«Мовчу, щоб розповісти про життя...»

***

 

Змалку

був я коров’ячим богом –

Пас корову, чи вона мене пасла в ярках!

На початку я дуже тікав

навмання

попід кленом розлогим,

коли бачив – страхіття рогате!

 

І тоді наша мати –

з народним знанням! –

дрин хапала, що видь коло хати,

в руки пхала мені навкидя

і казала:

– Не бійся, на – вдар!

Ти господар, не цар –

ти паси,

щоб корова тебе боялась!..

 

Я не бачив ніколи,

щоб з мене сміялась

корова.

От тікала – було,

як за хвіст ухопивши,

за нею біг! –

Бо за шкоду мене

теж нещадно

пороли –

тож нехай і вона

це затямить собі!

 

Я не бачив ніколи,

щоб зі мною корова боролась…

За налигач тягла –

як бугай був потрібен, я – вів! –

і ревла,

як хотіла на вигін корова,

з річки воду пила,

як я коло морди

з тої річечки пив.

 

Як корові булось?

Як мені –

хоч про мене вона не питала! –

а я знав, що висить наді мною:

к о л г о с п!

І що кращі роки

підуть в прірву кудись

на поталу.

Та з коровою

нам непогано жилось!

 

Пасти – бути рабом

у раба…

Та й про волю

довго не знали ми дечого –

між коровою й нами

текла

між лугами чужими

вода:

кожен з нас виживав –

хто із розуму, 

а хто день до вечора.

Але доки живий,

світ

корові віддам.

 

За коров’ячий хвіст

переплив я холодну воду:

пасти – значить ділити світ

на коров’ячий вигін

і шкоду.

 

Бог – це Той,

Хто розважливо знає

закони природи

і прилупи –  

як лупиться щось там з яйця –

і відродження в смерті –

верби чи смородини –

і нема тому краю,

і немає кінця…

 

Роги в тебе,

чи Щось тебе штирхає рогом,

щось вороже воно?

А чи вигадка все?!

Непогано

коровою бути під Богом –

важче знати…

Важче знати,

що нас так, як мати, –

н і х т о  н е  п а с е !

…Все!

 

 

СОНЯШНИКИ

 

Від біди хай Бог милує і криє,

Від підтексту цих слів поготів:

Продають Україну і Київ –

Атлас автомобільних шляхів!

 

Мчить з Чернігова траса на Київ:

Аж стискає рука рукоять –

Вздовж  дороги, згинаючи шиї,

Жовті зрадники в серпні стоять!

 

Ваші ж голови скрутять на плаху,

Зріжуть, виб’ють олію як слід:

Сонце падає стрімко на захід,

А вже соняхи зирять на схід.

 

З книг учився, що сонях щосили

Квітку водить за сонцем свою,

А тепер наче лан спокусили

І женуть в Євразійський союз!

 

Правда з правдою в мозку боролась:

Перевір хоч сто вір – хочуть жить!

Звик в селі, що  – свята корова,

А над містом собака лежить.

 

Честь тому, хто стоїть на сторожі –

Має з кухні шматок ковбаси –

Пес при службі, а інші  – ворожі…

В місті всі ми потрошечку пси!

 

Містом рвем ланцюги природи,

Та не в місті сто зваб, сто причин.

На ланцюг сам біжу від свободи –

Краще чийсь, ніж самотній  – нічий.

 

Що? Не здався на ласку собачу?!

Гну хвоста, щоб у зграї століть

Здохнуть з ними за дачу й подачку –

При кермі у машині сидіть!

 

Хай глобальне життя і кабальне,

Хай начальники сходять на пси,

Та як лихо приходить реальне,

Знаєм, сучий я син, але наш сучий син.

 

І на зрадника чи розумаху

Нам скидається соняхів бог –

Це на що натаскали собаку,

На ненависть

                      а чи – на Любов!

 

 

Думка

 

Куди б не поїхав,

                                             везеш за собою

                                             себе…

                                             Від себе ніде

                                             не втечеш,

                                             як од власної тіні:

                                             хай в інших краях

                                             небо надголубе –

                                             та скрізь я помру,

                                             як і в нас,

                                             в Україні.

 

                                             Два віки не зжити,

                                             за двох не з’їси,

                                             не вип’єш за трьох,

                                             то ж не будем наївні:

                                             на всіх не чекають

                                             чужинські ліси,

                                             степи і міста –

                                             як і в нас,

                                             в Україні.

 

                                             І скільки в самому

                                             кохання й краси,

                                             та не сподівайсь,

                                             що ви

                                             будете рівні

                                             із тими людьми,

                                             де себе продаси –

                                             в чужому краю!

                                             Як і нас…

                                             в Україні! 

                                             Хай буде вам воля

                                             Господня, гірка,

                                             та не сподівайсь,

                                             як судилась руїна,

                                             що хтось тебе десь

                                             не продасть

                                             з молотка

                                             в чужому краю.

                                             Як і в нас!

                                             В Україні…

 

 

***

Мовчу,

            щоб розповісти

                                         про життя.

Про ті серця, замучені коханням,

Про потолочені жита

І ті літа

            в зозулинім куванні…

Коли нам чорний порох,

                                        мов троянду,

Понюхати приходиться уперше,

І сонце на багнеті

                               із наряду

Приносити утомлено нарешті.

Мовчу,

           щоб розповісти про життя.

 

 

***

 

Верби, верби! А  ви не застудитесь? –

Цілий день ваші ноги мокрі.

Верби, верби! Мене не осудите,

Я кохану чекатиму, добре?

Верби, верби!

                         Пробачте,

що лізу у вашу душу,

Ви так відвернулися дуже…

Верби!

           Верби!

                      А чого це ви плачете?!

 

 

***

Обіймати невідоме…

 Далекий собор –

                              мов смерічки,

А в річку –

                           найперша зірка!

Ну то й що,

                    що біла

                                  від окрайцевого молодика.

Боже!

Яка дика

                ота невідомість!

Що і завтра, і вчора…

                       А сьогодні –

Синя найперша зірка!

 

 

***

 

Чому час цей такий

                                   красивий

і до болю сумний такий?

Тріпотить на стерні павутиння сиве

І мовчать на дротах ластівки.

Насідали, немов на рейки,

Ждуть, що поїздом свисне зима,

Свій сигнал перельотів далеких

Ждуть клітинами тіла всіма.

Налягти б і собі на крила,

Кожним мускулом пурхнути в синь

Та й до хати,

                     щоб мати

                                  в сльозах говорила:

– Ой, Михайле, приїхав син!..

 

 

 

НЕ МОЖУ ЖИТЬ

 

 Не можу жить

                  без тебе

                               і з тобою.

Не можу жить!

                         А час біжить!

А я стою журбою над водою,

А я свою

                втрачаю мить…

Шукай одне:

               життя за кривизною!

Лихе й сумне

                        нехай мине.

Кохай мене,

                    допоки ти зі мною.

Кохай.

           Мене.

Кохай мене!

Не можу жить

                 між небом і землею.

Як тінь, летить

                 мальоване вікно.

Я все одно

                  згорю зорею –

Тону в собі,

                  але і там є дно.

Без тебе сохну.

                  Й сохну із тобою.

Що я роблю?!

                  Я не люблю?!

Кажу слова,

                а чую під собою

Вербовий звук

                   сопілки

                             від жалю.

Малюю вік

              на той світ вікна –

В мальованім вікні

           мальований той світ.

Але до небуття

                  ніхто не звикне:

Від зірки слід

       то врешті – мертвий цвіт!

 

 Шукай одне:

               життя за кривизною!

Лихе й сумне

                        нехай мине.

Кохай мене,

                    допоки ти зі мною.

Кохай мене!

Кохай.

           Мене.

 

 

***

 

…і сік в мені потік

до бруньки серця смутно,

і серце набубнявіло

зеленим язичком листка

і висувалося назустріч,

щоб тебе лизнути,

щоб ніжністю клейкою солодка-

во

клен стікав…

І до схід сонця хтось

не міг заснути,

хоча остуди серцем не чекав.

    

…чекав дощу

як сонцем сходила над світом

промінням золотим

крізь сухолистя на глухих дубах

несла зелену парасольку в синіх квітах

і синю парасольку неба

в білих островах…

а щоб не мерзла –

поцілунками вдягав до світу,

а світом, як черемха,

сам тремтів і пах.

 

…як тінь від човника

пелюстка плутає у повінь

між стовбурів, що міняться,

ламаються в воді

і хвилі, що хлюпочуться

й  лоскочуться тобою.

Відмолодів думок веселих білий біг.

І бог кохання в ненаситі крові

в дно серця

треться щукою в річках любові

в легкій остуді

                від вчорашніх холодів…

 

 

КРИНИЦЯ ЛАСКИ, НІЖНОСТІ, ЛЮБОВІ

 

На світі є найбільша таємниця,

Захована у погляді, у слові.

Чи справді так, чи це мені лиш сниться:

Криниця

              ласки, ніжності й любові.

Зажевріла жарина у твоїй зіниці,

Як ми удвох збагнули, що ми свідки

В громах і відблисках далекої зірниці,

Хто ми й чого прийшли сюди і звідки.

 

Хто прагне слави й почестей,

Хто молиться до неба,

А хто шукає щастя між суниць…

А я тебе кохаю, і нічого більш не треба,

І це моя

              найбільша з таємниць!

 

Ми віримо і ловимо на слові –

Той погляд нас хіба введе в оману,

Коли чекаємо незбутньої любові,

Що зіркою засяє із туману

І вкаже шлях, і заведе навіки,

І прийде знову на моє прохання

Оспіване в піснях і перед світом

Осміяне

             твоє й моє кохання!

 

Пробач мені, що я не так дивлюся,

Як з неба місяць дивиться на сповні,

Пробач мені, що плачу, як сміюся,

Хоч по  мені цього й не видно зовні.

Пробач мені, що не скажу словами

Усіх моїх надуманих пробачень,

Але все те, що сталося між нами,

Для мене має так багато значень! 

 

Хто прагне слави й почестей,

Хто молиться до неба,

А хто шукає щастя між суниць…

А я тебе кохаю, і нічого більш не треба,

І це моя

               найбільша з таємниць!

 

 

***

                                            Я люблю жінок, мов квіти,

                                            У трояндах

                                            чи гвоздиках

                                            перед ними бузковіти…

                                            Мені пахне свійська й дика

                                            яблунева

                                            і кімнатна,

                                            квітка – сон

                                            й зірки осінні,

                                            сніжно-біла

                                            і брунатна –

                                            Я люблю жінок в цвітінні!

 

                                            І на сіні,

                                            і в насінні,

                                            як хвилюються у полі,

                                            і в шаленому тремтінні,

                                            наче листя на тополі.

                                            І як долі

                                            десь на волі,

                                            то на боці, то на спині,

                                            як в картині

                                            вже лежать…

                                            м’які  і  кволі.

                                            А над ними –

                                            сині тіні.

 

                                            Й на піску,

                                            що смагне в оці,

                                            щось велике, вогнелике

                                            в центрі себе, в центрі світу

                                            нам показують як Сонце

                                            І в морській ховають піні.

 

                                            Я люблю жінок,

                                            що в’ються,

                                            хмелем вплутують в зелене

                                            і як, душачи,

                                            сміються,

                                            потім плачуть коло мене.

                                            Тільки скошених

                                            жалію,

                                            хоч цілую до отави.

                                            Я на кожну квітку

                                            мрію

                                            впасти

                                            хмар пилком жовтавим,

                                            кожну приймочку

                                            торкнути

                                            і припасти всмак

                                            вустами,

                                            в пелюстках, в медах заснути –

                                            хай мене тоді й не стане!

 

 

***

 

Ти пробач мені ночі холодні,

Повні вогкості і жалю.

Я забув, чи казав сьогодні,

Що кохаю тебе і люблю!

 

Не вродили солодкі вишні,

Що весною під грім цвіли.

Не люби мене за колишнє,

Де любитися ми не могли.

Що пройшло – то давно промайнуло,

Золоте воно, як зійшло.

Не суди мене за минуле,

Що коханням тоді не було.

 

Задубіли вуста пошерхлі,

Де цілунки жаги зривав.

І лишилися на поверхні

Кислих яблук терпкі слова.

 

Як зайшли дні смутні і смутні,

Аж оскомою рота звело,

Не карай мене за майбутнє,

Що незбутнє і ще не було.

 

Жаль загусне, як звивини вивих,

До майбутнього із давнини.

Не буває на світі щасливих

На краєчку нудоти й вини.

 

Не сприяють умови погодні –

Зерня впало в суху ріллю,

Як забув, чи казав сьогодні,

Що кохаю тебе і люблю!

 

 

***

 

Бузок, магнолія і щось

Цвіте бузково і магнольно…

Люблю як з кимось довелось

Любитись вільно, безконтрольно.

 

Забулись дикі, що самі

Цвітуть собі рослини сущі,

Як безіменні, невмирущі

Й ми відцвітаємо собі.

 

Коли гроза тривожить брость,

Гуде медами в кожній квітці,

Хоча мені не просто хтось,

А саме ти є на примітці.

 

Але й тоді, коли гримлю,

Несамовитий й сумовитий,

Тобі я вдячний, що люблю,

Що довіряєш ти любити.

 

 

***

 

Хоч сприймай все як є,

Хоч себе загризи,

Хоч літай, наче трутень,

Від жінки до жінки.

Знов дзумкоче бджола

Молодої грози,

А мені з голови

Оббива шестикрилі сніжинки.

 

Світ з пелюстки росте,

Доки може – то вшир,

А не зможе – себе

Вдосконалить суцвіттям,

Тільки розум – пусте

Бачить все набакир,

Прагне вижити сам

Навіть сміттям.

 

Розум разом те зна:

В прямоті – кривизна

З ніг на голову ставить

Усе, що не дивне.

Боже, як ти ховаєш

Себе від знань

Про убивство самого

Себе в людині.

 

 

***

 

Добре жити у квітці,

смачно спати в саду

 і купатись

в меду

до солодкої млості,

та лиш  вітер подув,

квітку збив молоду –

впало щастя в снігу

 на калиновім мості.

 

Чи для того садив

і любив диво з див,

щоб цвіло і цвіло

та без плоду?

Що для тебе на дим

збавив час молодий,

а літа утопив,

як у воду?

 

Не пишається тим,

хто зажив самоти,

що у нього до всіх

недовіра.

Не з роси і води

засихають плоди,

не з любові у яблука

морщиться шкіра.

 

Я люблю самоту

й сміх терплю твій в цвіту.

Не терплю страху смерті

відверто.

Тільки жаль, що колись

облетить жовтий лист

і я можу без тебе

померти.

 

 

ТОЧКА ВИНОСНА

 

Жив я сам і щось там мав,

Жив  – нічого не боявся,

Доки ти прийшла сама

Не своя вся – я сміявся!

 

А тепер страшне й сумне,

Сам з собою вічно б’юся:

Чи кохаєш ти мене,

Неспричинено боюся.

 

Чи кохаєш ти мене? –

Заглядаю журно в очі.

День і ніч товчу одне,

Хоч того уже й не хочу.

 

Щось намріяти боюсь,

Бо намріяне справдиться.

Як загойданий встаю –

Світ хитає хитавиця.

 

Десь далеко в серці щем –

Грім боїться непокори.

В танці зоряним дощем

Іскри – точкою опори.

 

Є в нас точка виносна.

В ній сама ти не від себе –

Вкупі щось гойдає нас,

Скаче світ, земля і небо.

 

Є в нас точка виносна –

Шелестить у місті й листі,

Десь у космосі вона,

Ще з дитинства у колисці…

 

Щось тривожить душу, мне.

Ворожу на суть ворожу:

Чи кохаєш ти мене?

Сам боюсь, любить не зможу.

 

Як боюсь, що наш інтим

Переходить в жаль плакучий.

Але й ти, коли вже йти,

Оглядаєшся – чи скучив?

 

І тоді мені сяйне,

Вже крізь втому перепрошу:

– Чи кохаєш ти мене?

Сам, боюсь, любить не зможу. 

 

***

 

                                   В осінній час примирення з собою,

                                   Коли останній лист кленовий згас,

                                   Пробачте, що з незмінною любов’ю,

                                   Моя любове, згадую про Вас.

 

 

Журливий романс

 

Розкажи мені мила

                як  я тебе милую

Розкажи на прощання

                про наше стрічання

Бо чомусь відчуваю

                беру тебе силою

Бо чомусь відчуваю –

                ця зустріч остання.

Подаруй на прощання мені

              слова

 Хоч не втіхи легкої але

              сподівання

  Що ті сльози в душі

              втамував

              чи сховав

   Щоб цього не помітило

              наше

              кохання.

 

Розкажи мені мила

              як я тебе ласкою

Діставав аж до серця –

               і думав дістану!

Бо важке відчування –

               запахло поразкою

Що розлука навік

і ця зустріч остання.

Розкажи мені мила

               як я тебе силую

Потім лащусь до ніг

               наче пес той прибитий

Може я ще зумію

               зробити щасливою –

Як не вмію кохати

                навчуся  л ю б и т и.

               

              Подаруй на прощання мені

              слова

              Хоч не втіхи легкої але

              сподівання

              Що ті сльози в душі

              втамував

              чи сховав

              Щоб цього не помітило

              наше

              кохання.

 

***

  Земле моя!

       Золоте коритце

            з голубою водою.

В небі я,

     щоб собі не коритись,

           цілий світ затуляю собою.

 

Земле моя!

       Хто тебе розіп’яв

            і мов грудку у космос закинув?

Грізна воля чия

        володіє тобою

                                 і шляхами якими?

 Хто поставив лічильник

        і з якої причини

                           нас до часу привчили?

І пливу я з тобою

          і киплю із тобою

                            і спливаю

догори животом наче риба

і вирваний з корнем світильник.

Земле моя!

        Хто в акваріум болю

                         увіткнув кип’ятильник?

 

 

Собака в трамваї

 

Стрів

       покинутого пса –

Пес всіх нюхав у трамваї:

– Плачеш, песику? Що – сам?

Що – ніхто нас не тримає?!

 

Всі по запаху чужі –

Хтось не так на тебе дихав!

Так і я ж для когось жив,

А тепер зробився

                              д и к и й!

Правда, ще дивлюсь, як пес,

В очі кожному

В трамваї.

Спорожнів мій світ  увесь.

Та життя однак

триває –

 

Й псам не вірю!

Тільки сам

Хочу взять собі за моду:

Відігріти навіть пса –

Певно, лиш собі на шкоду!

Підібрав отак одну –

Приручила мене мила!

Потім каже, що я тхну –

Не тим пахну, зрозуміла!

Інших нюхати пішла,

А нам довго видихати…

Бо нема добра

і зла,

Й перед ким відповідати!

 

Правда є

І світло, й тінь,

Є кохання – дике щастя,

Але ми із псом

не ті!

– Вчімся, песику,

Прощатись –

 

Опинившись на межі,

Про кохання

мрії викинь:

Всі

По запаху – чужі,

Проти шерсті світ весь д и к и й.

 

Неприкаяне життя –

Вільно?

Так!

Що й мовить ні з ким…

 

Бо кохання – від тертя:

Доки трешся,

Доти й іскри!

 

 

***

Я не люблю Тебе

 

                                             Я не люблю Тебе,

                                                    й на самоті не плачу –

                                             Роблю дурниці

                                                     і нічого не роблю.

                                             Я трачу

                                                      безмір часу, як тебе не бачу,

                                              Аби сказати вбивче:

                                              –   Не люблю!..

 

                                             Я не люблю тебе,

                                                  як сніг іде –

                                                          без тебе!

                                              Коли без тебе вечір

                                                          і веселка й дощ,

                                              А ще, коли без тебе

                                                         чисте-чисте небо,

                                              А тричі не люблю, як скажеш:

                                                      –   Та  роби, що хоч!..

 

                                              Я не люблю тебе,

                                                        як ти в лице кричиш:

                                                               –   Я вільна!

                                              Затупотиш ногами, як мале.

                                               Але

                                               ще  дужче не люблю,

                                                        як станеш з кимось божевільна,

                                               А доки тут зі мною

                                                        тлієш ледве-ледь!

                                              Про щоб не запитав

                                                           і щоб там не побачив,

                                               Навіщо це мені?

                                                           Хіба що для жалю?!

                                               Я не люблю тебе,

                                                             як днів пропащих,

                                               Я не люблю ночей,

                                                             коли тебе я не люблю!

 

                                                Я не люблю тебе…

                                                              Й сприймаю як невдачу,

                                                Коли ти не зі мною.

                                                              А особливо без…

                                                Без тебе сам собі нічого я не значу –

                                                Я не люблю себе,

                                                              як не люблю тебе!