«Запах фіалки», пригодницька повість

Крім печеного хліба дід замовив матері дві мірки пшона, двадцять фунтів гречаної крупи і стільки ж пшеничного борошна на галушки та десять фунтів сала, а також в’язку цибулі і дві жмені часнику.

– Не мало їжі? – спитав я, помагаючи дідові.

– Нíчого роз’їдатися в дорозі. І Циганці леше. А як не вистачить – можна докупити.

– А нашо стільки часнику?

– До страв, присмачувати. І від чорта – він часникового духу не любить.

Дід ретельно оглянув віз, змастив колеса і взяв з собою про запас балцанку дьогтю. Циганку наказав нікуди не запрягати, щоб спочила. Відміряв для неї мішок вівса на перший час, а далі в дорозі – докупить ще. Під возом причепив цебро й заступ з коротким держаком.

Щоб якось окупити подорож – навантажив на воза чотири пуди зерна і добрячу торбу торішніх сушених груш–дуль, які в печі в’ялила мати; не пересушуючись, вони на смак ставали тягучими й медовими – за вуха не відірвати. А ще взяв пуд меду в двох бочечках–липівках та дерев’яні липові ложки, які користуються попитом на Херсонщині. Це все накрив двома воловими шкурами – від дощу і для нічлігу в степу.

Я никав за дідом по п’ятах і канючив, щоб він узяв мене з собою. Дід відмахувався. Але я не здавався, знаючи дідову поступливу вдачу.

– І Фіалку візьмете, діду?

– Прийдеться. Хто її тут кобилячим молоком годуватиме?

– От бачите, як Фіалку – то берете, а мене ні. А я б вам помагав. І мені не треба кобилячого молока, як їй.

Мабуть, кобилячим молоком я таки остаточно переконав діда. Він пирхнув сміхом і врешті–решт здався:

– От реп’ях…Збирайся.

– Та я вже!

– Шо, отак босяка й поїдеш?

– Постоли взую.

– Гляди не проспи.

– Не просплю! Хрест на пузі! – пообіцяв я.

– Казав сліпий – побачимо….

.Дід збирався допізна, чекаючи поки мати допече паляниці. Я товкся разом з ним. Своє багатство – секретну карту, яку дід нарешті віддав мені, підзорну трубу, рогатку і жменю кремінців для стрільби – я склав у заплічну торбу. Крім паляниць, мати напекла коржиків, і я поцупив парочку. Не забув також про пляшку води.

Полягали запівніч. Я насилу склепив очі – уже й перші півні проспівали, – зате потім спав як убитий.

Уранці прокинувся від горлання Кукурікала під вікном. Як ошпарений, вискочив надвір. Чого це півень репетує, невже дід досі не зібрався?

Матері у дворі не було – вона вчора казала, що зранку піде в Суботівську церкву і ще не вернулася. Василь молотив хліб, а дівчата поралися на городі. Ні воза, ні Циганки  з Фіалкою у дворі не було.

– Де дід, Василю?

Василь опустив ціп, розігнувся і сказав:

– Поїхав.

– Як це поїхав?! 

– Возом. Чугунка тут не ходить.

– Чого ж мене ніхто не розбудив?!

– Ти ж божився, шо сам прокинешся.

– Безсовісні! – ледь не плакав я.

– Тобі не догодиш.

– Я його дожену!

– Він уже хтозна–де. Години зо три тому рушив.

– Він забув Кукурікала!