«Зіркова крона яблунева», вірші

СІРИЙ ДОЩ

другу ніч у їхніх палестинах

дощ невтомно втому гне на спинах

ящиками з-під боєкомплекту

у окопах стелються проспекти

через дощ ні зблиску ні просвітку

снів не бачить втома й гасне свічка

перед ними ворог і долина

і в окопі море — по коліна

 

в раціях затишшя лише кроки

ворога ввижаються навпроти

чавкає поволі рідна глина

зраджена зрадлива безневинна

прикури мені цигарку друже

якщо є суха чи вже не дуже

висохне і Бог нас не осудить

прикури бо третій не прикурить

 

мокне Елюар з Аполінером

і Ремарк буксує бетеером

хлюпає у берцях рідний дощик

хто тут ближче воїнові хто ще?

сонце зійде завтра чи позавтра

набрякає грубий томик Сартра

дибиться життя його допоки

душу дощ зливає у окопи

 

куля зачіпає сірий сонях

серце гучно гупає не в скронях

а під горлом гупає у горлі

у живім усе ще у ще гордім

після бою будемо радіти

прокляті між нас і книжні діти

посеред Європи — куля й міна

дощ південно-східна Україна

 

МОВЧАННЯ

котрий день візаві —

ти і твої марноти

зв'язки голосові

звільнені від роботи

 

зорі так стали чи

інша якась причина

взявся мовчать — мовчи

біль свій невикричимий

 

слово тобі болить

вимовчане і спите

ніби бджолина мідь

витоплена із літа

 

може колись ночам

правнука чи онука

з воску твоїх мовчань

зліпиться свічка звуку

 

вимовлене за тим

світле вікно обійстя —

спадку мій золотий! —

в світі не загубися

 

РОМАНС

як живеться вам вишня колишня

чи цвітеться чи цвітом іще

ще вам щем верховіття колише

ще вам смуток не ходить дощем?

ще земля вам пливе під ногами

ще нашіптує вам зорепад

те про що я забуду негайно

щойно сонце затопить ваш сад

 

 

ЗВИЧАЙНА ІСТОРІЯ

розмокає афіша

під дощем світанковим

все стрімкіше й лютіше

час намотує кола

 

в неї — клопіт і праця

дня бійцівська арена

незаслужене раціо

щем і втома шалена

 

в нього — сутінь чернеча

сум пустелі навколо

самогон самозречень

і нікого-нікого

 

в стрічних ліфтових клітях

в злому плетиві вулиць

їх носило століття —

розійшлись-розминулись

 

і володар всевишній

всього меду гіркого

їм листа не напише

вже ніколи-ніколи

 

голуб снів долітає

їм крізь мури камінні

і доносить дедалі

довші сніння у сніння

 

вже і згадки не вартий —

що ті сцени і ціни? —

незабутній театрик

де б не був — провінційний

 

СКАЖИ ЇЙ

скажи їй — нехай вона спить

у сні неймовірно простою

хай музикою золотою

ще трохи моєю звучить

 

скажи хай вгамує блакить

цей світ нині сонячно синій

ну що тобі боже всесильний

скажи їй — нехай вона спить

 

скажи їй — хай вріже цю нить

хай пристрасть загорне у чемність

безсоння луги нескінченні

нехай не обходить — хай спить

 

скажи їй спиняючи мить

посеред прозорої ночі

нехай моїх снів не лоскоче

цілунками — хай вона спить

 

скажи тайкома не при всіх

скажи їй крізь перші черешні

нехай засинає нарешті

в обіймах невічних моїх

 

ПРО СЕРПЕНЬ

надійде друг ми сядем проти саду

про всесвіт говоритимемо аж

приступить вечір поруч з нами сяде

досліджувати стиглий космос наш

немов зіркова крона яблунева

де нам швидкі роки ладнає час

безмежна плідність саду просто неба

у простоті обернеться до нас

і всесвіт нам відкриється як ясність

на мить щемку відступиться війна

самотність втихомириться і якось

розмова непомітно зійде на

мовчання садом літеплим відлите

у стовбури і крони світові

і яблуко задивлене у липень

про серпень м’яко тупне у траві

ПІСЛЯМОВА

по сорока роках написання різних

слів що й не збиралися бути віршами

у радості писаними чи у кризи

чемні або різкі до меду пошани

нині вони мов звільнені каторжани

сухар минулого не кидають гризти

 

надиктовує час своє чесне койне

за рукав ще хапається хата крайня

де заспівують солов'ї світ відколи

світ постав та прозорість пісень поранніх

вже не стільки вдивляння у світанкове

скільки згадування чи пак озирання

 

не сльозою покарано зір — імлисту

даль тіні захоплюють вже пообідні

здмухуючи із долоні крихти хлібні

навіть шлях шкарубкий що іще не вистиг

часто стає вочевидь доволі хибним

пошуком сенсу або вкладанням змісту

 

безвітря надвечір небавом збирає

сонце з поверхні ріки і шкаралупок

уламки принесені з ближнього раю

та до темноти прохолода украє

твоїх долонь крихку тінь на тілі луток

зайву піднесеність та надмірний смуток

 

вже по сорока роках маєм спочити

голку вколи в ватяне серце і виткни

— білу не відрізниш від чорної нитки —

у темноті доля лише здатна шити

дзенькне наперсток її — от нота чиста! —

байдужі їй ми і дрібні наші числа

 

ніч прибирає нас крихти серпанок снів

лишаючи випестувану окрасу —

ранку блакитнооку росу і расу

— тут була доля слухала мовчки наш спів

і залишила при кожнім з почутих слів

теплий видих не завжди зимного часу