п'ятниця
«Мовчу, щоб розповісти про життя...»
***
Змалку
був я коров’ячим богом –
Пас корову, чи вона мене пасла в ярках!
На початку я дуже тікав
навмання
попід кленом розлогим,
коли бачив – страхіття рогате!
І тоді наша мати –
з народним знанням! –
дрин хапала, що видь коло хати,
в руки пхала мені навкидя
і казала:
– Не бійся, на – вдар!
Ти господар, не цар –
ти паси,
щоб корова тебе боялась!..
Я не бачив ніколи,
щоб з мене сміялась
корова.
От тікала – було,
як за хвіст ухопивши,
за нею біг! –
Бо за шкоду мене
теж нещадно
пороли –
тож нехай і вона
це затямить собі!
Я не бачив ніколи,
щоб зі мною корова боролась…
За налигач тягла –
як бугай був потрібен, я – вів! –
і ревла,
як хотіла на вигін корова,
з річки воду пила,
як я коло морди
з тої річечки пив.
Як корові булось?
Як мені –
хоч про мене вона не питала! –
а я знав, що висить наді мною:
к о л г о с п!
І що кращі роки
підуть в прірву кудись
на поталу.
Та з коровою
нам непогано жилось!
Пасти – бути рабом
у раба…
Та й про волю
довго не знали ми дечого –
між коровою й нами
текла
між лугами чужими
вода:
кожен з нас виживав –
хто із розуму,
а хто день до вечора.
Але доки живий,
світ
корові віддам.
За коров’ячий хвіст
переплив я холодну воду:
пасти – значить ділити світ
на коров’ячий вигін
і шкоду.
Бог – це Той,
Хто розважливо знає
закони природи
і прилупи –
як лупиться щось там з яйця –
і відродження в смерті –
верби чи смородини –
і нема тому краю,
і немає кінця…
Роги в тебе,
чи Щось тебе штирхає рогом,
щось вороже воно?
А чи вигадка все?!
Непогано
коровою бути під Богом –
важче знати…
Важче знати,
що нас так, як мати, –
н і х т о н е п а с е !
…Все!
СОНЯШНИКИ
Від біди хай Бог милує і криє,
Від підтексту цих слів поготів:
Продають Україну і Київ –
Атлас автомобільних шляхів!
Мчить з Чернігова траса на Київ:
Аж стискає рука рукоять –
Вздовж дороги, згинаючи шиї,
Жовті зрадники в серпні стоять!
Ваші ж голови скрутять на плаху,
Зріжуть, виб’ють олію як слід:
Сонце падає стрімко на захід,
А вже соняхи зирять на схід.
З книг учився, що сонях щосили
Квітку водить за сонцем свою,
А тепер наче лан спокусили
І женуть в Євразійський союз!
Правда з правдою в мозку боролась:
Перевір хоч сто вір – хочуть жить!
Звик в селі, що – свята корова,
А над містом собака лежить.
Честь тому, хто стоїть на сторожі –
Має з кухні шматок ковбаси –
Пес при службі, а інші – ворожі…
В місті всі ми потрошечку пси!
Містом рвем ланцюги природи,
Та не в місті сто зваб, сто причин.
На ланцюг сам біжу від свободи –
Краще чийсь, ніж самотній – нічий.
Що? Не здався на ласку собачу?!
Гну хвоста, щоб у зграї століть
Здохнуть з ними за дачу й подачку –
При кермі у машині сидіть!
Хай глобальне життя і кабальне,
Хай начальники сходять на пси,
Та як лихо приходить реальне,
Знаєм, сучий я син, але наш сучий син.
І на зрадника чи розумаху
Нам скидається соняхів бог –
Це на що натаскали собаку,
На ненависть
а чи – на Любов!
Думка
Куди б не поїхав,
везеш за собою
себе…
Від себе ніде
не втечеш,
як од власної тіні:
хай в інших краях
небо надголубе –
та скрізь я помру,
як і в нас,
в Україні.
Два віки не зжити,
за двох не з’їси,
не вип’єш за трьох,
то ж не будем наївні:
на всіх не чекають
чужинські ліси,
степи і міста –
як і в нас,
в Україні.
І скільки в самому
кохання й краси,
та не сподівайсь,
що ви
будете рівні
із тими людьми,
де себе продаси –
в чужому краю!
Як і нас…
в Україні!
Хай буде вам воля
Господня, гірка,
та не сподівайсь,
як судилась руїна,
що хтось тебе десь
не продасть
з молотка
в чужому краю.
Як і в нас!
В Україні…
***
Мовчу,
щоб розповісти
про життя.
Про ті серця, замучені коханням,
Про потолочені жита
І ті літа
в зозулинім куванні…
Коли нам чорний порох,
мов троянду,
Понюхати приходиться уперше,
І сонце на багнеті
із наряду
Приносити утомлено нарешті.
Мовчу,
щоб розповісти про життя.
***
Верби, верби! А ви не застудитесь? –
Цілий день ваші ноги мокрі.
Верби, верби! Мене не осудите,
Я кохану чекатиму, добре?
Верби, верби!
Пробачте,
що лізу у вашу душу,
Ви так відвернулися дуже…
Верби!
Верби!
А чого це ви плачете?!
***
Обіймати невідоме…
Далекий собор –
мов смерічки,
А в річку –
найперша зірка!
Ну то й що,
що біла
від окрайцевого молодика.
Боже!
Яка дика
ота невідомість!
Що і завтра, і вчора…
А сьогодні –
Синя найперша зірка!
***
Чому час цей такий
красивий
і до болю сумний такий?
Тріпотить на стерні павутиння сиве
І мовчать на дротах ластівки.
Насідали, немов на рейки,
Ждуть, що поїздом свисне зима,
Свій сигнал перельотів далеких
Ждуть клітинами тіла всіма.
Налягти б і собі на крила,
Кожним мускулом пурхнути в синь
Та й до хати,
щоб мати
в сльозах говорила:
– Ой, Михайле, приїхав син!..
НЕ МОЖУ ЖИТЬ
Не можу жить
без тебе
і з тобою.
Не можу жить!
А час біжить!
А я стою журбою над водою,
А я свою
втрачаю мить…
Шукай одне:
життя за кривизною!
Лихе й сумне
нехай мине.
Кохай мене,
допоки ти зі мною.
Кохай.
Мене.
Кохай мене!
Не можу жить
між небом і землею.
Як тінь, летить
мальоване вікно.
Я все одно
згорю зорею –
Тону в собі,
але і там є дно.
Без тебе сохну.
Й сохну із тобою.
Що я роблю?!
Я не люблю?!
Кажу слова,
а чую під собою
Вербовий звук
сопілки
від жалю.
Малюю вік
на той світ вікна –
В мальованім вікні
мальований той світ.
Але до небуття
ніхто не звикне:
Від зірки слід
то врешті – мертвий цвіт!
Шукай одне:
життя за кривизною!
Лихе й сумне
нехай мине.
Кохай мене,
допоки ти зі мною.
Кохай мене!
Кохай.
Мене.
***
…і сік в мені потік
до бруньки серця смутно,
і серце набубнявіло
зеленим язичком листка
і висувалося назустріч,
щоб тебе лизнути,
щоб ніжністю клейкою солодка-
во
клен стікав…
І до схід сонця хтось
не міг заснути,
хоча остуди серцем не чекав.
…чекав дощу
як сонцем сходила над світом
промінням золотим
крізь сухолистя на глухих дубах
несла зелену парасольку в синіх квітах
і синю парасольку неба
в білих островах…
а щоб не мерзла –
поцілунками вдягав до світу,
а світом, як черемха,
сам тремтів і пах.
…як тінь від човника
пелюстка плутає у повінь
між стовбурів, що міняться,
ламаються в воді
і хвилі, що хлюпочуться
й лоскочуться тобою.
Відмолодів думок веселих білий біг.
І бог кохання в ненаситі крові
в дно серця
треться щукою в річках любові
в легкій остуді
від вчорашніх холодів…
КРИНИЦЯ ЛАСКИ, НІЖНОСТІ, ЛЮБОВІ
На світі є найбільша таємниця,
Захована у погляді, у слові.
Чи справді так, чи це мені лиш сниться:
Криниця
ласки, ніжності й любові.
Зажевріла жарина у твоїй зіниці,
Як ми удвох збагнули, що ми свідки
В громах і відблисках далекої зірниці,
Хто ми й чого прийшли сюди і звідки.
Хто прагне слави й почестей,
Хто молиться до неба,
А хто шукає щастя між суниць…
А я тебе кохаю, і нічого більш не треба,
І це моя
найбільша з таємниць!
Ми віримо і ловимо на слові –
Той погляд нас хіба введе в оману,
Коли чекаємо незбутньої любові,
Що зіркою засяє із туману
І вкаже шлях, і заведе навіки,
І прийде знову на моє прохання
Оспіване в піснях і перед світом
Осміяне
твоє й моє кохання!
Пробач мені, що я не так дивлюся,
Як з неба місяць дивиться на сповні,
Пробач мені, що плачу, як сміюся,
Хоч по мені цього й не видно зовні.
Пробач мені, що не скажу словами
Усіх моїх надуманих пробачень,
Але все те, що сталося між нами,
Для мене має так багато значень!
Хто прагне слави й почестей,
Хто молиться до неба,
А хто шукає щастя між суниць…
А я тебе кохаю, і нічого більш не треба,
І це моя
найбільша з таємниць!
***
Я люблю жінок, мов квіти,
У трояндах
чи гвоздиках
перед ними бузковіти…
Мені пахне свійська й дика
яблунева
і кімнатна,
квітка – сон
й зірки осінні,
сніжно-біла
і брунатна –
Я люблю жінок в цвітінні!
І на сіні,
і в насінні,
як хвилюються у полі,
і в шаленому тремтінні,
наче листя на тополі.
І як долі
десь на волі,
то на боці, то на спині,
як в картині
вже лежать…
м’які і кволі.
А над ними –
сині тіні.
Й на піску,
що смагне в оці,
щось велике, вогнелике
в центрі себе, в центрі світу
нам показують як Сонце
І в морській ховають піні.
Я люблю жінок,
що в’ються,
хмелем вплутують в зелене
і як, душачи,
сміються,
потім плачуть коло мене.
Тільки скошених
жалію,
хоч цілую до отави.
Я на кожну квітку
мрію
впасти
хмар пилком жовтавим,
кожну приймочку
торкнути
і припасти всмак
вустами,
в пелюстках, в медах заснути –
хай мене тоді й не стане!
***
Ти пробач мені ночі холодні,
Повні вогкості і жалю.
Я забув, чи казав сьогодні,
Що кохаю тебе і люблю!
Не вродили солодкі вишні,
Що весною під грім цвіли.
Не люби мене за колишнє,
Де любитися ми не могли.
Що пройшло – то давно промайнуло,
Золоте воно, як зійшло.
Не суди мене за минуле,
Що коханням тоді не було.
Задубіли вуста пошерхлі,
Де цілунки жаги зривав.
І лишилися на поверхні
Кислих яблук терпкі слова.
Як зайшли дні смутні і смутні,
Аж оскомою рота звело,
Не карай мене за майбутнє,
Що незбутнє і ще не було.
Жаль загусне, як звивини вивих,
До майбутнього із давнини.
Не буває на світі щасливих
На краєчку нудоти й вини.
Не сприяють умови погодні –
Зерня впало в суху ріллю,
Як забув, чи казав сьогодні,
Що кохаю тебе і люблю!
***
Бузок, магнолія і щось
Цвіте бузково і магнольно…
Люблю як з кимось довелось
Любитись вільно, безконтрольно.
Забулись дикі, що самі
Цвітуть собі рослини сущі,
Як безіменні, невмирущі
Й ми відцвітаємо собі.
Коли гроза тривожить брость,
Гуде медами в кожній квітці,
Хоча мені не просто хтось,
А саме ти є на примітці.
Але й тоді, коли гримлю,
Несамовитий й сумовитий,
Тобі я вдячний, що люблю,
Що довіряєш ти любити.
***
Хоч сприймай все як є,
Хоч себе загризи,
Хоч літай, наче трутень,
Від жінки до жінки.
Знов дзумкоче бджола
Молодої грози,
А мені з голови
Оббива шестикрилі сніжинки.
Світ з пелюстки росте,
Доки може – то вшир,
А не зможе – себе
Вдосконалить суцвіттям,
Тільки розум – пусте
Бачить все набакир,
Прагне вижити сам
Навіть сміттям.
Розум разом те зна:
В прямоті – кривизна
З ніг на голову ставить
Усе, що не дивне.
Боже, як ти ховаєш
Себе від знань
Про убивство самого
Себе в людині.
***
Добре жити у квітці,
смачно спати в саду
і купатись
в меду
до солодкої млості,
та лиш вітер подув,
квітку збив молоду –
впало щастя в снігу
на калиновім мості.
Чи для того садив
і любив диво з див,
щоб цвіло і цвіло
та без плоду?
Що для тебе на дим
збавив час молодий,
а літа утопив,
як у воду?
Не пишається тим,
хто зажив самоти,
що у нього до всіх
недовіра.
Не з роси і води
засихають плоди,
не з любові у яблука
морщиться шкіра.
Я люблю самоту
й сміх терплю твій в цвіту.
Не терплю страху смерті
відверто.
Тільки жаль, що колись
облетить жовтий лист
і я можу без тебе
померти.
ТОЧКА ВИНОСНА
Жив я сам і щось там мав,
Жив – нічого не боявся,
Доки ти прийшла сама
Не своя вся – я сміявся!
А тепер страшне й сумне,
Сам з собою вічно б’юся:
Чи кохаєш ти мене,
Неспричинено боюся.
Чи кохаєш ти мене? –
Заглядаю журно в очі.
День і ніч товчу одне,
Хоч того уже й не хочу.
Щось намріяти боюсь,
Бо намріяне справдиться.
Як загойданий встаю –
Світ хитає хитавиця.
Десь далеко в серці щем –
Грім боїться непокори.
В танці зоряним дощем
Іскри – точкою опори.
Є в нас точка виносна.
В ній сама ти не від себе –
Вкупі щось гойдає нас,
Скаче світ, земля і небо.
Є в нас точка виносна –
Шелестить у місті й листі,
Десь у космосі вона,
Ще з дитинства у колисці…
Щось тривожить душу, мне.
Ворожу на суть ворожу:
Чи кохаєш ти мене?
Сам боюсь, любить не зможу.
Як боюсь, що наш інтим
Переходить в жаль плакучий.
Але й ти, коли вже йти,
Оглядаєшся – чи скучив?
І тоді мені сяйне,
Вже крізь втому перепрошу:
– Чи кохаєш ти мене?
Сам, боюсь, любить не зможу.
***
В осінній час примирення з собою,
Коли останній лист кленовий згас,
Пробачте, що з незмінною любов’ю,
Моя любове, згадую про Вас.
Журливий романс
Розкажи мені мила
як я тебе милую
Розкажи на прощання
про наше стрічання
Бо чомусь відчуваю
беру тебе силою
Бо чомусь відчуваю –
ця зустріч остання.
Подаруй на прощання мені
слова
Хоч не втіхи легкої але
сподівання
Що ті сльози в душі
втамував
чи сховав
Щоб цього не помітило
наше
кохання.
Розкажи мені мила
як я тебе ласкою
Діставав аж до серця –
і думав дістану!
Бо важке відчування –
запахло поразкою
Що розлука навік
і ця зустріч остання.
Розкажи мені мила
як я тебе силую
Потім лащусь до ніг
наче пес той прибитий
Може я ще зумію
зробити щасливою –
Як не вмію кохати
навчуся л ю б и т и.
Подаруй на прощання мені
слова
Хоч не втіхи легкої але
сподівання
Що ті сльози в душі
втамував
чи сховав
Щоб цього не помітило
наше
кохання.
***
Земле моя!
Золоте коритце
з голубою водою.
В небі я,
щоб собі не коритись,
цілий світ затуляю собою.
Земле моя!
Хто тебе розіп’яв
і мов грудку у космос закинув?
Грізна воля чия
володіє тобою
і шляхами якими?
Хто поставив лічильник
і з якої причини
нас до часу привчили?
І пливу я з тобою
і киплю із тобою
і спливаю
догори животом наче риба
і вирваний з корнем світильник.
Земле моя!
Хто в акваріум болю
увіткнув кип’ятильник?
Собака в трамваї
Стрів
покинутого пса –
Пес всіх нюхав у трамваї:
– Плачеш, песику? Що – сам?
Що – ніхто нас не тримає?!
Всі по запаху чужі –
Хтось не так на тебе дихав!
Так і я ж для когось жив,
А тепер зробився
д и к и й!
Правда, ще дивлюсь, як пес,
В очі кожному
В трамваї.
Спорожнів мій світ увесь.
Та життя однак
триває –
Й псам не вірю!
Тільки сам
Хочу взять собі за моду:
Відігріти навіть пса –
Певно, лиш собі на шкоду!
Підібрав отак одну –
Приручила мене мила!
Потім каже, що я тхну –
Не тим пахну, зрозуміла!
Інших нюхати пішла,
А нам довго видихати…
Бо нема добра
і зла,
Й перед ким відповідати!
Правда є
І світло, й тінь,
Є кохання – дике щастя,
Але ми із псом
не ті!
– Вчімся, песику,
Прощатись –
Опинившись на межі,
Про кохання
мрії викинь:
Всі
По запаху – чужі,
Проти шерсті світ весь д и к и й.
Неприкаяне життя –
Вільно?
Так!
Що й мовить ні з ким…
Бо кохання – від тертя:
Доки трешся,
Доти й іскри!
***
Я не люблю Тебе
Я не люблю Тебе,
й на самоті не плачу –
Роблю дурниці
і нічого не роблю.
Я трачу
безмір часу, як тебе не бачу,
Аби сказати вбивче:
– Не люблю!..
Я не люблю тебе,
як сніг іде –
без тебе!
Коли без тебе вечір
і веселка й дощ,
А ще, коли без тебе
чисте-чисте небо,
А тричі не люблю, як скажеш:
– Та роби, що хоч!..
Я не люблю тебе,
як ти в лице кричиш:
– Я вільна!
Затупотиш ногами, як мале.
Але
ще дужче не люблю,
як станеш з кимось божевільна,
А доки тут зі мною
тлієш ледве-ледь!
Про щоб не запитав
і щоб там не побачив,
Навіщо це мені?
Хіба що для жалю?!
Я не люблю тебе,
як днів пропащих,
Я не люблю ночей,
коли тебе я не люблю!
Я не люблю тебе…
Й сприймаю як невдачу,
Коли ти не зі мною.
А особливо без…
Без тебе сам собі нічого я не значу –
Я не люблю себе,
як не люблю тебе!