«Червоне танго...», рассказ

Мрію забути назву цього міста. Я жив у ньому майже три роки. Три щасливих роки — я називаю дитинством. Потім була прірва кольору стомленої шкіри, і сльоза з пилу, зависла над головою і не наважувалась відірватися від хмари. Боялася ­обпектися.

Жодний дощ не здатний загасити вогонь у моїй душі, коли приходить ніч: мені досі ввижаються страшні сни... про дитинство. Намагаюся не пригадувати і навіть переконати себе, що нічого не було. Було. Я відчуваю уві сні материну руку, яка міцно тримає мене і тягне до автобуса. Першого автобуса за весь час...

Люди довкола дивляться вовками, проштовхуються до автобуса. Я не можу забути багрового  кольору їхніх облич. Мене могли затоптати, але мати схопила мене за комір.

В іншій руці мати тримала валізу, батьківську... Я хочу відкусити її пальці, які вчепилися у валізу, вимазатися у крові й кричати, тішачись власною жорстокістю. Тепер і на мені цей червоний колір! Я канібал! Всі діти канібали!

Позаду біжить Майя. Сива Майя, якій щойно виповнилося десять років. Вона хвора, вона дуже хвора, і це видно по її білому обличчю з потрісканими жилами навколо очей. Вона хрипить і цуценятком крутиться під ногами. Ми її не бачимо. Не чуємо. Не хочемо бачити і чути. Мати штовхає мене разом із валізою до автобуса, до маленької коробки, яка мусить нас врятувати, принаймні на ніч.

Вітер розхитує коралові гілки дерев, які ледь не розбивають скло. Ліхтарі лускають один за одним, мов новорічні хлопавки. Мені лячно, і я починаю плакати. Я хочу тікати!

У вікно, крізь туман, я бачив струнку жінку з оголеними грудьми. Вона дивилась на мене. Вона кликала мене. Вона хотіла нагодувати мене своїм багряним молоком, яке сркапувало з гарячих сосців на її живіт. Мої губи задрижали, і я заплакав від страху ще голосніше. Мати насунула мені на очі шапку й поклала руку на голову, але я чув, як скрапує молоко, відчував, як воно струменить  червоною музикою тіла, і якби... Я б загинув.

Автобус сіпнувся, порозтуляв стомлені жовті повіки, і, здається, почав рух. У моє вікно хтось постукав, але то був вже не туман, а Майя. Я побачив її маленьку долоню. Пальці без нігтів. Вона зривала нігті, коли нервувала. І безколірні, неймовірно білі очі. І посмішку. Я бачив. Вона сміялася, у мить, коли залишалася сама, а я не міг повернутися і забрати її з собою...

...І так щоночі. Я прокидаюся і кричу в темряву, у стіни сусідам. Викликайте міліцію! Мені треба врятувати стару дівчинку, вона сміється, коли я лишаю її саму, хвору і божевільну! Вона все ще живе у місті, про яке я силкуюся забути все життя! Сама, у місті, чуєте?! Але Майя сміється все голосніше, а я не знаходжу в собі сили вибігти з автобуса і наступної ночі. Я боюся лишитися у хирлявому місті назавжди, навіть разом із сивою Майєю...

*?*?*

Батько був військовим, тому ми часто переїздили. Жили і чекали нового розпорядження. Зрештою, його відправили у маленьке провінційне містечко. Воно ховалося у джунглях гір, за якими поблискувало зелене море, в муках, крізь срібні хвилі, народжуючи сонце.

Ми приїхали вранці. Спустилися до міста і потрапили на вуличку, затягнуту у вузлик. Йшли далі. Велика площа була вимощена бруківкою. На одній нозі стояла маленька церква, з’їдена деревами. По колу їздили, дзенькаючи, стомлені трамваї і чіпляли високими зачісками гілки червоних каштанів. Місто ще не прокинулося.

Працювала лише маленька кав’ярня навпроти трамвайної зупинки. В ній сиділи два діди. Побачивши нас, вони мовчки і одночасно зняли капелюхи й доброзичливо посміхнулися. Я помітив, що у них немає зубів, і що вони близнюки, і що їхні горнятка вже порожні, і що на столі крихти хлібу, і що на лівому рукаві діда праворуч від мене була пляма, і що така сама пляма — у діда ліворуч від мене, тільки на правому рукаві.

З маленької кімнати вигулькнув круглий чоловік з рушником на плечі. Він був схожий на кита. Голосно привітався з нами, ніби давно чекав, розцілував матері руки, по-панібратськи обійняв батька, а мене пригостив цукеркою. Круглий чоловічок мені сподобався більше за мовчазних дідів. Я помітив, що у нього добрі очі, і що на підборідді ямочка, і що вії довгі, і що обличчя рожеве, і що на середньому пальці перстень. Він був господарем кав’ярні. Про це повідомив одразу, як назвався. Посадив нас за столик, пригостив кавою та смаженицями. Ми їли, а він дивився на нас, не приховуючи радості. Наче читаючи наші думки, почав розповідати про місто, згадав свого прапрапрадіда, який збудував цю кав’ярню, і багатьох інших родичів згадав. Потім круглий чоловічок запропонував пройтися затишними вулицями міста.

Ми розмістилися в одному з дев’яти будинків на вулиці Хмар. Люди з усього кварталу прийшли на допомогу: носили меблі й розпаковували речі. Круглий чоловічок теж був. Він керував.

Нас прийняли як своїх. Ми часто ходили на місцеві збори, це викликало повагу до батьків з боку старшого покоління.

Татко зробив ремонт. Моя кімната — нагорі. Я довго вмовляв батька віддати мені й горище, бо з нього видно море. Живе море. Нарешті він погодився.

Ми жили.

Через два місяці ремонт завершився. Наше новосілля святкувало все місто, хоча з присутніх я знав лише круглого чоловічка.

Батьки виглядали щасливими. Я давно їх такими не бачив. Ніколи не забуду маму в чорній легкій сукні зі стразами. Тоді вона здавалася мені занадто стрункою і молодою. Її чорне волосся, перев’язане червоною стрічкою, посміхалося. Очі й губи в’їдалися в обличчя. Мати запропоновувала гостям свої кулінарні шедеври, встигаючи приділити увагу кожному. За це її полюбили. Весь вечір я милувався її метушнею.

В іншій кімнаті батько розмовляв з чоловіками. Голосно сміялися. Або ж говорили занадто тихо. Батько стояв спиною до столу, спираючись на нього рукою, і палив. Інші чоловіки теж палили, але вони не робили це так вишукано. Вони просто ковтали цигарки. А потім я побачив батьків­ську посмішку, білі зуби, над якими звисали чорні, наче воронячі крила, вуса. Батько озирнувся і вказав на мене рукою.

— Панове, це мій син, — він вперше сказав це пишаючись.

Я невпевнено підійшов ближче й побачив у кімнаті ще трьох жінок, які теж палили.

— Ой, який гарнесенький! Іди сюди! Іди до мене, — сказала жінка, спітніла медуза, з родимкою на щоці, й жадібно притягнула мене до себе. Я відчув, як моє обличчя торкнулось двох м’яких подушок, які пахли попелом і потом. Запаморочилося в голові, а жінка все сильніше притискала мене до себе. — Ой, який гарнесенький! А скільки тобі рочків?

— Дитину задушите, — сказала інша жінка.

Пручаючись, я звільнився з обіймів.

— Тобі не сумно? Хочеш погратися? Якщо тобі сумно, можеш погратися. Ти знайомий із Майєю, В’ясиком, Самійлом?

Це була молода жінка, віку моєї мами. Мала гострий ніс і маленькі очі. Але вона сподобалась мені. Її руки гарно пахли. Орхідеями.

Я погодився познайомитися з дітьми, і вона повела мене на кухню, де були її діти. Хлопчики чубились, а дівчинка гралася з лялькою.

— В’ясику, Самійле, що ви робите? Як вам не соромно? Мерщій на вулицю!

Дівчинка дивилася на мене уважно. Я помітив, що вона мене не боїться, і що дуже гарна, і що розмовляє з лялькою.

Заграла музика. Я взяв дівчинку за руку, а вона взяла за руку ляльку.

— Йдемо, подивимося? — спитав я дівчинку.

— Йдемо, подивимося? — спитала дівчинка ляльку.

— Ходімо, — погодилася лялька.

— Ходімо, — погодилася дівчинка.

Дорослі танцювали. Круглий чоловічок запросив мою маму на танець.

— Мій тато! — сказала дівчинка й закліпала віями.

Батько танцював із жінкою з родимкою на щоці, яка нахиляла його до своїх подушок.

Оплески.

Наступний танець.

Танго.

Батьки танцювали танго разом. Їхні рухи були ніжними, вималюваними, наче на склі. Всі поглядали на них із захопленням. Так, як мої батьки, ніхто не танцює танго. Музика продовжувала грати, але гості зупинялися, віддихуючись. Мої батьки не зупинялися. Танцювали танго. Танцювали лише вони. Самі на все місто. Музика перервалася, і воронячі крила приземлилися на білу материну щічку.

Оплески.

— Коли я виросту, ти будеш зі мною танцювати? — спитала Майя.

Ми жили.

Батько був на службі. Мати якийсь час працювала в перукарні. Вона чудово робила манікюр. Але потім звільнилася, бо я пішов до школи і зі мною треба було займатися.

У матері з’явилася подружка. Це була жінка з гострим носиком, сини якої постійно чубились, а донька не випускала з рук ляльки.

Після обіду мати бралася зі мною за уроки, а потім бігла в гості до пані Кори, чи навпаки, чекала її приходу. Я любив стежити за ними. Вони ставали смішними і справжніми. Жінки сідали у вітальні, вишивали, пили каву, обговорювали останні новинки моди й своїх чоловіків. Я дізнався, що круглий чоловічок страждає на печію й астму. Мій батько виявився здоровим. Потім пані Кора запалювала цигарку. В цю мить вона подобалася мені найбільше. Моя мати здавалася молодшою.

А ще я був щасливий, бо вчився в одному класі з Майєю. Пані Кора попросила посадити нас разом: дівчинка всіх боялася, крім мене. Хлопчики теж вчилися у нашій школі, але в іншому класі, бо були на два роки старші. Вони ніколи не гралися з Майєю. З нею грався я. Часто ми обідали разом з Майєю. Ходили одне до одного в гості. Вона більше любила ходити до мене, бо з мого горища можна було побачити зелене море, а в її кімнаті завжди сварилися брати.

...Минуло три роки. Три щасливих роки — я називаю дитинством. Але потім був туман. Все почалося з туману...

Ніколи не забуду того вечора. Весь час гавкали собаки. І мій песик також. Мені подарували його  на день народження.

Я спав на горищі, а коли прокинувся, раптом збагнув, що собаки більше не гавкають. І мій теж. Було ще рано і дуже тихо. Я подивився у маленьке віконце і злякався: щезло море, його не було, якась порожня пляма натомість. Вмить я опинився на дворі, кликав свого песика. Але він лежав мовчки, навіть не ворухнувши вухом. Я тремтів і плакав, однак підійшов ближче. Песик був мертвий, і в нього не було очей. Я підвівся і побачив просто перед собою величезного ротвелера. Він вишкірився і зник. Звідтоді я почав боятися ротвелерів. Звідтоді почали здихати собаки, і у них не було очей.

Ми жили.

Приховували страх і не обговорювали того, що сталося. Всі знали: винен туман — він приніс лихо в наші оселі. Винен туман — він прийшов з моря. Винне море — воно принесло туман. Чоловіки змайстрували ґрати, море ув’язнили. Гадали – приборкають туман. Гадали – врятують очі.

Мати заборонила мені розмовляти з незнайомими, хоча незнайомцями, хоча ми зналися з усіма. Батько пізно вертався додому. А Майя майже не виходила на вулицю.

Дорослі вдавали, ніби нічого не трапилося, і щоп’ятниці влаштовували танці. Вимушено й нервово сміялися. Вони боялися більше за дітей.

...Осінь упала на місто ненажерливо. Листя й хмари тішилися. Трамваї привидами блукали, від самотності лизали рейки. А ґрати нагадували про те, що колись тут таки було море.

Приходила ніч, і до кожного вуха прилипала тиха музика...

Так почали щезати люди. Щоночі вони зникали невідомо куди і не повер­талися.

Туман перетяв машинам шлях, і ніхто не міг виїхати з міста чи в’їхати до нього.

Місто плакало: хто шукав сина, хто брата, хто чоловіка, хто батька. Місту не потрібен був дощ.

Мати все частіше пила заспокійливе, боялася, що батько не повернеться додому.

А музика гримала, червоною зіркою спалахувала вночі, рвала струни-волосся, застрягала ниткою в зубах, барабанила по вухах, по тілу, в мозку. Звідки вона йде? З надр землі, із самого пекла?

Щоночі ми зачиняли двері, прислухаючись, боялися поворухнутися. Грає?! Не грає?! Грає!!! Сьогодні знову  однією людиною поменшає...

У неділю ввечері все місто зібралося в оселі круглого чоловічка. Я бачив, що він збентежений, і що багато говорить, і що сильно пітніє, і що багряніє, коли звертається до сусідів, і що захлинається власною слиною, і що дружина його тремтить від хвилювання, і що хлопчики стоять коло неї і не сваряться, і що Майя не відпускає моєї руки.

— Треба зібратися, — кричав круглий чоловічок, залізши, мов дитина, на стілець. — Треба зібратися! Великою групою! І піти проти цієї проклятої музики! Ґрати не допомогли! Але ми все одно зупинимо це!

— Зупинимо! Зупинимо! — підтримали його чоловіки, а жінки заплакали.

Зупинимо... але як?!

Знову почулася музика, тепер вже чіткий ритм, чіткі ноти. Це було танго. Воно грало швидше й голосніше. У всіх присутніх затремтіли підборіддя.

В’ясик і Самійло підійшли до вікна. Вони прилипли до шибки, пороззявлявши дзьобики. На холодній землі босоніж танцювала жінка з розплетеним волоссям. Під її червоною спідницею полум’яніли вогники. А волосся лавою стікало з грудей. Груди. Груди набухлі й соковито зворушливі. Жінка танцювала. Жінка наближувалася разом із музикою. Разом із важкою темрявою. Разом із ротвелером і густим туманом. Вона була гарною, занадто гарною, щоб убивати. Жінка легенько, немовби знімала з себе одежу, відрізала шматочки своєї калинової шкіри, шматочки розплавленого на сонці помаранча, і кидала в пащу туману. Я побачив, що вона без носа, і що її губи палають, і що у неї довгі руки, і що голова стає занадто великою, і що вона зовсім не схожа на жінку, а схожа на...

— Відійдіть від вікна! — закричала мати і схопила мене за руку. Почала мене бити, при всіх, не соромлячись, сильно, бездумно, наче хотіла виправдатися за те, що дозволила мені споглядати цей жах.

— Стерво! — заволали хлопчики і вибігли з будинку назустріч невідомій жінці, назустріч музиці й танго. Жінка шулікою накинулась на дітей, топтала ногами їхні маленькі голівки.

На допомогу їм вибігли круглий чоловічок і декілька дядьків. На землю впала ніч.

Пані Кора... вона збожеволіла. Вона забрала у Майї ляльку і розмовляла з нею. Годувала її. А ще  вдягнула хустку, чорну хустку в білий горошок. Навіть спала у тій хустці. Майя сказала, що мати повиривала волосся на голові у себе й у ляльки. Тому на ляльку теж начепила хустку. А потім пані Кора зникла, але то вже нікого не здивувало.

Ми жили.

Чекали...

Мати благала батька не ходити на службу. Але він не зважав. Мусив ходити. Негарне передчуття огортало нас із мамою. Мовчки, самими очима, ми домовилися врятувати батька і самих себе. Врятувати! Захистити!

Приходила ніч. Лунало танго. І щось штовхало батька до дверей, туди, де босоніж танцювала жінка, яка була занадто гарною, щоб убивати.

— Не пущу! — кричала мати. — Заради Бога! Не пущу!

— Ви не розумієте! — кричав він. — Я повинен! Повинен подивитися!

Я кидався батькові на руки і висів, як скіпка:

— Татку, таточку! Не йди!

Але в його очах був червоний туман, тіло билося у ритмі музики. Жар. Біль у скронях.

Минала ще одна ніч. Уві сні я бачив злого ротвелера. Він дивився на мене, скалячись, і я знав, що наступного разу не втримаю батька.

Вранці мати напекла пиріжків. Розклала чисті рушники по столу. Вдягнула мене у чисту білизну. Сама вбралася в біле.

Батько прокинувся пізно.

Мовчки поснідали.

— Татку, ти допоможеш мені? У школі задали написати твір. Ти допоможеш мені, татку?

Воронячі крила ледь ворухнулися, і я почув глухе:

— Так.

— А задачу розв’язати допоможеш?!

— Так.

— А намалювати?

— Так.

Мати встала й поцілувала татка у тім’ячко.

— Нічого, — каже, — нічого. Ми все переживемо. Правда?! Нам нестрашно. Правда?! І все це не так… як здається... Все ж буде добре?

Воронячі крила ледь ворухнулися, і я почув глухе:

— Так.

Коли прийшла ніч, ми зачинилися в холодному й темному підвалі. Хоча чули, як по будинку брьохає вітер-восьминіг.

— Де ви?! Де ви поховалися?! — співав він. — Де ви?!

Захід сонця розлився по батьковому тілу.

— Ні, головне не вийти, не відгукнутися! — кричала мати. — Не відгукнутися! Не вийти!

— Де ви?! Де ви поховалися?! — у шпарку дихав восьминіг. — Де ви?! Я заберу ваші очі!

— Я повинен подивитися! Мушу!

Батько з люттю вибив двері й вибіг надвір, де його чекала жінка. Його чекало танго. Червоне. І восьминіг.

— Татку, таточку! Постривай!

Я побіг за ним, не чуючи материного зойку. Я біг за батьком, якого манила жінка, занадто гарна, щоб убивати.

— Не йди! Не зникай! Відгукнись! — я плачу й кличу.

Відлунило. Я побачив на площі її, безносу, у червоній спідниці. Й батька. Вони танцювали танго, вогняне танго на тлі ночі. Танцювали лише вони. Самі на все місто.

Вона зрізала з себе шматочки шкіри, і я знав, що буде далі. Оргія танцю і кров на шиї.

І туман.

Музика перервалася. І це вже був не мій батько...