«Зогнилий», оповідання

Усе почалося із зуба. У ніч, коли ми запалили вогонь. Справу було вже зроблено: я обернувся спиною до величезного ожереду полум’я, стягнув із носа балаклаву та повільно покрокував додому. Запах гарива з відчутним солодкуватим присмаком просякнув мене усього, так само, як і всі землі довкола. Крокуючи стежкою, мимохіть задивився у надранкове небо — сіре, наче вкритий пилом аркуш паперу.

І тоді зуб озвався раптовим спалахом болю. Корінний, нижній, ліворуч. Так, немов хтось всадив голку просто поміж кістки у самісінький нерв. Велику голку, гапідську. До крові.

Здається, від спазму я навіть на мить припав на коліно. Ліва частина щелепи майже одразу задубіла, а щойно мені здалося, що напад минув і я спробував поновити рух, як біль просунувся маґістраллю нервів і влучив ув око.

Не пам’ятаю, як дістався додому. Мабуть, допоміг якийсь святий.

Упав на ліжко у чоботах, годі й казати про смердючий одяг. Увесь світ перетворився на відлуння болю, а зуб став його осердям, пупом землі, пробитим наскрізь. Коли мій втомлений мозок намагався задрімати, зуб випускав черговий імпульс — і я навіть дихати не смів, аби раптом не зачепити подувом повітря цю кляту кістку. Зрештою, сон переборов мене, хоча сонце вже високо зійшло над видноколом.

Прокинувся у сутінках. Спершу на думку спало, що у зубі поселився дикий звір. Уранці він біснувався й намагався вирватися з зубної кліті, але зараз притаївся десь глибоко на дні та чатує на свою здобич. Хай там як, нарешті я побачив свою кімнату й відчув шалений сморід горілого сміття і брухту, що встигнув оповити помешкання з підлоги до стелі. Тож я швидко прочинив настіж велике вікно та закинув одяг до пральної машини у вбиральні. Плеснув водою на сонне обличчя — і вирішив роздивитися зуб у дзеркало.

— Бодай тобі...

Стишений вигук вирвався проти волі. З величезної чорної дірки у зубі сочився гній. Щойно я ледь торкнувся ясен біля ураження, як звідти почала витікати темно-брунатна в’язка рідина. Водночас із цим біль почав повертатися.

Знеболювальне. Швидко.

Коли зрештою знайшов пігулку й закинув до рота, то помітив, що гній встиг крапнути на вказівний палець правиці. Витер ганчіркою, але чомусь лишилася маленька темна цятка. Мабуть, десь порізав шкіру і туди потрапило... Менше з тим. Треба терміново йти до дантис...

Пронизливий дзенькіт телефона збив мене з пантелику. Цей мерзотний сигнал здатний довести до сказу навіть здорову людину, що й казати про мене?

— Слухаю!

— Треба зустрітися, — різко проказав чоловік на іншому боці.

— Хто це?

— Арон. Біля Стели Героїв через десять хвилин.

— Чекай, я не можу так швид...

Але Арон встиг повісити слухавку.

Тільки тоді до мене дійшло, хто саме телефонував. Арон. Особисто мені. Та ще й так уривчасто. Щось точно сталося. Гаразд, зуб зачекає, треба йти. Зрештою, ми ж люди Явора і не зважаємо на такі дрібниці.

Знеболювальне подіяло, коли я знайшов перший-ліпший одяг та швидким кроком відправився до площі. Зубний біль мов заморозили — пульсує, проте нерухомий. Як земля взимку, де під снігом і кригою течуть приховані підземні води.

Стелу Героїв видно здалеку: її підпирають найславетніші князі мого народу, на їхніх плечах — борці за його свободу, а вгорі — щаслива молодь, що дивиться у небо, у своє світле майбуття. Сьогодні це майбуття сховалося за важкими хмарами кольору темного мармуру.

Арон разом із хлопцями вже чекав на мене. Голомозий, з охайною борідкою й цигаркою у зубах, він скидався на одного з вождів минувшини, бракувало тільки пальта. Проте блакитні очі Арона виблискували сталлю, рухи були зваженими й рішучими, а від природи тихий голос було чутно краще за галас гучномовної юрби. Серед парубків поряд я впізнав Гестера, сором’язливого юнака, який нещодавно вступив до наших лав.

— Одна гапідка втекла, — замість привітання повідомив Арон.

Я ледь не зчепив зуби від розчарування, але вчасно згадав про свою недугу.

— Погано. Але що одна жінка зробить? Після того, що вона побачила, їй стане клепки тримати рота на замку.

— Ти дивився новини?

Арон зіщулив очі та пожбурив недопалок у смітник.

— Ні. Ліг спати одразу, як повернувся.

— А дарма. Там іноді показують дуже цікаві речі... Наприклад, стару гапідську відьму, що волає по центральному телебаченню про те, як, — тут він підвищив голос до знущального писку, — «навіжені молодики увірвалися до нашого табору вночі, почали лупцювати нас битами, нікого не щадили, ой леле! Ішли зі смолоскипами й підпалили усе та й зникли собі!»

Гестер засмучено відвів очі від свого ватажка й утупився поглядом у сіре небо.

— Ця брудна зміюка не просто скаржилася легковірним глядачам. Так тільки здається на перший погляд неосвіченим. Насправді ж вона за кошт ґрантожерів — а може й чесних платників податків, які ніц про це не відають, — залила смоли у довірливі вуха, продовжила свою паскудну справу. Не забувай, що її головна мета — нав’язати нам їхній кочовий спосіб життя, зрушити основи нашої держави, спаплюжити все, у що ми віримо. Гапіди й досі не можуть примиритися із поразкою, якої їм завдала історія. В них нема батьківщини, нема своєї землі, даної Богом, бо вони самі її втратили. І тепер хочуть, щоб ми втратили свою.

Краєм ока я помітив, як довкола нас почала збиратися невеличка зграйка подорожніх. Кілька студентів, літнє подружжя, дівчина з великою торбою, дідусь з онуком... Арон вміє приваблювати людей, хоч зараз він і робив вигляд, наче розповідає все це тільки нам, своїм побратимам.

— А держава мовчки спостерігає за тим, як вони нахабніють дедалі більше! Згадайте, скільки разів ми чули про викрадання дітей, зґвалтування жінок, продаж наркотиків та інші улюблені заняття гапідів по ТБ, від знайомих чи звичайних, пересічних людей? Ці люди завжди несуть із собою бруд, розбрат і розбещення. І де закони, що мають їх обмежувати? Де поліція, коли вони порушують наявні закони? Нема їх! А ми — люди Явора, і це — наша земля! Тому, — тут він понизив голос, — ти й сам розумієш, що треба розшукати ту жінку й привести до нас. Хай вибачається на камеру так само, як брехала. Гестер знає, до якого табору вона пішла. Займіться цим.

Віддавши наказ, Арон вдарив себе кулаком у груди. Я зробив так само у відповідь, і він разом з побратимами розвернувся й подався геть.

— Що це в тебе?

— Га?

— На руці. Покажи на світло.

Я підвів правицю догори, щоб тьмяне світло кухонної лампи бодай якось змогло освітити її. Гестер, що сидів на стільці навпроти, нахилився до мене й уважно розгледів вказівний палець.

До цього ми теревенили про різні речі, що зазвичай сповнюють бесіду двох чоловіків, які майже не знають одне одного, проте змушені гаяти час за балачкою. Із цікавого: я дізнався, що Гестер обожнює пісні Девіда Стардаста. Неочікувано.

— Чуєш... Ти нічого не дряпав?

Він боляче стиснув палець нігтями, і я побачив, як з ранки почав сочитися брунатний гній. Той самий, що вранці сочився із зуба. Втім, самого зуба вже не було — коли ми повернулися до моєї квартири, я за порадою Гестера прополоскав рот розчином соди. Спочатку сплюнув кров’ю впереміш з гноякою, а потім виплюнув смертні рештки зубної коронки. Боліли також сусідні зуби, сильно стріляло в око. Знеболювального лишалося дві пігулки.

— Ні. Це зранку ще.

— Тобі б краще до лікаря. Виглядає потворно.

З цим важко було сперечатися: гнійник на пальці розрісся до розмірів великої монети. Мені не хотілося думати, до чого воно. Ще й око сльозитися... До біса це. Я поглянув на годинник.

— Ходімо.

— Та ще ж тільки десята. Краще опівночі...

— Я сказав ходімо. Гестере, ця хвойда може бути де завгодно. Тим паче, чутки про наші плани можуть дістатися табору раніше за нас. Якщо вона втекла одного разу, може вислизнути з рук і вдруге.

Гестер відвів погляд у вікно. Я скористався цим, щоби рішуче підвестися. Зрештою, він пішов слідом за мною.

Арон повідомив, що другий табір гапіди розбили у полі за парком неподалік від автовокзалу. Звичне для них середовище: багато людей, що снують у різних напрямках, далеко від центру міста. Пішки туди пиляти добрячу годину, тож ми доїхали до станції трамваєм.

Не встиг я ступити на стежину, як щелепа озвалася пронизливим болем. Тепер не гапідська голка жалила мій нерв, але справжній гаспид рухався вниз і вгору, вивільнившись із полону враженого зуба. Треба було вирвати хвору часточку ще вранці, аби витягнути змія зі свого тіла, — але вже запізно. З обличчя Гестера я зрозумів, що спазм приховати не вдалося. Тож я натягнув балаклаву.

— Вдягай-но свою. Чи хочеш, щоб її родичі тебе потім шукали по місту?

Ми вирушили у ніч.

 

— До речі, я тут згадав... Пам’ятаєш, за цією старою ховалася якась дитина?

Я навмисно крокував ліворуч від Гестера, аби чути його правим вухом. У лівому наче закопалася зграя черв’яків. Точно роздулася шишка чи щось гірше, проте я не дозволяв собі чіпати руками — минулого разу ні до чого доброго це не призвело.

— Ага, було таке.

— То як гадаєш, — тут його голос ледь чутно зламався, — вона теж врятувалася й втекла?

Десь ліворуч у хащах парку пролунав веселий дівочий сміх.

— Сподіваюся, що ні.

Гестер швидким порухом почухав собі лоба.

— А якщо все ж-таки... Нам доведеться її теж?..

— На місці вирішимо. Ножа не забув?

Він нервово кивнув і похлопав себе по куртці — мовляв, він там, у внутрішній кишені. Добре, що йду не сам.

За кілька хвилин ми вийшли за межі занедбаного парку й опинилися на відкритій ділянці ще занедбанішого пустирища. На диво, табір було видно здалеку: селище гапідів сірим хребтом з нерівними кістками виділялося на тлі довколишньої чорноти. Тут і там виднілися невеличкі світильники — чи то смолоскипи, чи то ліхтарі. Я вже не міг відрізнити одні від інших, бо щомиті витирав хусткою сльози, які поволі крапали з лівого ока. Шкіра довкола вій натерлася, ще й у носі почало свербіти. 

— Спочатку спробуємо побалакати з ними.

Здається, мій напарник зрадів такій перспективі. Тим паче, що цього разу гапідів було помітно більше за нас.

Щоразу найсильніше вражає те, як гапіди сприймають гостей. Коли людина заходить до табору, на неї дивитимуться, за нею спостерігатимуть, її можуть зачепити, проте до неї ніколи не звернуться першими. Ми тут гості, гадають вони. Це нам щось треба.

Цього разу було так само. Ми ступили до кола вкритих брезентом халабуд, намагаючись не зіпнутися об щось на землі: тут і там валялися дитячі іграшки, саморобні меблі та інші предмети побуту. У центрі селища палало невеличке вогнище. Коло нього сиділи діти, двійко стариганів та трійко жінок. Чоловіки, що до цього гучно про щось сперечалися, раптово замовкли та вперлися у нас поглядами своїх темних очей. Вчора вночі все виглядало так само. Перед тим, як прийшов Арон та його побратими зі смолоскипами.

— Її тут немає, — нервово повідомив Гестер. — Мабуть, пішла кудись, зникла деінде. Ходімо звідси.

— Ні.

Намагаючись не звертати увагу на головний біль, що утворював єдину симфонію з пульсуванням у вусі, слізьми в оці та конвульсіями в щелепі, я твердим кроком попрямував до вогнища. Один з молодиків переступив мені дорогу. Так само, як минулого разу.

— Спокійно, ми поговорити, — просичав я. Не знаю, яку гримасу юнак побачив на моєму обличчі чи як прозвучав спотворений агонією голос, проте щось змусило його поступитися.

Я чув нерівне дихання Гестера праворуч, відчував на собі погляди десятка очей, десятків очей, цілої прірви темних очей, що ховалися у ночі. Зір остаточно розфокусувався: біля яскравої плями ватри мерехтіли неясні тіні, які ще мить тому були людьми.

Раптом хтось узяв мене за лікоть. Я інстинктивно вирвав руку й миттєво обернувся, але побачив лише літнього чоловіка з сумним обличчям та величезним черевом, що ледь вміщалося у потаскану футболку. Він хитнув головою, вказавши на саморобний намет неподалік.

— То ви знаєте, по кого ми прийшли?

Чоловік лишень замружив очі та відвернувся.

Відвівши целофанову завісу, яка символізувала двері, ми з Гестером зайшли всередину. Трималися напоготові.

Суцільну темряву помешкання розрізала самотня гасова лампа, що стояла на землі у дальньому закутку. Тхнуло брудними тілами, рибою та якимось мастилом. Спочатку здалося, ніби в кімнаті порожньо — я навіть кинув погляд через плече, щоби ніхто не схопив нас зненацька, — але за мить Гестер шумно видихнув та попростував уперед. Він скидався на людину, котра хоче якомога швидше розправитися з неприємним обов’язком. Я вирушив слідом.

Вухо пульсувало настільки сильно, що її голос долинав ніби зіпсоване радіо.

— ...ала що т... ...еш.

— Що вона каже? — проричав я Гестеру.

– Каже, знала, що ти прийдеш.

Самої жінки я досі не бачив. Тільки ліхтар і червоне дрантя десь позаду. Я доклав усіх зусиль, аби бодай на хвильку прийти до тями. Ясна боліли настільки сильно, що доводилося тримати рота прочиненим, чіпляючи рештками зубів тканину балаклави. У голові стукотіло так, наче хтось молоточком обробляв мої мізки, як м’ясо для вечері.

— Де ти? Покажися! — вигукнув Гестер. Голос у нього тремтів.

Проте замість жінки із темряви до нас вийшло мале дівча. Довге волосся спадає на плечі, світло ліхтаря виблискує у чорних оченятах. На вигляд дванадцять, не більше. Навіть крізь сильну лихоманку я розумів: це вона ховалася за старою минулої ночі.

— Виходь сама, дитина ні в чому не винна!

Я впав на коліно. Щось тепле сочилося з лівого вуха і крапало на плече. Гестер цього не помітив. З темряви знов пролунав голос жінки:

— Забирайте дівча та йдіть. Дайте нам спокій.

Червоні плями наче зійшли з червоної ганчірки та рваними миготливими цятками заповнили все довкола. Я хотів, жадав відчути у роті знайомий сталевий присмак крові, проте смакував лише гній — ядучий, слизький та бридкий. Важко було зрозуміти, звідки він саме — з ясен, з легенів чи з носа. Можливо, звідусіль водночас.

— Нікуди я не піду, — що це, рішучість у голосі Гестера? — Ми — люди Явора, і це наша земля!

Я стягнув балаклаву й жадібно вхопив ротом повітря, щоби притупити блювотний позив.

— Це ви прийшли до нас непроханими, ви забруднюєте наші землі, псуєте нашу молодь, викрадаєте наших дітей!

Голос Гестера змішався у моїй свідомості з промовами Арона. По суті, то він говорив через вразливого юнака, що мав його проповіді за власні думки.

— Лиши дитину тут, а сама ходи з нами. Гадаєш, що можеш просто так наговорювати на нас, паплюжити нашу справу перед чесними людьми? Хіба ти...

Неясний силует виступив з темряви. Я спробував гукнути Гестера, проте натомість мене знудило. Весь світ перетворився на суміш миготливих червоно-чорних сфер. Кожний м’яз мого тіла озивався болем, поки я намагався вивернути з себе отруйну гнояку. На якийсь час мене оглушило, бо чув лише дзвін у вухах та шалене стукотіння власного серця.

Коли спазм відпустив, довкола розкинулась тиша. Я впав долілиць на землю, щокою торкнувшись мокрої трави. Щось затуляло гасовий ліхтар: великий темний силует лежав на землі, так само, як я, і ще хтось схилявся над ним. Мабуть, той, що стояв, побачив, що я отямився, бо розпрямився — я побачив його величезне черево — і ступив уперед. У тьмяному світлі зблиснуло лезо.

Чоловік із сумним обличчям нахилився до мене, але майже одразу ж з огидою відсахнувся. Лівим оком я більше нічого не бачив — гній, наче в’язка карамель, заліпив його остаточно.

— Облиш його, — почувся жіночий голос. — Він уже зогнилий.

Понад усе на світі я прагнув того, щоби лезо з розмаху ввійшло у мою горлянку й розіпнуло її, позбавило мене страждань. Я волів благати чоловіка повернутися, проте з горла виривалося лише хрипле булькотіння. Сумний гапід зник з мого поля зору, лишаючи сам на сам з болем, який поволі ставав моїм другим єством. Нездатний відвернутися чи підвестися, я дивився засльозеним правим оком на мертве тіло свого побратима, поки гній, переможний зміюка-гаспид, все глибше занурювався у нетрі мого власного тіла.

Раптом ще одна тінь з’явилася на тлі червоної ганчірки. Менша за попередню, вона повільно і наче непевно наблизилася до мене й сіла навпочіпки біля моєї голови, затуляючи решту світу. Світло більше не виблискувало у її чорних оченятах. Довге волосся звисало аж до самої землі.

Дівча уважно спостерігало за моєю агонією, закарбовуючи у пам’яті кожну мить.

 

Усі збіги зі справжніми подіями та особами випадкові.