«Збігає час, як молоко на плитці...»

ТРИ ЩАСТЯ ХРЕЩАТИКА

БЮВЕТИ Й ПОЕТИ

Тут, на Печерську (вулиця Московська!),

біля бювету – відставні чекісти,

міністри  сходяться і люд цековський –

ідуть по воду спогадів  іскристих.

 

Поети менш важливі, ніж бювети, –

після Чорнобиля, принаймні в Києві.

І чи напоять вже когось поети?

Джерельного між них ще спробуй,  вияви.

 

Бо й заглибинне слово найсправжнішого

завалено-замулено до витоків –

і Плужника, і Стуса, й спрагу іншого

придавлено під галасом політиків.

 

Та перш ніж час усіх попідмітає –

і підмітайла, й навіть кагебіста,

хай кожен при бюветі пам’ятає,

що лиш поети не залишать Міста.

                                                *  *  *

                                                                        Н. Л.

 Збігає час – як молоко на плитці,

прудкіше, аніж плавиться свіча:

все менше білого. І світлого на лицях.

А ти все та ж – палке моє дівча.

 

Збігає час – як молоко збігає,

та перш ніж він до крапельки збіжить

і нас, як листя стомлене, зібгає,

є час каштанів-свіч – кохать і жить.

 

 

БЕРЕЗА

 

Постій ще трохи близько,                      

берізко, на осонні,

патлата сестро-кізко –

хай пройдуть злі і сонні.

 

Тоді бери, берізко,

в поділ своєї крони

життя мого нарізки –

слова мої й поклони.

 

У тебе і у Стуса

учився і учуся

стоять на повний зріст

 

в знатті: як нас не стане,

ростиме людське стадо

й тоді – не на заріз.

 

 

 

ОДЕСНУЮ  ОДЕСА

 

Еллі Леус та Володимиру Шовкошитному

 

Одесную Одеса,

а Київ – ошую.

Траса – засіб від стресу:

і лікує, й віншує.

 

Від столичних каштанів

до одеських платанів

висне шворка в тумані

із білизнами планів:

з рушниками портретів

дружбанів і поетів,

з голубим простирадлом,

хором чайок на злеті.

 

…Вже пташині гортані

наші строфи гортають:

це пташине братання

із людьми, що літають.

 

А як прийде неділя,

попрошу я Наїля,

щоб Одеса – ошую,

а Печерськ – одесную…

 

…Хай пряде від платанів –

до печерських каштанів

Аріаднину нитку

пам’ять, в морі умита.

 

БОНН І КЕЛЬН                    

(німецький диптих)                                          

 

БУДИНОК  БЕТХОВЕНА

 

У домі Бетховена підлога скрипить,

підлога скрипить, а музика спить.

Скрипки – в домовинах футлярів.

 

Смички, як ткачі, тихо музику тчуть,

яку лиш глухий, може, здатен почуть –

підшкірно, як  гул капілярів.

 

Як пара коханців чи брат і сестра,

що мають на двох два фантомних крила,     

притислися два фортеп’яно…

 

І скрип затихає, і скрипка мовчить.

Нам тишу не вивчити – тільки повчить…

А ходиш – від музики п’яний.  

 

 

 

ПІД ОГРОМОМ СОБОРУ

Штефану Зайонцу, деміургові Дня поезії

під егідою ЮНЕСКО, та колегам з десяти країн       

 

У Кельні – не тільки кельнери,

у Бонні – не тільки бонни:

топчуть поети й Вертери

тут берегів  бетони.

 

В Бонні – Бетховен, в Кельні – Собор:

є з ким поговорити.

Хто з них сказав: «Твоя мова – як  хор»,

й вірш просив повторити?

 

Звісно, сказав таке не Собор,

а той чоловік в соборі –

який зібрав  під слів омофор

людей, що на вірші хворі.

 

Чується Кельну лиш музика й хор

в полі роздольнім нашого вірша –

вчи українську, брате Собор:

в строфах – семантики більше.

 

ХРЕЩЕННЯ ХРЕЩАТИКОМ              

 

Хіба це три горя? – Три щастя,

бо поряд – три княжі гори:

«Хрещатик, Хрещатик, Хрещатик», –

скажу я, і ти повтори,

 

бо змалку, йдучи на Хрещатик,

казали: «Ідемо на Хрест»!

І це означало: на чати

Любові, на вуличний тест.

 

...Краями у цього Трищастя –

дві площі, а в центрі – Майдан:

з пришестям мільйонів, з причастям,

простим прикладанням до ран.

 

Як цілили в нас відморозки,

чий погляд з-під масок склянів,

ти знав: ми лише відголоски

нестомлених Стусових слів.

 

Як тільки ментівське тріпло ще

стріляти давало наказ,

став брук Європейської площі,

і Бог став, і вітер – за нас.

 

Всі дні ту ментівську босоту

він чадом із шин годував:

знав напрям той вітер свободи

і „ленти” надій подавав...

 

Коли полетіли гранати

з Грушевського в бік барикад,

поранена камера правду

таки зберегла для внучат…

.

„Овець” навчимося прощати,

та спершу – карати убивць.

Бо – справа Майдан і Хрещатик,

а зліва Дніпро задививсь.                      

 

 

НЕПОВЕРТАНЦІ

 

                     О, минуле! Твоїм васалам

                     І в майбутньому тісно буде!

                                               Євген Плужник

 

Така вже тут музика з історією,

Такі-то в нас при могилах танці:

Натхненно диригентом  Кобою* створені

«Нєвозвращєнци» – по-нашому «Неповертанці».

 

Ось могила Плужника – та порожня

(як йому в Карелії сандарможеться?**):

не поверне тіл сусідська таможня,

тож і на Байковім пустоти множаться…

 

А живих із Києва скільки вкрадено?!

Тьми могил ми світу напозичали…

Україн з них п’ять могло бути складено –

саме тих, яких нам не вистачало.

 

Як зерном, поля засіяні українцями –

вище жит-пшениць вже смерті доробок.               

І моря тілами наповнювали по вінця ми…

А Карпати – гори чи гігантський нагробок?

 

*Коба – так наближені звали Сталіна.

 **Урочище Сандармох (Карелія) стало місцем розстрілу соловецького тюремного етапу 1937 року; з них 198 осіб – вихідці з України, зокрема митці Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров, Марко Вороний, Валер'ян Підмогильний та інші.                  

 Три осколки з поеми-кліпа «Майдани і магнати»

                                     ЗИМА 2014-го

                                   (після 18-го лютого)

Цієї зими, наче сон у сні,

у Києві, в Києві – чорний сніг.

 

А коли на чорне перший упав,

додалось червоне – росло й росло

це червоно-чорне, як стяг УПА,

аж до Інститутської спільне тло.

 

І сказав поранений сивий пан:

«З того, що у людства ще не було,

ми дали Козацтво, УПА, Майдан –

людству з Україною повезло...»

 

...І не сон у сні, а збивало з ніг

кулями на київський чорний сніг.               

 

ОБІДНІЙ ДІАЛОГ З «БЕРКУТОМ»

 

Вказав кийком на Майдан,

немов Богдан зі століть,

тоді спитав капітан:

– За скільки тут хто стоїть?

 

– У тебе малий кийок, –

дивись, – а за нами – Кий.

Ти, кеп,  ходячий пайок

чи хто? Чи ніхто такий...

 

За вами лише Кабмін,

за нас – Український дім,

Хреститель і хрест над ним,

і строгий Оранти німб.

 

Хай памперс тобі не жме!..

А Київ за нас стоїть,

бач, майже 20 століть:

в’їжджаєш, чия візьме?!

 

Стоїш ти за срібняки

(в шоломі не чуть прокльонів?).

Заздри: стою-таки

за... 45 мільйонів. 

 

 ТРАГІЧНА ПРОЗА ПЕРШИХ  ВТРАТ

 

                 – Мамо, чому «Беркут» завжди в шоломах?

                 – Щоб сховать відсутність голів...

                                                            (З розмови киян)

Під маскою розгледіть очі важко:

чи з Марса  ви сюди, чи наші, може?

Давайте, офіцере, вип’єм з фляжки –

це утопити смуток допоможе.

 

Це – від укусів совісті й спокуси!..

Пили безсмертні із цієї фляги –

пив академік, пив соратник Стуса,

міністр ваш давній пив... І я ж не Яго.

 

Хоч як – коньяк рятує в нашім стані!

А хто хильне, ще й сам поетом стане.

Чи хоч згада Миколин «Отче наш»:

 

«Я вас люблю, як сіль свою Сиваш,

як ліс у грудні свій листок останній»*.

... А през – як памперс: наче вже й не ваш!

 

*Рядки з відомого вірша Миколи Вінграновського.

 

                     

  ЧИЄ ЦЕ МІСТО?

 

Чи є це місто? І чиє воно, якщо є?

Місто – наскільки розкрадене, настільки й твоє,

бо тому, хто пізно приходить, все ж лишаються кості

й ребра битих будов, куди покійні сходяться в гості

і нагадують, що воно в тебе є.

 

Воно переважно ще, мабуть, таки твоє,

досі, видно, не стільки  їхнє воно – твоїше.

Навіть на Володимирській, яка вона тут не є,

уночі вже справді не катується тиша.

 

Як вертають Вінгран, Римарук і Стус

на Лису гору*, то всі сім пагорбів резонують,

деякі люди з Печерська теж відчувають струс,

виходять зі сплячки, доводячи, що існують.

 

А місяць чіпляється за гілки, за-ви-са-ю-чи,

застряга між віт, як камінець у рогатці,

щоб чути віршників, господ?рів міста вночі.

Вже потім летить від міста – світ з? очі:     

не хоче знать, чиє воно вдень і кому віддасться.

 

*Василь Стус зокрема вважав, що на Лисій горі в Києві збираються не відьми, як здавна вважалося, а душі поетів.

ПОРОЖНЕЧА МІЖ  БЕРЕГАМИ

Пам’яті Аттили Могильного

Вибувають люди як такі,                             

як зі школи учні вибувають...

Чи як під лопатою – струмки,

що з землі сльозою видибають.

 

Навіснішають роки-круки,   

віддаляються гудки зозулі...

Без річок скучають береги.

Очерети – як думки поснулі.

 

Хоч воркочуть турмани*  твої,

і тебе ще крила пам’ятають:

ще на трави, на міські гаї,

як пір’їнки, строфи облітають…

 

*Перша збірка Аттили Могильного називається «Турмани над дахами».

 

 

Чотири осколки з поеми-кліпа «Пікнік із мільярдером»

 

СПРОБА ПРОЯСНЕННЯ ЕТНОГЕНЕЗУ

 

         Що більше перетворюємося в надлюдей,

         то більшими нелюдами ми стаємо.

                                                              Альберт Швейцер

У вашого етносу – фітнес.

У нашого етносу – Хронос.

У вашого – вілли розквітли,

у нашого – нищені схрони.

 

У вас – заофшорені схови,

у нас – нашорошена пам’ять.

І скроні посріблює совість...

Буває, вона до нестями 

 

в дім вашої совісті стука –

так, ніби шукає братання

чи хоче вас вивести з туги:

 

ті звуки на віллі чи в бані

лиш ваша сек’юриті слуха

і глушить – щоб жити в нірвані.

САЛЬТО ЧАСУ В ТАРАСОВІМ  ПАРКУ

 

Тут нашу юність і студентство

катком закатано в асфальти.

Та Час, буває, робить сальто,

вертає – бігуном з фальстарту.

 

...На грудях – вождь у однокурсниць:

лиш знак, що... груди  налилися!

І зирить Фройд, щоб... бути в курсі,

з кущів на розпашілі лиця.

 

І кагебіст – з кущів сусідніх:

в газетну дірку споглядання...

А ми у травах – як на сіні,

бо нам увечері – світання.

 

Здали істмат, здали  латину,      

а нас ще й разу не здавали:

довкруж  Тарасового тину

слабкішають усі навали.

 

...Іще зв’язок часів не рветься:

є Стус, Вінгран і Магомаєв...

Ще Дніпр широкий нареветься –

зате гріхів іще немає!

 

Невже то Бог біля Тараса

постав на чатах, бачиш, там ось?..

О, дівчинко – Таbula rasa!..*

І, Господи, Ga-u-de-a-mus!..**

 

*Чиста дошка (лат.), так кажуть і про людину, яка ще не знайшла внутрішнього змісту.

** Gaudeamus (букв. возрадуємося, лат.) – перше слово студентського гімну ХIII ст.  

 

ПРОГУЛЯНКА З ВИБОРОМ БІЗНЕС-ПРОЕКТУ, 

або Перспективи замку на Володимирській

 

 Тоді ще Київ не скам’янів

   від з’яви блудних своїх синів,

     очей Горгони, приблудних мерів:

       ще не косила різня садів,

       не крили плиткою тр?ви скверів –

      ніякий бізнес не сатанів.

    Ще архітектори – АРХІВАРВАРИ –

  не годувались... бетонним варивом,

 

 і не ховало в глибини гір

    це Місто душу... Повз Кия двір

      ми йшли частіше до Щекавиці:

        давався другий там слух і зір,

        якщо припасти впритул землиці!

      Струміли струни – від зір до гір...

     І гори ті аж біблійні, княжі

 були насправді і княжі, й наші –

 

 і більше начебто нічиї...

   Слова училися  течії,

     а спершу з нами їм ночувалось...

       Й тулився лицарем до віч її    

       там замок Річарда, той лицар відчаю,

      та ще нічого не начувалось...

     І привид замковий на дурняк

пив зі студентами... лиш коньяк.

 

 Коли вже Київ той вечорів,

     ми чули пращурів – не щурів...

        Вертались ранком від княжих трав

          до трав Тараса – повз цей анклав –

          квадратний замок на Володимирській,

         найкам’яніший совєцький замок,

в якім щезали тоді роди  людські...

І ніби вчувши зам?х і з?мах, –

 

 йшли протилежним, Софійським боком         

      і притискались до цих домів,

         де Васнецов жив, і Гашек смів

           придумать Швейка тут ненароком.

           Так ніби Гашек з кумедним Швейком

        чи Васнецов з його „Богоматір’ю”

    могли прикрить нас, щоб вільно швендять,

 так, ніби разом нас рятуватимуть...

СПОГАД  МІСЬКИХ САДІВ

                     После дождичка небеса просторны,

                     голубей вода, зеленее медь.

                     В городском саду – флейты да валторны.

                     Капельмейстеру хочется взлететь.

                     Ах, как помнятся прежние оркестры,

                    не военные, а из мирных лет!

                    Расплескалася в улочках окрестных

                    Та мелодия... А  поющих нет.

                                                      Булат Окуджава

Не лише у щоки чи то у вічі

у жаскім саду мене цілувала,

густо червоніючи, пишна вишня...

І, у трави падаючи, палала.

 

Підставляла й яблуня литі груди –

яблука жіноцтва з тугої туги –

у саду сусіднім. Там потім грудень

шлявся перекупником недолугим.

 

...А влетять хрущі із часів Тараса –

вийде в сад, де й та була, й та бу-ла,

знов дівчисько-вишня – Таbula rasa.

Ще й табу не знає, бо ж  Таbula...

 

Ніби витвір спільний з тією вишнею,

що колись із саду до мене вийшла.