«Запах фіалки», пригодницька повість

Розділ перший

Фіалки пахли як скажені. – Кози і баба Параска. – Спогад про першу любов. – Розмова з матір’ю.

Умостившись на вишні з дідовою підзорною трубою я думав думку. Думка була одна: про Наталку. Ще півроку тому ми разом гралися в піжмурки чи квочку, гуртом, бувало, пленталися до школи – і нічого: звичайнісіньке сусідське дівчисько, таке ж як інші. Аж раптом на початку квітня…

Того дня ми удвох навпростець верталися зі школи. На сонячній леваді біля ставка так запахло фіалками, що я спіткнувся і зорав носом землю. Від фіалок струменіли тонкі пахощі, і в  мене макітрилися голова. Я ліг навзнак і заплющився, слухаючи,  як у грудях гупає серце.

«Шо з тобою?» – пролунав наді мною Наталчин голос.

Я розплющив одне око і побачив над собою весняне сонечко. А крізь нього проглядало Наталчине лице. І наче випромінювало жар, який мене палив. Фіалковові пахощі йшли не тільки від квітів, а й від неї. Мені закортіло торкнутися її темномалинових губ. Я насилу стримався, тільки розплющив друге око. І мовчав – мені раптом заціпило.

«Ти йдеш?» – нетерпляче спитала вона.

Я мовчки вглядався у неї.  

«Фіалки…» – нарешті промимрив ураз пошерхлими вустами.

«Бачу, шо не будяки».

«Цвітуть…».

«Вони завжди цвітуть весною. То й шо? Моя бабуся їх сушить на ліки».

«Ти як фіалка», – вирвалося в мене. Тої ж миті я спаленів і злякався власних слів.

«Як це?..» – примружилася Наталка.

«Отак, як є,  –  сказав я. А мої неслухняні губи прошепотіли: – Наталка–фіалка».

«Шо–шо?»  

Вона напевно розчула і зрозуміла мій шепіт, але зашарілася й на хвильку відвела свої зелені очі. Вони здалися мені великими, як… як наш ставок! – і глибокими, як криниця в Чорному лісі.

Я трохи осмілів:

«Фіалки пахнуть… Як скажені».

«Тю, –  сказала Наталка. – Ти ще не знаєш, як пахнуть заграничні духи».

У моїх сестер був флакончик, який я нишком, щоб вони не репетували, нюхав. Духи були пахучі, аж солодкаві, але куди їм до фіалок і, надто, – до Наталчиних пахощів!

Наталка знизала плечем і пішла. Я перевернувся на живіт і втупився у її зграбну постать. Це вже було не дівчисько, а огого, ціла дівуля. Коли вона встигла так вигнатися? Де поділася її кістлявість? Чому Наталка пахне як фіалка? Чого мені кортить її нюхати?  

Тут ні сіло ні впало приблудилися кози, почали скубти траву, а заодно й фіалки, перервавши мої роздуми про Наталчині принади. Розніжений сонцем, я попервах лагідно вмовляв їх оминати фіалки і не сипати так рясно своїм козячим горохом на запашні квіти. Кози не слухалися і лише помекували у відповідь. Довелося наганяти їх ломакою. Але тут з’явилася баба Палажка і тою ж ломакою нагнала мене самого. Бабу Палажку по-сільського називали Язиката Хвеська. То ж я довго чув за спиною її крик: «Іч, бісової віри хлопець! Нашо ти їх займав? Вони тебе чіпали? Це ж вони й доїтися перестануть з перестраху – шо я тоді робитиму?.. Ось я розкажу матері. Гаспидська душа, швендяє тут, топче траву, бодай тобі ніжечки поодсихали, а ручечки поодпадали!»

Відтоді я завжди прокидався з думкою про Наталку. Згадував, що вона напередодні казала, як сміялася, як мовчала. Інколи злився на себе, що не можу відкинути цих напосідливих думок. А ще, попри козячий горох, – тішився спогадом про сонячну галявину над ставком, де я вперше сказав Наталці, – не побоявся! – що вона – фіалка.