«Засипану листом осіннім, я стежку до себе знайшов...»

***

Я не хочу з тобою розлуки,

з піснешумом святої ріки,

тут дерева, як татові руки,

і, як мамині очі, зірки.

 

А шляхи, мов текучі судини,

нас у світло несли і в пітьму.

Лиш в листах повертали сюди ми,

та нема вже писати кому.

 

Прочиню тихо двері у сіни.

Рідна хата стріча мене знов.

На іконі – лице України,

я до неї молитись прийшов.

 

***

Чому тривога б’є до серця?

Не розумію, в чому суть…

Сади цвітуть, як на пришестя,

як на війну, сади цвітуть.

 

Стискаю міцно твою руку.

Не говори.

Мовчи.

Зажди.

Сади цвітуть, як на розлуку,

як на прощання

назавжди.

 

***

Ідуть бої.

Загинув смертю хто там?

А хто не здав випробування тест?

Війна минеться,

й знову патріотам

на плечі звалять виструганий хрест.

 

 

***

Її обіцянки чудні,

питання «бути чи не бути?».

Поезія – це вид брехні

і лікувальної отрути.

 

 

***

«Заборонено забороняти!» –

триста літ цей девіз на Сорбоні.

Але він не для рідної хати,

тут я з ним, наче злодій в законі.

 

Можуть легко голову зняти

за грання інтелект-терором.

«Заборонено забороняти!» -

їм на радість, а нам на сором.

 

Ліпше буду м’яча ганяти,

як вареник – в казан з окропом.

«Заборонено забороняти!» –

що ти мелеш, стара Європо?

 

***

«Навіщо нам Чехов, Купрін, Товстий? –

питає черговий мудрець. –

Класиків власних є ліс густий,

читай, коли маєш терпець.

 

А мову москальську топчи у грязь,

і щоб мені без розмов…»

«Аз – букі – вєді…» –

київський князь

вчить нас читати знов.

 

***

В хащах міфів і брехонь

ледь блима скупий каганець –

то історії правда,

шукай, якщо маєш терпець.

 

ПОЛІТИКА

 

…знову чорно-червона заграва,

знову – червоно-чорна…

 

Знову близькі й незнайомі люди

головами у жорна!

 

Знову не небові синяком

фіолетова туча.

 

Знову за кожним вікном і садком –

нечисть падуча.

 

ФІЛОСОФІЯ ШАХІВ

 

Пройдемо з пішаків у ферзі,

злочинцями станем по черзі.

 

***

Настали творчі депресії,

а їх назвали «репресії».

 

ВОРОЖІННЯ СОБІ

 

…раннього,

раннього,

раннього,

мнимого і ранимого;

соку яблука райського,

дівчиною зронимого…

 

…пізнього,

пізнього,

пізнього

стогону в темні зарості,

наче соціалізм-ного

сну відмолодлій старості.

 

***

Є страшнее слово «кожен»,

чи потворне, вірніш.

Чую:

«Кожен повинен!».

Це як померти за гріш?..

 

***

Сіяють міста-сателіти

в бинтах розпрозорених нив.

Як хороше тихо старіти

із садом, що сам посадив!...

 

Як терен цвіте під горою

й шепочуть п’янке явори,

себе обгортати корою

і чути усе з-під кори.

 

ВЕСНЯНА ОРАНКА

 

Там, поза селом,

ходять журавлі –

грузнуть ноги птахів

у святій ріллі.

 

***

Пейзаж мовчить.

А ліс не розповість.

Та символ зради он таки вознісся:

березі відрубали білу кисть

за те, що утікала на узлісся.

 

***

В весну входить земля,

аж у мене не пальці, а брості.

Чепурунка така,

мов до когось зібралася в гості.

 

Наче шкіра коня

після купелю сяє волого…

І щоранку, щодня

ти зовеш мене, дальня дорого.

 

Повен місяць вгорі

розсіває свої антитези.

Щось таке у крові…

Може, те й під корою берези.

 

Ходять струми земні,

щось казати земля мені хоче.

 

Але в цій далині

щось дівоче,

дівоче,

дівоче.

 

***

Набери у груди

світлого тепла –

на початку літа

Липа зацвіла!..

 

Все немов уперше

за багато літ.

Що за дивне літо!

Літо – як політ.

 

У зеленім сріблі

золото бджоли.

Змалечку усі ми

з липою цвіли.

 

Вірю: щось ти скажеш

радісне мені,

бо ж такі настали

неодцвітні дні.

 

 ***

Гаптовано золото-синім

на зраненім серцеві шов.

Засипану листом осіннім,

я стежку до себе знайшов.

 

Неначе ішов до оглядин,

де вискіпають до дрібниць,

й зіниці терпкі виноградин

вдивлялися в очі зірниць.

 

***

Обвіє мене листопадом,

листом мене обів’є,

ходить босоніж садом

дитинство моє.

 

Впаде на трави шовкові

сивий мороз.

Чую у кожнім слові

гомін погроз.

 

***

Сашкові Філіну

Ще рік прожито – і спасибі,

життя (невивчений урок)!...

І знов я – зернятко у скибі,

у бруньку згорнутий листок.

 

Глухоніміший від колоди,

якогось дня здригнусь: невже? –

кінь необ’їжджений свободи,

з якого падав я, ірже. 

 

***

Не поможуть мені словеса,

бо не годні іскриться.

Схожа ти на ясні небеса,

моя скіфська цариця.

 

Це кохання не знає дрібниць

і не тоне у справах.

Схоже це на збирання суниць

в райських травах.

 

Там ліси, там п’янкі долини,

не ступали там люди.

Ти гукаєш мене з далини,

тобі трави по груди

 

***

Чом це на серцеві

пломінь буяє?

Бо ти є.

Бо я є.

 

***

Я на порозі вже.

Чому мовчу?

Розв’язана лиш мною буде стрічка.

Над Вінницею ніч.

Подай свічу.

Або сама будеш для мене свічка.

 

***

Прийшла.

Вселилась у мені

і розбудила звіра.

«Ти хто така по імені?» –

Сказала:

«Віра.

Але мені ти не належиш,

і думати про це облиш,

ти ні від кого не залежиш,

як не залежить сніг від лиж».

 

Вінницький край, 2015 рік, спецвипуск «Україна в огні»