того дівка приголубить, хто морожене їй купить!.. Хто мороженим вгостився, той одразу змолодився. Налітай, покупай, – попадеш одразу в рай!

Городові почали цитькати на нього і відпихати, а ми боком–боком опинилися в передніх лавах разом з гуртом схвильованих канцеляристів. І коли високе начальство проходило мимо, дядько Михайло хоробро виступив йому назустріч.

– Ваше високопрєвосходітєльство. Інвалід кримской кампаніі Міхаіл Самуіловіч Балагула. Служил в Сєвастополє под рукой вашего братца. Разрешитє обратіться с прошенієм.

Свита і бобринецька братія завмерли від такого зухвальства. Високопрєвосходительство теж спочатку насупилося, але почувши про свого брата милостиво сказало:

– Слушаю. А чьом ваше прашеніє?

–Ваше високопрєвосходітєльство. Случілось ужасноє нєдарозумєніє. Бабрінєцкая паліція ареставала маєго земляка Мітрафана Прімака, тоже бившего салдата, награжденного двумя медалями. Кстаті, как і я.

– Па какой прічінє праізошол арєст?

– Па ашипке!

– І всьо же?

– Па савєршенному пустяку.  Єво падазрєвают в шпіанаже.

Прєвосходительство звернувся до бобринецьких канцеляристів:

– Гаспада, прашу внєсті ясность.

Гаспада зашурхотіли між собою і випхали наперед городового, який заарештував діда. Городовий враз побуряковів і спітнів.

– Ваше високопрєвосходітєльство, гарадавой Довбня. Смією далажить, шо в упомянутого ліца була обнаружена сікрєтна карта. На нєй к таму же мною були обнаружени тайні замєткі.

– Це могили і млини, а не тайниє замєтки, – хоробро вигукнув я з–за спини дядька Михайла.

– Пакажитє карту, – сказало високопрєвосходітєльство і за хвилю карта була в його руках. Він розгорнув її, мельком глянув у усміхнувся: – Ето абичная географіческая карта на французском язикє. Здесь нєт нікакіх сєкретов.

– Понял, ваше високопрєвосходитєльство, – промимрив городовий. – Вінават. Ісправлюсь.

– Єслі понял – арестованнава нємєдлєнно асвабадіть і больше по такім пустяках людей нє беспакоіть. І, гаспада, учітє інастранниє язикі. Русскій язик вєлік і магуч, но в Європє єсть і другіє магучіє язики. А тебе, салдат, – звернулося високопрєвосходитєльство до дядька Михайла, – благадарность за прошлий ратний труд і за заботу о свайом зємляке.

– Рад стараться, вашпревсходство, – гаркнув дядько Михайло, аж ворони на дерева перелякано каркнули.

За хвилину дід був вільний. Раді–радесенькі, ми почали збиратися в дорогу. У цей час повз нас від кінно–поштової станції у сторону Миколаєва від’їхав диліжанс. Серед кількох облич, які виглядали у віконця, я краєм ока помітив дівоче обличчя. Мене здалося, що це Наталка! Я вхопив підзорну трубу, щоб роздивитися краще, але діліжинс звернув, й обличчя зникли. Я помчав слідом.  Але куди там за ним угнатися – піднявши хмару куряви, диліжанс зник у далечі. Я дивився йому вслід: може мені примарилося?

– Чого це ти як тороплений зірвався? – спитав дід, коли я приплентався назад.

– Та… приверзлося… Наче Наталка сусідська поїхала.

– Наталка?.. А чого ж, може бути.

– Як?!

– Батьки збиралися доправити її у Херсон до родичів. Учитиметься там. Може то вони й поїхали.

– На диліжансі?

– А чого? Вони люди хазяйновиті, грошики водяться. Не возом же їм пхатися в таку далечінь…

Уночі мені приснилося, наче я біжу за тим диліжансом і от–от наздожену Наталку… І скажу їй, що… що…

Мій солодкий сон своїм горланням укотре перебив клятий Кукурікало. Я встав і тихенько, щоб ніхто не бачив, гладив Фіалку і шепотів їй на вухо різні телячі ніжності, – і лоша зрідка кивала головою, чи то погоджуючись зі мною, чи то проганяючи як надокучливого гедзя, який не дає досхочу поспати.

 

 

 

 

Розділ сімнадцятий

Зустріч з батьком. – В гостях у баби Галі. – Земля чи наука? – Дрáбіна грошей не позичив. – Батько співає.

 

За Бобринцем подув попутний південний вітер. Ми поставили вітрила і знову почали обганяти чумацькі вози, заробітчан і поодиноких перехожих. Пильнували, щоб ненароком не пропустити батька. Але догнали його аж у Єлисаветі.

Я перший упізнав батька по перев’язаній голові, яка біліла серед городян як капустина на осінньому городі. Він саме звертав від Кузнів на Ковалівку. Там ми його і знайдемо, казав дід, – він обов’язково заночує в дядини, бо де ж йому ще ночувати?

Дід під’їхав до батька якомога ближче і погукав:

– Гей, дядьку, далеко йдете?

Батько озирнувся. І не повірив своїм очам. Його легкий острах змінився здивуванням, а відтак бурхливою радістю.

– Це ви?!

– А хто ж іще, – сказав дід.

– Шо ви тут робите?

– Та от шукаємо попутників у Матвіївку.

– Давно приїхали?

– Ой, давно, Даниле, давно. Скоро місяць буде.

– Ярмаркуєте чи шо?

– Та ні. Тебе шукаємо.

– Годі вам жартувати. Кажіть правду.

– Шукали вас і в Криму, і в Корсунському монастирі, – устряв  я.

– Ви й там були?!

– Отам тіки й натрапили на твій слід, – сказав дід.

– Раз навіть помітили вашу голову в чумацькій валці на Царському тракті, – сказав я. – Думали, от–от доженемо. Та чумаки присікалися до нас і доправили в поліцію.

– Це ти їх направив? – насупився дід.

– Я тільки розказав їм про своє бідування. Боявся погоні.

–Якби не наш земляк Михаіл, сидів би я днів зо два в бобринецькій холодній, поки городовий Довбня шо–небудь допетрав.

– Здравстуйтє! – озвавя дядько Михайло.

– Доброго вам дня! – відказав батько.

– Михаїл відслужив як і я, – сказав дід. – А це вирішив разом з нами приїхати, провідати матір у Любомирці.

– То ви любомирський? – спитав батько.

– Бил кагдата. А сєйчас і нє знаю, кто я. В Хєрсонє уже больше двадцяті лєт. Как гаварітца: сам п’ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю…

– Холостякуєте, значить?

– А каму нужен бєдний аднаногій єврєй?

– Та не прибідняйся, Михайле, – сказав дід. – Такий вже бідний, шо зараз заплачу. Або зарегочу. Так я й повірю, що ти святий та безгрішний…

– Нє без грєха, канешна, но всьо-такі адин-адіношенєк…

– Ех, не знав, шо і в Херсоні є земляки, – сказав батько. – Я пробув там два дні – підробляв на пристані. Ночувавав під човнами просто неба. Правда, кавунів таки наївся!

– А ми веземо кілька штук! – похвалився я.

– Ох, я на них дивитися не можу, – сказав батько.

– Як  усе було? – спитав дід. – Розказуй.

– Та як? Перехилили по чарці-другій у корчмі, пішли удвох на берег купатися. Завелися через якесь криве слово. Він мене уперіщив по голові, аж памороки забило й оговтався у воді аж поночі. Ніяк не доберу: де я? як потрапив у воду? де Каховка? де воли? де чоботи, бісова кров? Ухопивсь за якусь колоду, і понесла мене течія. А в Корсуні прибило на мілководдя.

– Я ж казав – це Гайдук, – озвався я.

– Звідки тобі знати? – спитав батько.

– Він і нас з дідом переслідував.

– Коли?

– Аж від Єградківки. Я його на Кузнях помітив. Так він одбрехався, шо на ярмарку приїхав. А через днів три у Тирловій балці до нас підкрався. Ну ми з дідом дали йому такого чосу, що він до нас більше не потикався.

– Коваль коня кує, а жаба й собі ногу подає, – сказав дід. – Ти при чому той чос? Якби я не стрельнув з ліворвера, то…

– Не знаю, діду, куди ви стрельнули, але поцілив я.

– Куди? Чим?

– З рогатки! Мені ж з-під воза було добре видно його мармизу. Він аж ойкнув.

– От шибеник! – похвалив мене дід.

– Хай не нападає, – сказав я. – Кадук чортів.

– А я ще подумав – чого це він скривився? Адже я стріляв угору, шоб відлякати…

– Ну, тоді чого ж ми тут стоїмо? – сказав батько. – Гайда до дядини. Сьогодні вже як слід спочинемо. А завтра вранці – додому. Бо я ледве дибаю…

Баба Галя накрила вечеряти надворі під грушею, і після чарки «казенної» між дідом і батьком зайшла поважна розмова. Батько завів своєї: про земельку.

– Кажуть, що ходить між людьми царська грамота, всім селянам по десять десятин на кожну душу.

– А ти її бачив? – гмукнув дід.

– Не бачив. Але люди кажуть.

– Та отож. Нова обіцянка–цяцянка, а дурневі радість.

– Дав же цар волю? Може й землі дасть.

– Якраз. Де він її візьме?

– У панів забере.

– Ти як мала дитина, Даниле. Я тобі ку – хлопця вчити треба, шоб людиною став, а ти своєї правиш: земелька, земелька.

– А я думаю, шо тре’ викупити землю, з’являться гроші, а тоді думати про те, як учити.

– Коли? Коли його діти обсядуть з усіх боків? Пізно буде.

– А зараз рано.

– Чого це? Відправити в підготовчу групу, а наступного року – в реальне училище. Бо пропаде хлопець, як ми з тобою, Даниле. Зав’язне у землі до скону.

– Де взяти гроші на таку науку? У мене їх чортма.

– Сіль продаси.

– Скільки там за неї дадуть? Ціни впали. Дай боже, хоч би десятину землі за ті гроші викупити. А ще Василя треба женити, сяку–таку хату йому поставити.

– Ех, якби знайти батьків скарб, – зітхнув дід.

– Скільки років ви його шукаєте?..

Вони замовкли. Дядько Михайло дрімав на лаві, обнявши однією рукою свою «зингер». А я подумав, що скарб треба обов’язково знайти. І, здається, я знаю, де він. Приїдемо додому – я перевірю те місце…

– Може в Драбини  грошей позичити? – сказав дід. – Ви ж товаришували.

– Коли це було. Він як розбагатів – почав носа дерти.

– Спиток не збиток.

– Я знаю, де він живе, – вихопився я.

– Ну от, і покажеш батькові, – сказав дід.

Я провів батька до Солодкої Балки й попередив, що Драбина тепер Дрáбіна.

– Тю, – сказав батько. – Для мене він і помре Драбиною… Ти почекай, поки я побалакаю. Я недовго.

Зачувши нашу розмову під двором, залементував Сірко. Хтось підійшло до Хвіртки і спитало тонким голосом:

– Хто там?

Я одразу впізнав цей голос.

– Це ми, Варю, – сказав я.

– Хто ви?

– Приймаки. Матвіївські. Я з тобою в одну групу ходив.

Хвіртка відчинилася і на порозі постала Варя. Я не бачив її шість років. З худорлявої дівчинки вона перетворилася в гарну дівчину. Дуууже гарну! Якби не Наталка, я б удруге закохався в неї.

– Доброго вечора, – сказав батько. – Батько вдома?

– Вдома, – сказала Варя. – Заходьте.

Батько зайшов, а я лишився біля хвіртки.

– А ти чого стоїш? – усміхнулася Варя.

– Я тут постою. Боюся…

– Мене?

– Вашого собацюру.

– Та він не кусається. То він так, для виду…

– А ти змінилася, – сказав я.

– Як? – примружилася Варя.

– Виросла.

– Та й ти став не такий, як був…

– Варю! – почулося з двору, і я пізнав голос Горпини, яка стала Агрипиною.

– Ой, я піду. Бо мама сердитиметься. – Варя крутнулася і зникла.

Батько вийшов мовчазний і похмурий. Я не став нічого питати: Драбина грошей не позичив. Коли ми повернулися, дядько Михайло вже спав на возі зі своєю «зингер», а дід і баба Галя балакали біля столу.

– Ну шо? – спитав дід.

– А–а! – махнув рукою батько.

– Я так і думав. Він завжди був скупенький.

– Може тому багатенький, – сказала баба Галя. – Гроші лік люблять.

– Де гроші люблять, там совість гублять, – сказав дід і подався спати.

– Та отож, – зітхнула баба Галя. – Біда з грішми — біда і без грошей.

Батько несподівано затягнув журливу пісню. Він узагалі гарно співав. І мене здавалося, що батько співає про себе, про свої клопоти. У дитинстві, коли я був геть малий, вони співали удвох з матір’ю; я сидів у неї на колінах, і, завмираючи, слухав їх обох. І той спів не був тоді такий сумний, як зараз.

Тут я згадав про хрестик, який мені дав Іса, і коли батько замовк, щоб промочити чаркою горло, я йому подав хрестик.

– Це… мій? – здивувався він.

– Ваш, – сказав я. – Аж у Криму опинився.

– Це ж мій оберіг, подарований твоєю матір’ю… Значить ще житиму, синку. Дай я тебе обніму.

Батько незграбно мене обняв. Його руки були міцними, а тіло – гарячим. Я навіть чув, як глухо і важко гупало його серце, наче щось говорило мені – те, що важко передати словами…

 

 

 

Розділ вісімнадцятий

Напрямок норд-вест. – «Трактир «Нора». – Федварський ліс. – Лісові волоцюги. – Фундуклеївка.

 

Проминувши Лелеківку й Северинку, ми вибрали на рівний шлях. Я дістав компас і визначив напрямок.

– Діду, от ми їдемо зараз на північ. Але не зовсім на північ, а й на захід. Значить, норд-вест?

– Правильно, капітане, – посміхнувся  дід. – Дивися, шоб ми десь не звернули на манівці.

– Добре. Нам треба весь час тримати норд, а в Олександрівці звернути на норд-ост. У Любомирці звернути на вест. А там уже й Матвіївку видно…

Компас був важкенький, і я примостив його не возі біля дядька Михайла, щоб час від часу перевіряти напрямок нашого руху.

Ми саме проїздили повз трактир «Нора». Біля нього стояв віз, запряжений парою понурих шкап, які дрімали стоячи, відмахуючись від мух нечесаними хвостами.

– О, у мене ж закінчилася горілка, – згадав дід. – Треба поповнити запаси.

– Потерпіть вже додому, – сказав батько.

– Ще два дні добиратися. Я так і засохну в дорозі. Нашо мучититися? Ге ж? – звернувся дід до дядька Михайла.

– Так точна! – сказал той. А коли дід рушив до трактира додав: – А может і нєт.

Я ув’язався за дідом. Трактир розміщався у довгій вузькій хаті з трьома підсліпуватими вікнами. Може тому і звався «Нора». У сутінках  я розгледів у кутку двох волоцюг, які скидалися на циган. На столі перед ними стояла допита пляшка горілки. Вони косо зиркнули на нас і крізь зуби відповіли на дідовий «добрий день!»

Дід заплатив трактирнику за кварту горілки, і ми вийшли. За хвилю волоцюги теж вибралися з корчми, провели нас вовкуватими поглядами і поквапилися запрягти своїх шкап. Біля хутора Лисого, по ліву руку від нас, я озирнувся вдруге: ті двоє пленталися ззаду, тримаючись на певній відстані.  

Ми й не зчулися, як ген далі завидніло село Федвар. Під’їзджаючи до нього, я нарахував аж 33 вітряки! Це було майже як у Бериславі, і трохи менше, ніж у Херсоні.

Біля Федваря стали на обід. Я випросив у діда копійку (бо батько б не дав), щоб купити гарбуза.

– Нашо він тобі? – сказав дід.

– Одне, шо каші зваримо, а друге – зроблю з нього страшилку.

– Шо ти знову вигадав?

– Пам’ятаєте шпаківні у Бериславі?

– Шпаки вже відлетіли у вирій.

– Так я не для шпаківні! А наче такий череп: очі, рот, – а всередині поставимо свічку.

– Нашо?

– Як ляжемо спати, я запалю свічку, вона горітиме і відлякуватиме волоцюг.

– Яких волоцюг?

– А оті двоє, в трактирі? Ви бачили, як вони витріщалися на нас?

– Тю, звичайні собі люди.

– А чого ж вони за нами їдуть слідом?.. Подивіться!.

Дід неохоче взяв підзорну трубу. А мені й без неї було видно, що ті двоє теж стали на околиці села і робили вигляд, що не звертають на нас жодної уваги.

– Справді, – буркнув дід. – Якісь хитровани... На вже тобі копійку. Хоча – поможе твій гарбуз, як мертвому кадило.

Бабуся, яка продала біля шляху городину на радощах дала мені за копійку аж два гарбузи.

– Бери, дитино, бери. Браві гарбузики і добрі, як сахарь. 

Я вичистив гарбуз, і на обід у нас була смачна гарбузова каша.

Після обіду раптовий поривчастий вітер нагнав дощових хмар. Ми заквапилися – попереду був ліс і не дуже хотілося, щоб саме там, на вузькому шляху, нас застав дощ. Щойно ми заїхали в лісову гущавину, як шлях нам перегородив стовбур граба. Може, його повалили буревієм. А може…

– Це не ті волоцюги з трактира постаралися? – сказав я. – Бо поки ми обідали, вони десь зникли. Може випередили нас якимось побитом?

– Все може бути, – відповів дід. – Треба скоріше відтягти дерево. На нічліг тут ставати не будемо. Пройдемо ще пару верст і заночуємо на узліссі, або й далі.

За годину ми вийшли з лісу і стали в невелисокому чагарнику. Тут, принаймні, не було так темно і так страшно, як у лісі.

Вибравши з гарбуза насіння, я вирізав отвори для очей, рота й носа; устромив цурпалки як зуби і примостив усередині запалену свічку. Мій гарбуз, вишкіряючи дерев’яні зуби, мав радше кумедний, ніж страшний вигляд, але нехай. Я встромив заступа в землю за два аршини від воза й насадив на нього гарбуза.

Дід, батько і я полягали спати під возом, накрившись однією шкурою, а дядько Михайло, як завжди, залишився на возі разом зі своєю «зингер» під другою шкурою.

Я прокинувся від того, що мені на голову крапало. Це почалася осіння мжичка. Вона й погасила свічку в гарбузі. Мусив вставати. Фіалка теж не спала і занепокоєно форкала. А Циганка смикалася на прив’язі біля кущів, за якими шелестіло чи то від дощу, чи то від вітру. Запаливши свічку, я взяв гарбуза в руки і помалу рушив до тих кущів. Там знову щось зашелестіло. Вовк? У цьому лісі вони точно є. Чи Гайдук знову влаштував нам засідку?  

Між кущами з’явилися дві постаті, які повільно наближалися до Циганки.  Вони вочевидь мене не бачили. Я загарчав, щоб привернути до себе увагу. І коли постаті сторопіли, побачивши мене, я з переляку кинув у них гарбуза. У кущах почулася лайка, затріщали гілки, і постаті щезли в лісі.

Дід підхопився з ліворвером у руці:

– Шо таке?

– Хтось підкрадався до Циганки!

– Гайдук?

– Не роздивився. Тільки дві тіні шмигнули.

– Значить, оті двоє харцизяк, шо за нами стежили.

– Я кинув у них гарбуза, – сказав я. –  Накивали п’ятами як зайці!

– Молодець, – похвалив дід.

Я скромно промовчав, шо то було швидше з переляку, ніж від великої хоробрості, заліз під воза і прикрився шкурою. Ні батько, і дядько Михайло навіть не прокинулися, і наввипередки хропли.

– Спи, – прошепотів мені дід. – А я до світанку посторожую.

Ранок видався похмурий і прохолодий. Але гірше було те, що дрібний, але тривалий дощ за ніч так розквасив шлях, що Циганка ледве тягла воза. А в Івангороді мусили штовхати його гуртом, щоб перебрести річку Бовтишку, яка підтопила і зруйнувала вузький дерев’яний місток. За селом аж до Олександрівки шлях був не кращий. Надто ж нам довелося попотіти, долаючи за Івангородом глибокий ярок, а потім ще якийсь струмок, ліву притоку Бовтишки.

На горі перед Олександрівкою земля протряхла і їхати стало легше. Коли ми в’їзджали в містечко дядько Михайло сказав:

– Давайтє тут свєрньом вправо.

– Нашо? – сказав дід.

– Я хачу пабивать на кладбіщє.

– Хай буде гречка, – сказав дід.

Єврейське кладовища було на південно-східній околиці Олександрівки – як я визначив за допомогою компаса. Дядько Михайло зліз з воза і пішов між могилами. Це були не хрести, а кам’яні стоячі надгробки або плити, на з написами незрозумілою мовою.

Коли дядько Михайло вернувся, ми помітили, шо його очі мокрі. Ми зробили вигляд, шо нічого не помітили. А дід сказав:

– Не журися, друже…..

У містечку батько з дідом подалися по гостинці. Дівчатам купили по коробці монпасьє і карамельних півників на дерев’яних шпичаках,  Василеві – шкіряного очкура,  а матері – квітчасту темночервону хустку.

По тому з’їхали до Тясмина і розташувалися біля дерев’яного містка. Ми так натомилися за півдня, що дід вирішив далі не їхати  і ночувати біля річки. Поки дід з батьком варили куліш, я покупав у річці Циганку, а потім і сам побовтався у воді. Вода прохолодною, але після довго втомливого дня – наче змивала  і  бруд, і втому.

Розпаливши вогнище ми неквапливо обідали, а прислухаючись до голосів, які лунали від панського будинку, розташованого нижче по течії Тясмина.

– Наче не по–нашому говорять? – сказав я.

– По–польськи, – сказав батько. – То будинок пана Грабовського.

– А шо поляки тут роблять?

– Ще за наших дідів це була Польща.

– А коли краще було – тепер чи за Польщі?

– Однаково. Бо й тоді і тепер наші предки були кріпаками.

 

Розділ дев’ятнадцятий

Сутичка в Зубринці. – Постріли з лісу. – Фіалка більше не дихає. – Допит Гайдука.

 

За Трилісами на Чигиринському шляху вже видно було Кучеряві Майдани й околиці Матвіївки. Тут можна звернути ліворуч і навпростець через Валки доратися до села. Але ми рушили прямо, щоб завезти дядька Михайла в Любомирку.

Дід ішов ліворуч від возу, я – праворуч. Фіалка дріботіла ззаду. Батько з дядьком Михайлом сиділи на підводі. Батько перебирав віжками і підбадьорював Циганку легким поляскуванням віжок. Дядько Михайло замовк і що ближче ми наближалися до Любомирки, то більше він подавася вперед, наче щось виглядаючи.

Захмарилося і враз потемнішало. Ми якраз наблизилися до Зубринця. Діброва стояла міцним похмурим муром. Гілля дерев нависало над самим шляхом і черкало по наших головах.

Раптом  гримнув постріл.

Батько скрикнув, похилився і попустив віжки. Циганка стала. Я завмер за возом. Дядько Михайло впав на «зингер» і закрив її своїм тілом.

Дід вихопив ліворвер і навмання вистрілив у кущі. Схарапуджена Циганка смикнула воза. Батько натягнув віжки і зупинив її. Наполохана Фіалка (куди ти, дурненька!) побігла до матері.

У цей час з кущів бахнув другий постріл.

Фіалка тонко гикнула, мотнула головою і впала на бік – куля влучила їй у голову. Циганка шарпнулася, стала дибки, і якби дід не втримав віжки, вона б перевернула воза. Я кинувся до Фіалки, і ще встиг побачит, як її тілом пробігла дрож, як вона смикнула головою, наче збирючись одним скоком стати на ноги, але наступної миті її закривавлена голова безсило впала не землю.

Цієї миті дядько Михайло на хвилю підвівся і метнув свій дерев’яний протез туди, звідки пролунали постріли. Там хтось скрикнув, почувся тріск гілки, щось гупнуло і все затихло. Тільки  налякана Циганка час від часу хропла і повертала голову, щоб побачити Фіалку.

Дід розірваною сорочкою перев’язав батька, передав йому віжки і, наставляючи ліворвер, підступив до кущів:

– Гей! Хто там? Озовися. Бо стрілятиму

У відповідь звідти простогнало:

– По… поможіть.

Дід зайшов у гущавину і за шкірку витягнув на шлях напівпритомного Гайдука. З його голови текла цівка крові.

Я укляк над Фіалкою. Вона лежала на боці, наче спала. Ії око було розплющене. По ньому повзла мурашка, але око не моргало…

– Вона більше не дихає, діду! – Я відскочив від Фіалки. – Вона вбита.

– Я тоже убітий… – заворушився в сіні дядько Михайло, обережно піднімаючи голову. – Кровь тєчьот.

Батько нахилився до дядька Михайла, обмацав його і сказав:

– Це не кровь. Це кавун.

 – Ето другоє дєло, – пожававішов дядько Михайло. – Кавун тоже жалко, но не очєнь… Алєксандр, паіщі маю втарую ногу. Хатя би нє паламалась…

Я відшукав під деревом протез, а заодно й Гайдуковий обріз.

– Ось він з цього вбив Фіалку! – замахав я обрізом.

Дід мовчи забрав його в мене і сказав Гайдукові:

– А тепер сповідуйся, клятий Кадуче!

– Уб’єш? – понуро спитав Гайдук.

– Ти не смерті, ти смоли гарячої заслужив!

– Всі ми грішні.

– Тоді кайся, як на духу. Навіщо Данила хотів убити?

– Ми той… трохи випили…

– Ага, трохи, – озвався батько. – Налигався як чіп.

– Та й ти був не кращий.

– Не бреши!

– Помовч, Даниле, давай послухаємо.

– Пішли на Дніпро. Там завелися.

– Хто завівся? Я чи ти? – сказав батько. – Почав сікатися до мене, штовхатися.

– А чого воно так: тобі все – і жінка, і діти, – а мені нічого?.. От я й ухопив ломаку і…

Батько кинувся до Гайдука, але дід став між ними:

– Даниле, відійди від гріха подалі.

– Цей сучий син вкинув мене у воду, хотів утопити!

– Ні… Це не я!

– Шо, памороки відбило? – напосідав батько.

– Я був як причмелений!.. Ти впав… Лежиш, мовчиш… Я злякався…Почвалав у корчму, ще випив. Вернувся. Але тебе вже там не було.

– Хто ж його роззув, обібрав? – ситав дід.

– А я знаю?.. Там босяків до чорта.

– Сам ти босяцюра! – вигукнув батько з–за дідового плеча.

– Навішо за нами з Ліксандром нишпорив?

– Хотів якось вам завадити. Шоб ви ніякого сліду не знайшли.

– Чого ж відстав?

– Та ви ж мені ледве ока не вибили!

– Не бреши.

– Ага. Я ледве не осліп.

Дід покосився на мене. Отже, мій постріл у Тирловій Балці таки влучив! Але я промовчав. Зараз я люто ненавидів Кадука і жалкував, що не вибив йому ока. Тоді б Фіалка була жива!

– А зараз чого напав?

– Того…Не знаю… Боявся.

– Шо ти боявся, гицлю?

– Шо ви мене викажете. Запроторите до Сибіру. Побачив живого Данила і наче сказився.

– Краще б ти сказився, як був маленький. А навіщо гроші поцупив?

– Як гроші?

– У колесі.

Гайдук довго мовчав. А потім спроквола сказав:

– Шоб не пропали. Я думав тоді, шо Данило мертвий. То чого ж добру пропадати?

– Де ті гроші?

– Пропив.

– І не давився, як пив?

Гайдук не відповів. Дід дістав з–під воза заступа:

– Бери. Копай яму.

– Яку яму?

– Глибоку.

– Для чого?

– Ти не знаєш нашо яма? Копай!

– Біля шляху, як собаку?.. – спитав Гайдук.

– А ти кращого місця хочеш?... Копай, бісова кров!

Поки Гайдук копав, дід запалив люльку і, сточи до нас спиною, курив, часто кашляючи.

Циганка була неспокійна, тихо іржала. Батько тримав її за вуздечку, і шепотів: «Бідна Циганка, бідненька». Я став навколішки біля Фіалки, обняв і мовчки заплакав.

Батько зробив вигляд, що не бачить моїх сліз. Бо й сам закашлявся і чи то від кашлю, чи то від чогось іншого його очі теж налилися сльозами, і він відвернувся.

 

 

 

Розділ двадцятий

Поліція шукає «царську грамоту». –  Прадідовий скарб. –  Вчитимусь на штурмана. – «Червоний півень». – Я не панітиму.

 

Дід, батько і дядько Михайло таки відпустили Гайдука на всі чотири боки, а у викопаній ямі поховали Фіалку.

На другий день я нишком збігав до Наталчиної хати. Вона стояла пусткою. Значить, то справді Наталка їхала з батьками в диліжансі.

Я побрів до галявини, де півроку тому мені запахло фіалками, ліг долілиць і несподівано розплакався. Я навіть не плакав, я ридав… За чим були мої сльози, – я сам не знав до пуття. Наче закінчилося одне моє життя, і почалося інше, незнайоме й бентежне.

Ненароком я задрімав. Приснилося, наче мене хтось цілує. Я прокинувся з радісною думкою, що то була Наталка. Але то була коза, яка винюхувала мою кишеню, де лежала скибка хліба. Я погодував козу хлібом і посунув додому…

Перед Покровою у дідовій хаті поліція зробила трус. Нишпорили й на пасіці. Ніде нічого не знайшли (а в дуплянки на Вовочому шпилі зазирнути не допетрали). Діда забрали в Чигрин і посадили в холодну. Допитували про «царську грамоту»[1] і, впіймавши облизня, через три дні мусили відпустити.

Батько викупив землю, але тільки чотири десятини, бо останньої миті панський управитель задер ціну до п’ятдесяти рублів. Втім, після всіх придибенцій, що сталися з ним, батько був радий навіть цьому і лагодився женити Василя.

Я таки знайшов прадідовий скарб. Він був у присьбі, – саме там, де дід Ку, хильнувши вечірню чарку «казьонної», любив посидіти зі своєю люлькою. У глечику виявилося 305 рублів і 49 копійок, на копійку менше, ніж говорив прадід. Мабуть, ту копійку він загубив, коли ховав гроші, а я її потім знайшов і подарував Варі, яка в Єлисаветі стала Дрáбіною. Ця знахідка і підказала мені згодом, де може ховатися прадідовий скарб.

Сто рублів дісталося батькові (ото було радості!), а решта, сказав дід, буде Ліксандеру, тобто мені, на науку. Порадившись з моїми батьками, дід вирішив їхати до Херсона шукати свого сина і брав з собою мене. За рік я мав підготуватися і вступити до «морехідних класів».

– Вчитимешся на штурмана, – сказав дід.

– На штурмана? ­– скривився я. – А кого я штурмуватиму?

– Це той самий капітан, тільки на менших суднах, – заспокоїв мене дід. – А штурмуватимеш науку.

Я не подав знаку, що неабияк зрадів і помчав до Наталчиних родичів питати її адресу в Херсоні.

Мати дядька Михайла невдовзі померла, і він з Любомирки перебрався в Олександрівку. Там посватався до солдатки, яка не дождалася з москалів свого чоловіка, і вони вирішили жити на віру. На Хрещатику (козирне місце, де перетинаються дві найбільші вулиці містечка) дядько Михайло купив півхати з окремим входом і відкрив кравецьку майстерню. Майстерня була крихітна, аршинів з чотири завширшки і стільки ж завдовжки, зате з великою вивіскою «Зингер», яка здалеку впадала в око. Нижче, дрібніше, значилося: «Міхаилъ Балагула – опытный портной и компанія». На дідовий насміх з надміру гучної вивіски дядько Михайло незворушно відказував, шо він бачив таке у самій Одесі.

Дядько Михайло зшив мені картуза, «спінджак» і штани. Дід справив нові чоботи. Тепер я виглядав майже як городський, шо мені й не дуже подобалося, але куди діватися? Ключі від своєї херсонської халупи дядько Михайло віддав дідові і дозволив жити там безплатно, доки я вчитимуся («А дальше будєм пасматрєть, што ми с таво будєм імєть»).

Добиралися до Миколаєва мали поїздом із Знам’янки. Я взяв з собою всі книжки, підзорну трубу і нову рогатку. Але за рогатку дід мене присоромив («Забувай про цяцьки!»), і я без особливо жалю залишив свою зброю вдома.

На станцію, заодно й побазарювати, нас доправиви батько. Вибралися з села вдосвіта. На узвишші під Любомиркою батько, оглянувшись, сказав:

– Шось горить.

– Де? – позіхнув дід.

– Та он же, – показав батько пужалном. – Чи не управителева хата?

– Хіба? – сказав дід, ледь повернувши голову. – А таки горить. Та так браво. – М’ать, блискавка запалила.

– Восени?.. І грому не було.

– А я чув грім. – Дід торкнув мене ліктем. – І Ліксандер чув. А він такий, шо не брехатиме, ні…

– Шось гуркотіло вночі, – сказав я. – А грому без блискавки не буває.

        – Ох і грамотні, – пробурчав батько. – Шо старе, шо мале.

Ми з дідом з усміхом перезирнулися. За хвилю батько сказав:

  – Ех, не дочекалися люди царської грамоти про справжню волю, ото й пускають червоного півня.

– І не дочекаються, – сказав дід. – Годі надіятися на доброго царя.

– А на кого ж тоді ще надіятися?

– На Бога. А ще краще – на себе, Даниле.

        – А яка вона, справжня воля? – спитав я.

      – Це коли є своя земля, – сказав батько.

    – Це коли ти сам собі хазяїн, – сказав дід.

Світало.

– Ти ж там, сину, не запаній,  – озвався до мене батько. – І не забувай нас.

Батько трохи журився, бо він з матір’ю досі вважали мене малим і не дуже хотіли відпускати з дому. Мені кортіло сказати йому щось таке, щось таке… Але я застидався і промовчав (а потім у поїзді, дивлячись у вікно, як батько, знявши шапку, довго махає рукою навздогін нашому куценькому поїзду, пожалкував, аж сльози на очі навернулися, що не знайшов ні для нього, ні для матері щирих прощальних слів).

– У мене не запаніє. Він не за тим їде до Херсона, – відповів за мене дід, скуйовдивши мого чуба. – Ге ж, Ліксандер?

– Аякже, – шморгнув я носом. І подумав: «Справді, а навіщо я туди їду?..»

Попереду завидніли колії залізниці. Вони стелили шлях ген у широкий степ, до моря.

Запах фіалки нестримно манив у незвідане.

Я стану капітаном!

Чуєш, Наталко?

 

 

 

 

 

 

Зміст

 

 

Розділ перший

Фіалки пахли як скажені. – Кози і баба Параска. – Спогад про першу любов. – Розмова з матір’ю

 

Розділ другий

Дід Ку. – Парсуна, секретна карта і ліворвер. – Де прадідовий скарб? –  Читання книжок

 

Розділ третій

Дід Пихто з Головківки. – Солодше за мед. – Загадкове батькове зникнення. – Що сказала ворожка

 

Розділ четвертий

Дідове рішення. – З печі на лежанку. – Навпростець за дідом. – Таємничий вершник

 

Розділ п’ятий

Великі зміни в Єлисаветі. – Драбина стала Драбіною. – Гарно бути ковалем. –  Зустріч з Гайдуком. –  Чого пани не говорять по-нашому?

 

Розділ шостий

Знову таємничий вершник. – «Ридай–мати». – Ким же я хочу бути? – Нічна проява. –  Ліворвер і рогатка.

 

Розділ сьомий

Давидів Брід. – Дівчата на березі Інгульця. – Молодиці–купальниці. – Німецька колонія. – Я вчу німецьку.

 

Розділ восьмий

Наш Кукурікало як жеребець. – На перевозі  через Дніпро. – Пристав поїхав у Херсон. – Верблюд у Каховці

 

Розділ дев’ятий

Чорна долина. – Укус гадюки. – Дід лікує татарина. –Знайомство з Ісою. - Вечеря

 

Розділ десятий

Гонитва за Циганкою. – Армянський базар. – Я вивчаю татарську мову. – Батьків хрестик.

 

Розділ одинадцятий

Вихор приносить сарану. – Пожежа.  –  Три шляхи на вибір. – Зоряне небо. – Сон.

 

Розділ дванадцятий

Знову Каховка. – Пошуки слідів. – Корсунський монастир. –Зустріч з рибалкою.– Були козаками, а стали кізяками

 

Розділ тринадцятий

Херсонcька пристань. – Кантоніст Михайло Балагула. – У діда є син? – Дядько Михайло їде з нами. – Компас

 

Розділ чотирнадцятий

Розмова з дядьком Михайлом. – Спуск корабля. – Тернівка. – Жердини для вітрила.– Фіалка -не Наталка.

 

Розділ п’ятнадцятий

Під парусами. – Поламаний міст. – Гостинець з неба. – Чудний сон.

 

Розділ шістнадцятий

Чумаки чи харцизяки? – «Франзуцький шпійон». – Плани дядька Михайла. – Їхнє високопревосходительство. – Диліжанс у Миколаїв

 

Розділ сімнадцятий

Зустріч з батьком. – В гостях у баби Галі. – Земля чи наука? – Дрáбіна грошей не позичив. – Батько співає

 

Розділ вісімнадцятий

Напрямок норд-вест. – «Трактир «Нора». – Федварський ліс. – Лісові волоцюги. – Фундуклеївка.

 

Розділ дев’ятнадцятий

Сутичка в Зубринці. – Постріли з лісу. – Фіалка більше не дихає. – Допит Гайдука.

 

Розділ двадцятий

Поліція шукає «царську грамоту». –  Прадідовий скарб. –  Вчитимусь на штурмана. – «Червоний півень». – Я не панітиму.