«Зогнилий», оповідання

Усе почалося із зуба. У ніч, коли ми запалили вогонь. Справу було вже зроблено: я обернувся спиною до величезного ожереду полум’я, стягнув із носа балаклаву та повільно покрокував додому. Запах гарива з відчутним солодкуватим присмаком просякнув мене усього, так само, як і всі землі довкола. Крокуючи стежкою, мимохіть задивився у надранкове небо — сіре, наче вкритий пилом аркуш паперу.

І тоді зуб озвався раптовим спалахом болю. Корінний, нижній, ліворуч. Так, немов хтось всадив голку просто поміж кістки у самісінький нерв. Велику голку, гапідську. До крові.

Здається, від спазму я навіть на мить припав на коліно. Ліва частина щелепи майже одразу задубіла, а щойно мені здалося, що напад минув і я спробував поновити рух, як біль просунувся маґістраллю нервів і влучив ув око.

Не пам’ятаю, як дістався додому. Мабуть, допоміг якийсь святий.

Упав на ліжко у чоботах, годі й казати про смердючий одяг. Увесь світ перетворився на відлуння болю, а зуб став його осердям, пупом землі, пробитим наскрізь. Коли мій втомлений мозок намагався задрімати, зуб випускав черговий імпульс — і я навіть дихати не смів, аби раптом не зачепити подувом повітря цю кляту кістку. Зрештою, сон переборов мене, хоча сонце вже високо зійшло над видноколом.

Прокинувся у сутінках. Спершу на думку спало, що у зубі поселився дикий звір. Уранці він біснувався й намагався вирватися з зубної кліті, але зараз притаївся десь глибоко на дні та чатує на свою здобич. Хай там як, нарешті я побачив свою кімнату й відчув шалений сморід горілого сміття і брухту, що встигнув оповити помешкання з підлоги до стелі. Тож я швидко прочинив настіж велике вікно та закинув одяг до пральної машини у вбиральні. Плеснув водою на сонне обличчя — і вирішив роздивитися зуб у дзеркало.

— Бодай тобі...

Стишений вигук вирвався проти волі. З величезної чорної дірки у зубі сочився гній. Щойно я ледь торкнувся ясен біля ураження, як звідти почала витікати темно-брунатна в’язка рідина. Водночас із цим біль почав повертатися.

Знеболювальне. Швидко.

Коли зрештою знайшов пігулку й закинув до рота, то помітив, що гній встиг крапнути на вказівний палець правиці. Витер ганчіркою, але чомусь лишилася маленька темна цятка. Мабуть, десь порізав шкіру і туди потрапило... Менше з тим. Треба терміново йти до дантис...

Пронизливий дзенькіт телефона збив мене з пантелику. Цей мерзотний сигнал здатний довести до сказу навіть здорову людину, що й казати про мене?

— Слухаю!

— Треба зустрітися, — різко проказав чоловік на іншому боці.

— Хто це?

— Арон. Біля Стели Героїв через десять хвилин.

— Чекай, я не можу так швид...

Але Арон встиг повісити слухавку.

Тільки тоді до мене дійшло, хто саме телефонував. Арон. Особисто мені. Та ще й так уривчасто. Щось точно сталося. Гаразд, зуб зачекає, треба йти. Зрештою, ми ж люди Явора і не зважаємо на такі дрібниці.

Знеболювальне подіяло, коли я знайшов перший-ліпший одяг та швидким кроком відправився до площі. Зубний біль мов заморозили — пульсує, проте нерухомий. Як земля взимку, де під снігом і кригою течуть приховані підземні води.

Стелу Героїв видно здалеку: її підпирають найславетніші князі мого народу, на їхніх плечах — борці за його свободу, а вгорі — щаслива молодь, що дивиться у небо, у своє світле майбуття. Сьогодні це майбуття сховалося за важкими хмарами кольору темного мармуру.

Арон разом із хлопцями вже чекав на мене. Голомозий, з охайною борідкою й цигаркою у зубах, він скидався на одного з вождів минувшини, бракувало тільки пальта. Проте блакитні очі Арона виблискували сталлю, рухи були зваженими й рішучими, а від природи тихий голос було чутно краще за галас гучномовної юрби. Серед парубків поряд я впізнав Гестера, сором’язливого юнака, який нещодавно вступив до наших лав.

— Одна гапідка втекла, — замість привітання повідомив Арон.

Я ледь не зчепив зуби від розчарування, але вчасно згадав про свою недугу.