«Життя серед каміння», переклади з грузинської поезії

Шота Іаташвілі

Поет, прозаїк, перекладач, літературний критик. Народився 1966 року 

відмежування метеорології від поезії

І піду я у вітер, ніби Моцарт,
з легкими хвилями пісні в душі.
Г. Табідзе

I
Остаточно маємо відокремитися
Від слів, що сповіщають стихійні  лиха.
Й понад усе від слів, що виражають   
Вир  настроїв  людських.
Поезії сьогодні і надалі  без цих понять належало би бути.

II
Дивлюсь у вікно.
У віршах  переспівані «дощать дощі».
У віршах  перемелені «сніжать сніги».
Виходжу на подвір’я. 
Нічого поетичного у вітрі  −
Лише штани полоще,
б'є в обличчя і думки змітає геть,
Що  в принципі й  підтверджує правдивість
Моїх  теоретичних  міркувань:
Поезія  та  метеорологія
Одне на одну  заховали  сто образ.
Саме сьогодні час їм розійтися,
Щоби лишитись тими, ким насправді є.

ІІІ
Бабуся   (з боку батька) – Іаташвілі Маріам
була метеорологом.
Мій дід (по матері) – Руруа Пармен – 
поетом.
Я ще дитиною відчув  поетику в словах
Про  стан  далеких хмар.            
Бабуся  інколи демонструвала небо і навчала:
 «Кумулус, стратокумулус»…
Відтоді скільки часу проминуло,
Сьогодні я, хоча це сумно й дивно,
Так, Викривальник
Непоетичної природи метеорології
й неметеорологічної природи поезії.

ІV
Напевно, вам не  важко здогадатися,
Як  зле  мені.
Тим паче, що  я  сам писав такі
рядки:
«Вітер у душі, вологоока моя Маріам.
Вітер у душі, вітер,  а чи тут, а чи там…»
Ще й інші, до них  подібні.
Так, ця справа нелегка,
Та  я її закінчу – хтось  же мусить,
Щоби  в майбутньому житті-поезії
З очей моїх не лив  дощ,
Волосся не вкривав сніг
І вітер не гуляв  душею.

V
Я написав вірша, 
Немов спрогнозував поезії погоду. І
На вулицю ступив, тієї ж миті
Непоетично випещений вітер
Штаньми  заплескав, наче у долоні,
І старанно
Відлупцював  моє лице.

* * *

Я  – не квіткова ваза  за формою 
І  не квітка за змістом.
Але все одно на чолі з'являються тріщини, і я в'яну. 
Вази та квіти невдоволені.
Вважають, навмисне уломлююся в їхню компетенцію.
Думають, що рівняюся із ними.
Думають, появою тріщин та в'яненням
Псую їх бездоганну репутацію. 
Проте я лише
Наполегливо опановую основи умирання.
Для мене цей предмет – життєва  необхідність.
Як гончарна справа.
Як ботаніка.
Якщо існують
археологічні музеї і гербарії,
 то існують і єгипетські мумії.
Вони не мають форми пелюсток
Та вмісту квіткової вази,
Проте не плагіатори:
Неповторно тріскаються.
Неповторно в'януть.

Не ображайся на мене, трояндова вазо,
що вислизнула із рук моєї матері!

Життєпис розетки

Є кімнати, в яких
Відчуваєш погляд розеток,

Їх маленькі страшні очки
На круглих потемнілих лицях
З гвинтиком – носом.

Який напружений погляд –
220 вольт! –
Він висловлює те, що стіни
Думають про тебе, про всю твою родину,
Про меблі в кімнаті,
Взагалі про життя.

Цей погляд пронизує наскрізь, він нещадний,
Від нього бережуть дітей,
Адже вони безперервно хочуть
Виколоти розетчини очка цвяхом.

Діти відчувають якусь каверзу,
Але не здогадуються, 
Якщо спробувати засліпити розетку,
Вона покарає так само.

Ось вона яка – розетка
З безглуздим виразом
На плоскому обличчі –
Підступна…

Вона зневажає ім'я, яким її нарікли люди,
Їй не подобається, коли по стіні б'ють молотком
І коли ночами всі засинають.

Навіть день їй не до вподоби – 
Навіжена,
Але у неї, як у сварливої старої, –
Так багато світла
В  безодні темних очей…

* * *
У дереві цьому зріє,
як плід,
книга –
з надією,
що рука людини
через століття
торкнеться її сторінок...
Поглянь
на тінь дерева.
Тут –
Майбутньої книги
душа
дрімає...

ніч

Я вичавлю ніч на твої губи –
Покуштуй терпку й солодку ніч –
Облизни їх кінчиком язика
Й здивуйся – яка,
Яка рідкісна на смак – ніч.
Безперечно, тобі сподобається.
Ушляхетни горлянку цим чорним вином – ніччю.
Це напій чоловіків та жінок,
Його не п'ють у старості  чи  в дитинстві.
Спробуй, скуштуй, по-дитячому облизуючи губи,
Цю прозору, дещо збаламучену ніч.
Вона не для дітей і не для старців,
То їм  вона – і ляк, і морок, й смерть.
А ніч – не лише темінь,
І  – взагалі не темінь.
Ніч то є ніч,
це знають чоловіки й жінки, і я, і ти…
Нехай запалиш світло…
І навіть якщо – сонце…
І навіть якщо – мати…
Нехай бо – всі-всі-всі…
Все ж – не сполохати ніч.
Отож прийди, приляж, замри,
А я чавитиму  на твої губи –
Цю теплу, цю прохолодну ніч – 
А ти гурмань, лизни іще раз язиком
І осягни – якою,
Якою ласою буває ніч…

***

Знову неголене  моє  лице.
Пам'ятаю, як востаннє
Стояв  біля  дзеркала 
З  бритвою у руці.
Здається, згадував обважнілість
Десятка  кінчиків  твоїх  пальців.

Не пам'ятаю, чи покінчив  тоді із життям,
Чи  лише поголився.

 

Звіад Ратіані

Поет, перекладач. Народився 1971 року

ЖИТТЯ СЕРЕД КАМІННЯ 

Так, розумію я все. 
Бо й сам тими ж мудрощами обдурював
себе, і серце своє, але зашморгнулося –
це час збирати каміння – я правильно сказав? – і ось цей час 
чомусь занадто, ганебно затягнувся:
усе каміння й усі камінчики, великі й крихітні, зібрано, 
величезні стіни споруджено
довкола мене, 
високі вони – 
якщо трапиться розкидати, 
то й найлегшого камінчика не перекинути
за стіни. 

Боюся й ворухнутись – адже можуть упасти 
ці мої, збирані роками, значущі камені
і роздавити мене. Сиджу непорушно

і розглядаю кожен камінь окремо; 
у деякі, трапляється, закохуюся, 
проте не наважуюся освідчитись.

МАЛА ЕЛЕГІЯ БАТЬКОВІ  

Дивись, це дерево і є мій батько. 
Ти здивований? 
Дуба чекав побачити? 
Ні, це дерево і є мій батько. 
З тонким стовбуром 
і ще зовсім не старе, 
яке чутко спить взимку
і весною прокидається з першим теплом. 
Воно не затінює половину двору, 
не затуляє світло іншим деревам, 
його тінь не важка і слухняна – 
навіть слабке осіннє сонце
без зусиль обертає її довкола стовбура. 
Ну а влітку, коли в нас нестерпна спека, 
Його тінь п'ятьох, шістьох, мо й більше, вкриває вільно, 
і нам цього вистачає. Нас більше й нема. Більше
і не треба.

*** 

Жодного дару передчуття, 
Бог мене пожалів, 

проте,
аби не почував себе щасливим, 

наділив іншим – 
даром минулого. 

Минулого, 
в якому постійно щось змінюється. 

Сьогодні пригадую: 
тоді мати не побачила мене. 

Завтра може здатися: 
побачила і не сказала. 

А післязавтра скажу: 
я сам їй зізнався.

 

БАТЬКОВІ  

Я знаю, що примушує тебе кричати уві сні −
змії, які виростають зі свічників і 
освітлюють кімнату своїми язиками.
І як тебе жахає темрява, яка гуде,
отруєна зрадою світла…
Я знаю,  ти щоночі намилюєш серце,
наче воно і є твоє тіло.
Знаю, як нелегко зникають плями
від піни твого серця.
Можливо, причина в тому, що
мама щоночі проростає крізь смерть
трояндами в твоїх домашніх тапочках,
які ти взуваєш вранці…
Будь ласка, знайди який-небудь звук мого дитинства у будинку.
Ймовірно, він прихований в коробці з-під цукерок.
І якщо загавкає маленьке мармеладне собаченя, 
чи ще щось, схоже на нього,
тоді ти й позбавишся прокляття…

Като Джавахішвілі

Поет, публіцист. Народилась 1979 року

солдати

солдати встають рано.
підтягують халяви гумових чобіт. 
щипають себе за долоні.
сідають за розхитані потворні столи. 
сьорбають чекання
із залізних мисок, сповнених порожнечею.
це певно не морозиво «крем-брюле» 
і не рисовий плов із цукатами та родзинками.
там, за обрієм, у далекому і вигаданому місті 
їх жінки клюють рис...
і голодують.
наповнюють тіла занепалими мріями.
вулицею, спокійно узявшись за руки, гуляють пари. 
солдати лягають рано.
склепляють очі і переломлюють провідну до них
стежку.

якщо ніч за день втомилася – немов медсестра у лікарні, 
ні душі навколо, ти, стоячи, назбируєш мідь ув очах. без звуку. 
після – порване намисто біля дверей на мостинах.
Намиста, неначе патрони, лічиш. мука. 
Після, ну звісно, знову, тобто як зазвичай. п'яний. 
Після, ну звісно, знову, тобто незвично. тяжко. 
після на бік ледве-ледве. широко начебто. тягне.
після, забиваючись у кут, спиш, знову стіна за стегном. 
якщо раптом сьогодні більше не. не вийшло. і за хлібом 
черга зненацька розтягнулася. вітер підпирає двері.
в кожній миті засипання – відчуття: поруч не було. 
ще один сплеск пробудження  з тобою вже не звірю. 
якщо мимохідь плечем зачеплять – мені доведеться збитися з кроку,
якщо жінку ганьбитимеш у ворога, над безоднею, 
знову для спогадів місця не знайдеш слабкого, 
після... нічого. лише двері. ніби нічого. зникнеш.

їх жінки встають пізно.
пудрять змучені безсонням обличчя. 
і уникають бачити себе у люстерці.
покривають червоним лаком зламані нігті 
і їдять рис
маленькими посрібленими ложками. 
їдять... і голодують.
наповнюють тіла занепалими мріями.
а у ворожому таборі солдати схиляють голови. 
це, звичайно, не мовчазне очікування
і не рисовий плов із цукатами та родзинками. 

їх жінки лягають пізно.

 

син

І було якось. Безнадійно. Кохання. Звичка. 
Себе втрачали. Коротаючи день. Удвох. Мовчки.
І роздягалась зима, до ніг кидаючи шмотки. 
Заборонені відповіді, питання. Сльози – лише 
Їдка рідина. І наскільки вибухове серце, – 
Стільки й фальші.
Кажу. Віриш.
Стрілки подвійно перетнуть екватор, опісля 
Перекинуть нас поза часом. Теж подвійно.

Я пишу так. Ти поруч. В мені. Позаду мене. 
Між моїх слів. У моїх словах. Хоча багато чого   
Начебто сказано. Начебто одне. Ніби нічого.
І сидимо удвох, у будинку, де на довгу веранду
Не вийдемо – немає веранди. Наш затишний дім 
Тільки для нас і накриває небагату вечерю. 
Поглянь на годинник. І скільки разів вибухне серце, 
Стільки й добра.
Кажу. Віриш.
Стрілки подвійно перетнуть екватор, залпом, 
День під ногами розіб'ється. Теж подвійно.

Я так напишу:
У твоїх думках. Для тебе. В тобі. 
Заборонені відповіді, питання. Коли раптово 
Рветься одяг. За спиною опору шукаєш. 
Стіна. Хочеться піти
і знову повернутись.
Ти відпочинь у моїх словах, принаймні біля них, 
Але ніколи не прикривай обличчя руками...
Кажу. 
Віриш.
Стрілки подвійно перетнуть екватор, опісля 
Перекинуть нас поза часом. Теж подвійно.

...мої чорнила на папері тільки не розлий – 
він  білий...

 

 

Іоанн

Я лежу, в чому мати народила.
Так само, як ляльок у дитинстві клала. 
Так, саме так.
Мерзну.
Щоби застелити моє ліжко, 
Косар накосив траву,
Траву накосив косар. 
Везе. Плещучи з гір, 
наздожене у дорозі дощ. 
Скиртує косар стіг і 
Тілом своїм прикриває. 
Розколе йому спину Ілля,
Батогом шмагонувши – громом, – 
Навпіл.
Розвіється стіг його з сумом і горем 
По світу.
Я лежу, в чому мати народила.
Так само, як ляльок у дитинстві вкладала. 
Так, саме так.
Мерзну.
І мені у розідраний рот вливають 
Відвар із трав.

 

наповнюємось

Ти не бійся,
в кожні двері смерть постукає.
Весна. Березень місяць. Число достеменно не знаю. 
Сказали, ніби сантиметрів на вісім нахилилася
планета Земля, це означає, що обчислюють
сантиметрами зі сонячної системи наш  
втомлений глобус.
Двійка за поведінку.
Він на кращу оцінку вже й не претендує.

Усім дорогам і усім руїнам суворе струнко! 
Усім полям, селам і містам суворе струнко! 
Усім нареченим під куполами суворе струнко! 
Всім героїчно загиблим, всім героям струнко 
і
Рівняння ліво- 
руч,
Вікно відкрий, адже звідси набагато легше 
Протягнути погляд, як ноги свої кладемо понуро 
на ту планету, де стоїмо, як приречені, 
пухлинами вросли всередину і вкоренилися.
Де всі солдати шикуються справа наліво, 
І синоптики все ворожать прогноз погоди, 
Не освіжаємо губи
Макіяжем чи блиском. 
Земля зрушила,
Від душ посунули. Промо- 
акції влаштовуємо
для захисту себе, наївних,
хтось у хмарах підсміхається: 
смішно, сатира!
Зваріть кашу, стиглий колос перебираючи, 
Не здумайте сльози лити і
Вперто мовчіть.

Тих, хто з війни не повернувся, – шукати безглуздо! 
Їх іменами своїх чад вже не кличте! 
Забудьте своє минуле, від своїх же склепів 
Відверніться і у ту сторону подайтеся,
Де рятунком остання жевріє надія, 
Сповнена ненавистю доза «Мабтери», 
З тієї казки, яку ми наслідували, 
Залишилося – трупний бенкет та напилення диму.

Усім дорогам і усім руїнам суворе струнко! 
Усім полям, селам і містам суворе струнко! 
Усім нареченим під куполами суворе струнко! 
Всім героїчно загиблим, всім героям струнко 
і
Рівняння ліво- 
руч,
Весна. березень місяць. число знов не в змозі 
назвати. хоча й нема сенсу пам'ятати ті хвилини померлі,  
те що було вже. і що залишилося. зимно. спекотно. 
Кліматконтроль зламаний як і раніше. на боках рветься 
величезний глобус, об'їдений метастазами.
Двійка за поведінку.
Ми на оцінку вище не претендуємо. 
Дрімаємо – 
Наповнюємось.