«17-18-19-20» (новели, образки, візії, ремінісценції)

Слайди  рідного міста

Одеса. Тепло. Жук

На злітній смузі було тихо, але лише тому, що я була втомленою і мій слух притупився. Зрідка я дивилася в ілюмінатор. Моя увага зосередилась лише тоді, коли навколо потемніло, і лише золотаві київські вогники танцювали, ніби підтакуючи розповідям моїх сусідів по літаку. Він розповідав їй, як виступав у Німеччині  оркестром, про свою скрипку та молодого італійця, який написав симфонію про Україну. Спочатку він говорив російською мовою, але молода, дуже неприваблива дівчина говорила по-українськи, і він дуже швидко перейшов на державну мову. Було і приємно, і сумно, хотілося вийти з літака, але разом з тим страшенно хотілося спати. Мій сусід мене дратував, у нього було хитре обличчя, але мені сподобалися його руки. Я дивилася на них відокремлено від його образу і тіла. Минулого разу я прощалася з Одесою, коли місто покривав сніг, а тепер вулиці були переповнені багатоголосим співом. Ніколи раніше не звертала уваги на те, що в травні півонії схожі на маленьких немовлят-янголят. Їх продавали літні жінки з чистими і добрими руками, покритими зморшками. З мого вікна було видно море, все навколо було білим і яскравим. Я заплющувала очі, а коли розплющувала, мій погляд пронизували промені і сяйво. Таке світло линуло і з вікна церкви. У п`ятницю на Французькому бульварі із собору линули божественні пісні – тихі і гарні. І на душі ставало спокійно і затишно.
Сім годин ранку, вулиця Бабушкіна на Золотому березі. Зі своєї оселі вийшла літня жінка в рожевому махровому халаті. Вона стояла з прозорим пакетом, наповненим пелюстками чайної троянди. Жінка рвала пелюстки і все більше наповнювала пакет. Трояндовий аромат заполонив усю вулицю. Мені захотілося сфотографувати цю жінку. Але я чомусь не наважилася. А можливо, це й правильно. Поряд з жінкою стояв молодий чоловік у спортивному костюмі. У нього було пропите, без ознак великого розуму обличчя. Я йшла Золотим берегом і мені хотілося стати відразу всіма людьми, які тут живуть. Приміряти на себе всі образи, щоб вони запали в мою душу. Через зміну часових поясів мені весь час хотілося спати, і ближче до вечора переді мною поставали якісь чудові  образи – чи то уві сні, чи наяву. Бува, що від утоми всі враження переплітаються в якісь химерні видива, а почуття одночасно і притлумлюються, і загострюються, особливо після прогулянки до моря.  
Сьогодні рівно о восьмій годині вечора небо покрилося рожевою млою, нервово кружляла мошкара. А я вперше помітила, скільки тут на пляжі безтурботно гуляло у волейбол молодих людей. Їхні обличчя, як і моє, були ніби зволожені камені, схожі на камені з минулих віків. Ці обличчя були схожі один на одне, але разом з тим і унікальні, неповторні. Море майстерно зробило ці камені-обличчя привабливими, молодими і свіжими. Ми – це все одна і та ж людина, яка перевдягається в різний одяг. Що, якщо ми – це і є БОГ…
На 16-й станції Фонтану будували нову набережну, там були камінні леви, гарна плитка і фонтан. Він акуратно посилав свої бризки в різні боки, трошки води зібралося і в невеликій виїмці на землі. Маленькі діти один за одним підбігали до води і опускали в неї, до життя,  свої маленькі грайливі ручки. Діти люблять воду, але батьки завжди намагаються забороняти гратися з водою.
Мій будинок складався із білих кам`яних хвиль, він був великою, освітленою сонячним промінням будівлею, стіни в ньому також були білими. Це був новий будинок, у нього не було запахів і взагалі нічого не було. Тому хотілося якомога швидше його залишити, хоча цей будинок певним чином нагадував витвір мистецтва. Я перебігала з однієї кімнати до іншої, щоб хоч щось знайти, але нічого не знаходила, абсолютно нічого. Вночі я лягла на біле ліжко і заплющила очі, останнім часом я швидко засинаю. Я заснула і почула дивний звук, ніби літак іде на посадку. Невже я знову лечу? Я увімкнула світло, відсунула штори і побачила, як під стелею тяжко перевалювався із кутка в куток величезний чорний жук. Забавно, він і був тим хоча б чимось у цьому порожньому новому будинку. Можна було сприйняти його як голу білу стіну, яка лише відділяє мене від моря. Якщо це стіна, то я за нею, я не тримаюся ні за що і майже падаю сюди, у воду, і ніхто мене не стримає, адже це дітей не пускають у воду, а я – жінка. 
Жуки полишали будинок вранці, дуже рано вранці, а я прокинулася о 10-й годині ранку, було жарко.
04.06.2015

 

Одеса. Тепло. Друг

Можна провести паралель між чим завгодно, особливо це можна добре використати у фільмі, це як колаж, як цікавий вдалий монтаж. Співставити. Це розчаровує. Наприклад, молоді, засмаглі і гарні хлопці пірнають із пірсу в море, – про що вони думають? І молоді, засмаглі і гарні хлопці пiрнають у вириту яму із сухою від спеки землею. Про що вони думають?
Цим особливим літом ні про що не хотілося просити, і будь-яка жива посмішка нагадувала мертвий оскал. Чесно кажучи, я про це не думала, я ловила в білому будинку сонце і продовжувала бажати. Я стала однією із тих людей, які цитують свої бажання і не розуміють, чому вони інколи не здійснюються. Просто вчора, коли  проїжджала набережною, я побачила молодого хлопця у формі, який ішов під руку з дівчиною в ніжно-рожевому старомодному костюмі, як із 50-х років, також на ній були білі туфлі. Я хотіла їх сфотографувати, але вони якось дивно на мене подивилися. Проїхавши далі, побачила молоду продавчиню в будці. Вона присідала і озиралася навсібіч, я посміхнулася. Дві дівчинки років восьми сиділи на паркані  і допомагали одна одній струшувати з ніг пісок.  Вони були одягнені в рожеві лосини і кофтинки, як це не дивно, рожеві. І чайні троянди, особливо біля Золотого берега, були гарнішими одна від одної. Я завжди любила  цей аромат, бо, як казав мій дорослий друг, він може повернути тебе на багато років у минуле. У кожного був свій запах, але одначе з його допомогою можна поринути в те, що давно вже відбуло. 
Мій старший друг народився тут, в Одесі. Він і раніше розповідав мені маленькі історії про це місто, але я була надто юною, щоб належним чином їх сприйняти. А нині, коли я повернулася в Одесу, моє почуття єднання з містом було таким наївним і застарілим для багатьох, але не для мене. Я б хотіла залишити свіжі спогади про це почуття скрізь, закарбувати в пам`яті те, про що багато людей думає, що воно вмирає, але воно ніколи не помре. 
Вчора, цим теплим вечором я була всім – і жінкою, що збирала пелюстки троянди, і дівчиною хлопця у військовій формі, і продавчинею, яка присідала, і групою молодих мамочок, одна з яких йшла трамвайною колією з вудочкою, її подруга везла коляску з маленькою донечкою, а третя несла целофановий пакет з бичками. Я була також старою згорбленою  черницею, яка йшла рано вранці від собору Французьким бульваром, і вагітною жінкою в синій сукні, яка відкрила руки і вдихала солоне повітря. 
Трамвайні колії заходили в тугу свіжо-зелену паркову стежку, і здавалось, якщо я поїду туди велосипедом, мене засмокче магічний тунель, проникнути туди було маленькою пригодою. Незважаючи на те, що мене оточували люди з дітьми, які мирно йшли додому, я проїхала цим тунелем і переді мною постав широкий зелений парк. Сонце загубилося у гілках рожевою кулькою, на лавочці один навпроти одного сиділи дві молоді пари і курили цигарки, дим перетворив повітря на жовтий туман. Я побачила на тонкому дереві свою тінь. Це була чорна фігура дівчини з оранжевою оболонкою. У неї не було обличчя, але були ноги, руки, голова, вона рухалася легко і вільно. Навколо постійно щось відбувалося, втомлювала сучасна біганина, люди. Фільми, книги і фотографії, голоси, думки, Інтернет. Мені здається, що я зупинилася десь далеко в минулому, на дні, далеко. Скоро всі новини показуватимуть на стінах, це буде щось на зразок  сенсорної дошки, не потрібно буде заходити в Google, і тим паче вмикати телевізор. Берете маленький чорний гострий, схожий на лаковану колючку пульт,  натискаєте кнопку, і на широкій холодній стіні з`являється все добре і зле, вони ж є нероздільними.  Тут вам результати кінофестивалю в Каннах, кращий сценарій, кращий фільм, краща короткометражка, тут  нові жертви, тут останні сукні MetGala, тут нові конкурси письменників, сценаристів, блогерів, есеїстів, тут громадянин містянин розповідає про проблеми свого двору, а ось на цій частині  один за одним йдуть моделі з впалими щоками, у них дуже серйозні очі, які, здається, ось-ось вилізуть із орбіт.
На наше щастя, поки що нам це не загрожує, мені і моєму другові. Цим літом ми вперше зустрілися досить незвично, в церкві в Червоних зорях.  Він дуже рідко ходив до храму, тому я його не впізнала. Це не була служба, було три години дня, і я просто вирішила зайти. Він стояв у глибині приміщення церкви і дивився на стелю, у нього були дуже засмаглі обличчя і руки, ми посміхнулися один одному. Це нагадує мені розмову чайок, незрозуміло, але душевно, по-рідному і просто так. 
–    Привіт
–    Привіт
Це наша нормативна лексика.

Одеса. Тепло. Генка

Це був Гена, Генка, Геннадій. Він був археологом, директором, музикантом, художником і гондольєром. 
Ми відразу пішли, на вулиці було дуже жарко, і ми заговорили про фестиваль класичної музики в Одесі, про те, що в цьому році все перетворилося на вулкан, про те, що майбутнє прекрасне, мабуть, все може бути. Він ніколи мене ні з ким не порівнював, він вважав, що кожна людина особлива, а я не погоджувалася з цим. Всі люди – це одна людина, як ти не розумієш? Музиканти, абсолютно всі музиканти – це і є музика, а художники – це живопис. Взяти Чайковського або Рахманінова, ми переключаємося з одного на іншого, і тоді, коли нас це хвилює,  ця музика стає одним настроєм, один образ, один дух. Все схоже на інше. Ми можемо ненароком на мить переплутати Матісса і Поля Гогена, але це не буде злочином, адже головне – це краса кольору, почуття. Геннадій реготав, його тішили мої думки і моя молодість. Ми вирішили піти на цей фестиваль класичної музики.
Раніше він тримався осторонь багатолюдних заходів, і мене це засмучувало, я нудилася і починала нервувати. Але зараз цього страху не було, ми подивилися на це місто разом зовсім іншими очима. Він більше не нагадував мені Гаррі із «Степового вовка», ми були вільними і готовими розмовляти про що завгодно і йти куди завгодно. Я йому сказала – для того, щоб щось створити, потрібно вміти спілкуватися  з оточуючим тебе світом, потрібно вміти розуміти життя. Це страшно, це складно, але це потрібно. Це місто, його потрібно зрозуміти. Він згодився.
Ми ніколи не тримаємося за руки, просто йдемо.
Вранці я намагалася писати, я ходила по кімнаті і часто дивилася на себе в дзеркалі, напахчувалась парфумами, рум`янила щоки, дивилася на море, телефонувала комусь. Складно, складно зібрати всі  думки. Ми вирішили поїхати туди, де він зможе розповісти мені про життя. Вкласти ці складні думки в мою молоду свідомість буде нелегко. Все потрібно зібрати воєдино, але поки що це не на часі. Проте чекати потрібно не довго, ще трішки-трішки, і  я все зрозумію. Я зайшла у фейс-бук і перевірила, що написав колишній наркоман, а тепер поет. Його думки були схожі на мої. Я подякувала йому за те, що я в Одесі, і він в Одесі також. І ми розуміємо – нова хвиля, нове мистецтво, нові люди. Мені здається, що вони приймуть усіх, це не так, як було раніше, немає сил для фальші, все недобре знесилиться, ми хочемо взятися за руки. У мене була проблема, яку помітили багато моїх друзів і Геннадій, – я не могла припинити говорити про себе і про свої бажання.

Одеса. Тепло. Мовчання

Останнє, про що я думала, це – збиральництво. Проведення паралелей між ловлею раків, мідій, риби і збиранням врожаю. Відібрати у когось частину спогадів не вважається злодійством. У Лос-Анджелесі чоловік із Одеси розповідав, як в молоді роки вони ловили раків у Кучургані. Я ніколи там не була, я не була в багатьох місцях. Раки ми купили на базарі. Я варила їх у  казані з травами, зовсім трішки    рожевої гімалайської солі не надавало  їм смаку ропи. Мені б дуже не хотілося, щоб усе це асоціювалося з любовними стосунками. Я була одягнена в довгу сукню в дрібні квіточки кольору лаванди. Він сидів у дворі за столиком. Мені подобались ялинки, які його оточували. Але вони не рятували від спеки. Та він і не шукав прохолоди. Як правило, йому було добре там, де він перебував на цей момент. Він пив із склянки каву, на столі стояла банка з польовими квітами. Все виглядало якось неприродно, можливо, навіть награно. Я не могла розгледіти, що він читав, але мене це не цікавило. Геннадій не просив мене припинити розмову, але говорити мені вже не хотілося. Хочеться наголосити на тому, що я ще  щиро не усвідомила того, що краще говорити менше, але вкладати в свої слова глибокий зміст, ніж вимовляти багато-багато гарних слів, у яких починаєш губитися і плутатися. Немає ніякого значення, які квіточки були на моїй сукні. Я сіла поряд з ним і розслабилася, моя підсвідомість ще прагладжерготати, лепетати і дзижчати, але сили вже полишили мене. Мої вуха потрібно витягнути і підвісити мене на мотузку під саме небо.
І тут я раптом відчула, як моя душа ніжно відділяється від тіла. Таке, як правило, відбувається зі мною після кохання. Такий стан нагадує мені чомусь кілька днів із мого дитинства, коли я лежала в лікарні і відходила від наркозу.  Тоді я не була дівчинкою, у мене не було імені, я лише знала, що я людина, яка літає від одного краю землі до іншого.
Геннадій зустрівся поглядом з дівчиною на велосипеді «Аист», на якому навіть фарба ще не зітерлася. Він був майже новий. Геннадій посміхнувся до неї. І це була посмішка не чоловіка, не створіння з іменем, це була посмішка священика, який хрестить немовля, байдужа, як належить людині при посаді, але разом з тим із сакральною мімікою. У Геннадія справді були добрі очі, і мене це часто лякало, бо я знала, що більше ніколи не зустріну такої доброти. Було так страшно розізлити його, розхвилювати, тому я намагалася  зберегти те добре світло в його очах.

Одеса. Тепло. Розповідь

Я вперше зустрів її, коли мені було п`ять років. Звичайно, я бачив її й раніше, але ніколи не надавав цьому значення. У цей день я пішов гуляти з мамою. Ми на дуже-дуже довгий час зупинилися біля Дюка і просто дивилися в його обличчя, на його тогу, потім ми спустилися донизу Потьомкінськими сходами і я побачив молоду жінку в білому. Її очі, здавалося, були зроблені з блакитного скла. Жінка була одягнена в пишну спідницю, вона підняла погляд і засоромилася. Потім я довго думав про цю жінку, мені хотілося придумати їй ім`я і я придумав. Мама хотіла навчити мене краси, але це було складно. У цей день ми ще ходили в музей Західного і Східного мистецтва, гуляли біля Оперного театру і дивилися на фонтани. У мене також було таке відчуття, що моя маленька душа полишає тіло, злітає вгору і спостерігає за тим, що я роблю. На Куяльнику я бачив себе тоненьким юнаком, вимазаним чорною багнюкою. Я опускав і підіймав руки, щоб чорна маса швидше висохла. Насправді я був не юнаком, а маленьким хлопчиком. Мама в білих шортах ковзала береговою лінією і сміялася, молода і гарна, я уявляв її НЕЮ, а можливо, мені просто видавалося так, але я поклав свою маленьку руку на її плече. 
Ми читали енциклопедію про тварин, я знав усе і про всіх. І лише від змій я ніяковів. Кожного разу, коли я бачив на малюнку змію, мені робилося страшно і я закривав книгу. Мама вже сказала мені, що  змій боятися не варто, їх також створив Бог, а значить, вони потрібні, просто вони не хочуть, щоб ми їх зачіпали. Мабуть, вона мала рацію, над цим я задумався вже тоді, коли ми з друзями ловили вужів, а до того мені просто хотілося боятися. Вночі простирало перетворювалося на привид, я слухав цвіркунів, а батьки розмовляли на веранді.  
Я прокинувся тому, що ВОНА розбудила мене своїм холодним мокрим купальником, вона стояла на пірсі і викручувала білий ліфчик. Цю солону морську воду я відчув на всьому своєму тілі. З кожним днем на дачі батьки тим літом розмовляли  ночами все голосніше і голосніше. Я робив вигляд, що не розумію, що це давно вже стало криком. Якось я прийшов зі школи, а мама плакала. Здавалося, що вона навіть не помічає мене. Її рука нервово ковзала портретами Тургенєва, Булгакова, Марселя Пруста і Макіавеллі на яскраво-жовтих книгах, що стояли на полицях. Тоді для мене ці обличчя були лише дивними таємничими чоловіками, особливо я не розумів виразу обличчя Пруста. Воно було наляканим, ніби його застали зненацька за чимось непристойним. Чому, коли вона істерично плакала, вона завжди стояла біля книг і торкала їхні обличчя? Я збагнув це лише недавно – ті зображення-образи були єдиними чоловіками, які могли її втішити. У той день я дуже образився, сам не знаючи чому я вибіг тоді з дому (ми жили на Польському узвозі у дворі номер шість) і став серед двору. Старші хлопці точили ляси й курили цигарки, вони побачили, що я плачу, і простягнули мені бичок, я затягнувся, і мені сподобалося.
– Як сподобалося? – перебила я Геннадія. – Я ще ніколи не зустрічала нікого, кому б подобалося в дитинстві курити цигарки.
– Ось так вийшло, мабуть, тоді в мене дуже боліла душа.
Я пішла на кухню, дістала раків, так, справді, все це було дуже награним, ніби ми грали в гру, що називалася «Одеса». На столику біля плити в тоненькій вазі стояли маки, вірніше, те, що від них залишилося, червоні пелюстки осипалися і вкривали коричневу підлогу. Я уявляла себе Кірою Муратовою, а його Висоцьким у фільмі «Короткі зустрічі». Він відламував лапки раків і пив темне пиво, все навколо було солодким, навіть рожева сіль. 
– І уявляєш, стоячи в колі хлопчаків, які курили цигарки, я знову побачив її, тепер вона видавалася трохи молодшою, мабуть, їй було років двадцять. Вона підійшла до хлопців і взяла в одного з них цигарку, подивилася на неї, а потім кинула собі під ноги. Біла майка покривала її гострі груди, ні, мабуть, їй все ж було більше років. 
– Ти чому плачеш? – спитала вона у мене  і розпростерла руки для обіймів, а я засоромився і втік.
– А скільки тобі було років?
– Мабуть, вісім, але я завжди думав про себе «людина без віку».
– Завжди-завжди?
– Завжди.

Одеса. Тепло. Ситуації

Коли намагаєшся робити вигляд, що працюєш,  – це найскладніше, робиш щось про людське око, для інших. Всі ці чортики молодості, вони з`являються і зависають у повітрі, підсмажуючи наші душі. Знову паралель, що застрягла в моїй свідомості. Моя молодість, моя наївність і безтурботність і його вік, досвід і минуле. Був початок червня, тепер уже ніхто не обговорював новин, але війна продовжувалася, хлопці, як і раніше, вмирали, а море нині було таким свіжим і чистим, було не так багато людей, як завжди, і якщо задуматися над тим, чому, стає сумно. Я дивилася вгору і ловила грецькі скульптури на будівлях, їх потрібно встигнути сфотографувати, а також левів. Скільки левів у нашому місті? На початку вулиці Катерининської є книжковий магазин, у якому продають книги українських авторів. Ніколи раніше я туди не заходила, а тепер мені стало соромно, що ці імена нічого не значили для мене і моїх друзів. Одеса, вона трохи незграбна в цьому плані, мені здається, вона ігнорує багато моментів, перетворює золото на срібло, жовті і блакитні квіти гублять у ній свою яскравість і стають розбавленими, можливо, в цьому є шарм, у цих пастельних тонах, не знаю, потрібно розібратися. Різноманітні книги: Сергій Жадан, Юрій Андрухович, Любко Дереш, вони існують, так хочеться, щоб ці імена жили в серці нашого Міста. А поки що є море, світло-синє, сполосоване блакитними смугами, зеленувате біля берега і майже синє на обрії. 
З четверга до понеділка Геннадія викликали в Миколаїв і Маріуполь, там він давав інструкції молодим недосвідченим хлопцям і готував їх до бою. Він ніколи не розповідав мені про це.  Цей факт, це життя знаходиться поза зоною мого розуміння, так само, як і життя українських письменників з Івано-Франківська і Львова, як життя активних безстрашних українських діячів. Їй-Богу, лише білий будинок і море в смужку, соромно. Ще взимку в Одесі проходив фестиваль їжі, він став досить популярним, всі знають, що в найтяжчі часи люди люблять їсти. Поки мій герой, як стверджував він сам, існував у іншій реальності, молоді люди в шортах ловили і ковтали розпечене повітря при вході на фестиваль. На цей раз він відбувався в Лермонтовському парку, тут звучала музика часів старої Одеси, пахло смаженим, грошима і пивом. Я сказала «Привіт» старому фонтану, з якого лилися льодяні струмені води, і стала дивитися на людей. Вони мені подобалися, я зазирала до їхніх ротів, посміхалася і йшла рядами. Я нічого не їла і розчинялася в галасі і диму. Геннадій на той час був далеко, в іншому світі. Після фестивалю я гуляла Сходами мертвих вгору і вниз від Польського узвозу до Приморського бульвару і назад.  Увечері на Приморському бульварі також було багато усміхнених облич. Я звернула увагу на молодого чоловіка на скейтборді із сумкою кенгуру, в якій сиділа маленька дівчинка. Він їздив акуратно і повільно, вперед і назад, і дивився на неї. Дівчинка посміхалася. Я пригадувала 2015 рік, не знаю чому, але мені він здавався особливим, про нього всі говорять, він дрижить, як шкура барабана, як птаха, що засинає на гілці, але ніхто не хоче по-справжньому зафіксувати цей час, розкласти те літо по поличках. Щось змінюється, щось зникає, щось скручується в смерчі і коловерті. Ще ніколи не було настільки голосного сміху і  настільки істеричних сліз, це місиво, цей каламбур, цей коктейль, він має запах справжнього існування.
Геннадій повернувся засмаглим і гарним, на його доброму обличчі не з`являлося нічого поганого, в той день він нагадував мені ДоріанаГрея, смішно. Іноді ми їздили в поля і лежали на гарячому сонці, засмагали, дихали. По дорозі в місто ми побачили у водоймі двох лебедів, вони забавно пересувалися по воді, переносячи свої м`які білі тіла з моторчиками туди, сюди. Рухалися не зупиняючись, це було гарно. Ми зупинилися, і я стала знімати на відео їх танок,  поруч росли невідомі мені квіти, що нагадували фіолетові грудочки. Він зірвав їх і дав мені  оберемок квітів, у них був чудовий аромат. Біля дерев`яних східців стовпилися до водойми білосніжні тихі качки. Вони клювали травинки на землі і розмашисто жестикулювали величезними могутніми крилами, вгору – вниз, вгору – вниз. Мені дуже запам`яталися ці качки, ці білі плями, що рухаються, на середині дороги. Від східців до неба височів придорожній дерев`яний хрест, світлий і гладенький. 
– Господи, дякую, – чомусь прошепотіла я.
У мене дома на вікні жила татова канарка, жовта, маленька і, здавалося б, нікому не потрібна. Але коли тато приходив додому, насамперед він підходив до неї і перевіряв, чи є в пташки зерна і вода. Він научив її співати, вмикаючи записи пташиного співу. Останнім часом вона затихла, часто спала, то розплющувала очі, то заплющувала. Садівник почистив клітку і заніс її в будинок, я дала пташці шматочок яблука,  і вона  стала його жадібно їсти, але одначе не співала.
– Чому ти не співаєш, що не так? – запитала її. 
– А вона все їла та їла, добре, що на кухні було не так парко, вітерець залітав у наш білий будинок біля моря. Здається, я розуміла, чому вона посмутніла. 

Одеса. Тепло. Продовження розповіді

Час невмолимо втікав, дуже хотілося здійснити місію, яка наміцно засіла в моїй свідомості. Як? Як можна було запам`ятати місто таким, яким воно було, людей такими, себе такою? Написати картину? Записати пісню? На дачі…  ми говорили з Геннадієм про думки. Він запевняв мене – якщо я зараз відчуваю необхідність  про це писати і говорити – потрібно продовжувати, адже я захочу сказати про щось інше. Так, правильно, але чому так хотілося зупинити час, перетворити його у щось важливе, хоча б для когось? Взяти за барки ЛЮДИНУ і з милою посмішкою і лукавинкою прошепотіти: «Милий, це важливо! Це важливо! Це важливо! Це важливо!» По правді, це вже крик, ніби граємося в піжмурки і галасуємо, так радісно і завзято. А ще я ще ніколи не була такою самотньою, як цим літом, за всю свою юність, ніколи. Смішно! І знову молодість заважає відбутися. А ще поруч зовсім нікого не було, здавалося б, у кожному живе те, що могло відволікти від істини.
Він з перервами продовжував свою історію, лежачи в гамаку. Ноги в нього, мабуть, гуділи, він смикав то лівою, то правою ногою, очі в нього були заплющені. Зараз, сидячи на цьому стільці, я була щасливою. Кілька днів тому я була на дні народження у знайомої дівчини, він проходив в закладі, який я не люблю. І називався той заклад «Парк». На столі було багато обвітрених наїдків, стіл був посипаний прекрасними квітами, мене оточували гарні, але страшенно спустошені дівчата. Вони зосередили свій зір на екранах телефонів… 

 

ВІЙНА

Як страшно гримлять постріли. Стає важко дихати, завмираєш, адже здається,  якщо ти рухатимешся, куля дістане саме тебе. Але ж ти не винен, не ти розпочав війну, а хтось інший, сторонній, але розплата чекатиме саме на тебе. Ні, я ніколи не полишу кімнату і не з`явлюся на світ білий, ніколи не дихатиму морським повітрям, а я ж його так люблю: воно і солодке, і солоне. Якщо вони захочуть – нехай самі приходять і нападають, але я не вийду. Кілька хвилин тиші, стає ще страшніше, у свідомість настирно вривається думка: а може, вже не залишилося нікого живого? Можна визирнути з кімнати і впевнитися, так це чи ні, але мені страшно. Мабуть, вони підступні, зачаїлися і думають, що я здамся. Від страху стає холодно, цей сильний холод поступово оволодіває усім тілом. Потрібно дістати із шафи щось тепле, але безшумно, вони можуть почути. Майже не шарудячи ковдрою, я ковзаю по ліжку, добираюся до його краю, і звісивши босі ноги, як пір`їнка, зіскакую з нього. З широко відкритими очима навшпиньках добираюся до шафи. Темно, майже нічого не видно, світло вмикати не можна – помітять. Швидко і тихо порпаюся в шафі, хапаю щось тепле і повертаюся на ліжко. Скільки ще чекати? Вони знову гримлять, мені здається, що їхнє грімкотіння тихіше мого подиху, але коли прислуховуєшся, розумієш, що це не так. Я сиджу, підібгавши ноги, рахую до ста, а вони все гримлять і гримлять.
Недавно до нас у школу приходив ветеран і розповідав про війну. Хлопці ще можуть іти в бій, а ось ми можемо бути хіба що медсестрами. Я навіть не можу нікого як слід перев`язати і крові боюся. Мені страшно визирнути у вікно, побачити убитих солдатів, а війна ж почалася всього кілька годин тому.  Все розпочалося так.
Мама:
– Донечко, ти лягай спати, завтра тобі йти до школи, а я піду!
Я: 
– Добраніч, мамо!
Мама: 
– Тільки кутайся краще, а то опалення відімкнули!
Я: 
– Добре, а ти куди!
Мама: 
– Я ще не прибрала посуд зі столу, трохи пошумлю, а ти намагайся заснути!
Я (спросоння): 
– До–б–ре!
Я лягла, тепло вкуталася ковдрою і відразу заснула. Мені снилося пшеничне поле, ми бачили його з татом, коли їздили в село. Сяяло сонце, але раптом я почула кілька попереджувальних пострілів, і перше, що мені спало на думку: «Війна!» Із завмираючим серцем я розплющила очі, гуркіт продовжувався. Але виявляється, що весь час, коли я перелякана сиділа на ліжку, прощаючись із життям, – мама на кухні гриміла посудом…

У МАРШРУТЦІ
(Враження)

Було близько шести годин вечора. Вулиці вже встигли потемніти, їх слабо освітлювали ліхтарі, які загоралися по черзі. На дорозі – величезна пробка –  всі водії поспішали додому після роботи. Всі, крім таксистів. Майже у всіх них були втомлені обличчя.
Звичайний вечір, нічого особливого і цікавого. Люди з нетерпінням чекають на маршрутку і дрижать від холоду.
– А я сьогодні дванадцять з української мови одержав, – посміхаючись, говорив першокласник своїй мамі.
Її втомлені очі повеселіли, і вона міцно обіймає сина, ніби затуляючи його від холоду.  Вони швидко заходять до маршрутки. Хлопчик сідає мамі на коліна і заплющує очі. Вона ніжно цілує його і гладить по голівці. Позаду них сів чоловік у теплій куртці з дипломатом у руці. Він також заплющив очі. Опинившись на своїй зупинці, чоловік ледь відкрив повіки, поворушив вусами, щось пробурмотів і неспішно вийшов із маршрутки. На його місце сіла дівчинка з довгою косою в тоненькій жовтій курточці. Вона постійно кашляла, а в руці тримала поводок – у неї в ногах примостився маленький песик незрозумілої породи. Він жалібно скавулів, ніби боявся, що його кудись завезуть і там залишать. Біля дівчинки сідає товстувата рудоволоса жінка у червоній куртці. Вона голосно розмовляє по мобільному телефону, незважаючи  на оточуючих її людей. 
– Жіночко, ви не могли б говорити тихіше, у мене ж маленька дитина заснула, – невдоволено шепоче молодий тато, тримаючи на руках немовля. 
– Ой-ой, ні̀чого таких дітей возити в маршрутці, купили б собі машину, менше було б проблем, – відбивається жінка.
- Маршрутка в черговий раз гальмує, пасажири виходять і заходять. Ось зайшла дуже бідно одягнена літня жінка з ковінькою. Дівчинка в жовтій курточці поступається їй місцем. Літня жінка посміхається дівчинці, але потім очі її знову стають сумними і безпорадними. Всі пасажири відчувають себе перед нею  в чомусь винними. Коли на наступній зупинці літня жінка підходить до дверей, допомогти їй намагаються кілька чоловіків. Першим устигає приємний моложавий чоловік з пляшкою пива в руці: його змушує це зробити дружина. Але літня жінка раптом заявляє:
– Ой, синочку, скоро тобі потрібна буде допомога, а не мені.
Кинувши зневажливий погляд на спантеличеного чоловіка, вона гордо виходить із маршрутки.  
За вікнами ще більше потемніло. Людей на зупинці залишається все менше. Скоро у водія закінчиться зміна. Та й мені пора додому – хочу швидше записати свої враження.

 

МОЛОДІСТЬ

Трапляється  так, що на перешкоді до читача стоїть молодість. Вона тисне на тебе і не дає можливості проявити співчуття, розсудити чи дати пораду. Опускаються руки, все втрачає зміст і стає нерозумним.
Знаєте, як важливо навчитися зажмурювати очі і змикати губи, вдихати повітря, як напівмертва камбала в глибокій мисці, як, коли щось болить, не думаючи  про те, наскільки монументальним це бачиться збоку? Складно! Вдихнути повітря і перечекати, але щоб руки в той час продовжували щось робити. Стати роботом! У хорошому смислі цього слова! У недосконалому! Стати частиною фабрики, робити! Закохатися у свій огрубілий від прожитих днів, хвилин, секунд голос, читати вголос що завгодно, щоб не втратити цю його якість, прямо зараз, цю СПРАВЖНІСТЬ, це щастя, яке скоро може знову захворіти, як дурна поламана нога, як вставна щелепа у старого чоловіка на смертному одрі, якого годують через трубочку! А потім, коли мине біль-молодість, у вас буде щось у руках і ви розплющите око, одне дзеркальне око, червоне, порожнє від сліз, потім друге, поглянете навколо, потім на свої руки, а в руках – щось зовсім не пустопорожнє. Не пустопорожнє, розумієте? Не прекрасне і не геніальне, а НЕ ПУСТОПОРОЖНЄ. І це викличе посмішку, і не захочеться дуже швидко бігти, а читання вголос продовжиться, але тепер ви читатимете не будь-що, а те, що викликає у вас задоволення. Але до того буде ще багато розчарувань і дурниць, не варто поспішати. Мені здається, я просто попереджаю себе, готую себе до справжньої зустрічі після тихого мовчання камбали. А ці слова, хай вони тут полежать кілька років, непорушні, наївні, милі, чорні слова. Маленькі паросточки перед зустріччю з сонцем, зі справжнім, непридуманим сонцем. Нехай ці слова поки що сплять безтурботно у множині. Так, вони вже хочуть відділитися один від одного, ці дітки-слова, але вони ще хаотичні, вони ще повзають, як немовлята, ні, навіть не повзають, вони в колисці, і море тихо присипляє їх.
А ще знаєте, що? Одного разу після молодості-болі ми раптом виспимося. Здавалося б, ми втомлюємося і все більше хочемо спати, але ні, це буде пробудження. І враз настане почуття повної присутності, повної бадьорості.  Ніхто більше не захоче витрачати свої думки на бажання, а захоче просто жити, о, як я це передчуваю. Я ж знаю. Це як темно-синє небо і місяць, як білий, освітлений сонцем колір. І мене все не полишає думка про лілею, загорнуту в золото, і про Нудоту.

ЛЕГЕНДА ПРО ПЛАТОНА І СУЧАСНІСТЬ
(Епізодичні спогади)

По телеку транслювали різні серіали, щось про історію сім`ї і все в тому ж дусі. Я спіймала себе на думці, що дивлюся ці мильні опери, мабуть, так трапляється, коли в дану секунду не хочу грати жодної ролі, не хочу бути кимось, а лише порожніми очима перед блискотливим об`єктом, який випромінює світло. Я уявляла себе в костюмі часів Людовіка ХІV з пишним бюстом, затиснутим у тугий корсет, і зі смішною мушкою на щоці, ніби на неї сіла і прилипла муха.
У нічній кімнаті творили симфонію різні звуки – цокання годинника, якесь незрозуміле ревіння із кондиціонера, шум жорсткого диску в комп`ютері. На вулиці  парило, але вікно було зачиненим, а фіранки запнуті. У спальному районі на околиці міста ще ніхто не спав. Він відкрив шафку, у столі дістав пачку «Мальборо» і пішов до туалету. Дуже високий, він ледве вміщався у своїй нічній курилці, він поправив старий батьків годинник, на ньому була невелика вм`ятина. Це я їх упустила в перший день нашого знайомства. Було б непогано жити одному, тоді б не довелося курити цигарки вночі в туалеті. Він пустив воду і зачесав волосся, як у ЕлвісаПреслі. Над ліжком висів колаж із багатьох фотографій шкільних років, а на багатьох із них було приємне обличчя дівчини з хвилястим рудуватим волоссям. Оля була розумною дівчиною, навіть хорошою, але їй завжди чогось не вистачало, можливо, через її розум, а можливо, від того, що їй потрібно було те, що і всім. Спати зовсім не хотілося, було парко. Він узяв цигарки і зіскочив сходами вниз, в парадному відчувався запах смаженої картоплі і затхлості, а в ліфт було неприємно зайти, хоча інколи хотілося подивитися на  напис Сашка-Щуки, який він з другом випалив, коли був у  восьмому класі. Біля парадного входу на лавочці сидів сусід у червоній сітчастій майці і в одному гумовому капці. Він часто любив випити і в такому стані забував, хто є хто. «О, друг, друзяко, слухай, забув код, хай йому біс, ти не проведеш додому?» –  «Ну давай». Він обхопив руками його шию, гублячи капець. «Слухай, друг, а ти не знаєш, де я живу?» –  «Що значить, де ти живеш, тут ти живеш, Олеже». –  «Ні, ну тут-то тут, а на якому поверсі?» –  «Ніби на п`ятому». –  «А, ну так, так, а ти хто?» –  «Я Вова». –  «А, зрозуміло, точно пам`ятаю, не дурень». На ліфті вони піднялися на п`ятий поверх. Олег ще разів десять спитав: «А ти хто?» Врешті-решт він розцілував Володю і став стукати кулаками у двері. 
ххх
Він закотив рукави футболки, як у 80-ті, і увімкнув пісню «Ohmyladyheroine». І тут з`ясувалося, що він, як по другому дублю, увімкнув магнітолу на повну потужність і рушив. Рожевий гумовий фламінго, що висів на дзеркальці, загойдався в такт музики, авто набрав граничної швидкості і від цього руху гойднулося темне листя пальм біля дороги. Тютюновий дим заповнив салон і я закашлялась. Виставила голову у вікно, повітря було солодким, а в очах мерехтіла якась різнокольорова пилюка – так, що я зовсім не могла розгледіти, де я знаходжуся, та врешті, це було й не важливо. Я люблю курити цигарки тільки тут, серед пальм і солодкого повітря, серед будівель і автівок, які не можна розрізнити, ніби ми одягли окуляри з магічної лавки. Ми зупинилися біля спуску до моря. Я зняла туфлі, ноги пірнули у ще теплий пісок, я курила цигарки і пускала собі в очі дим, ми все ще тут. Інколи, коли нам сниться приємний сон і ми вже усвідомлюємо, що це не реальність, ми таємно самі від себе благаємо свою свідомість побути тут ще хоч трішки, але то був не сон, а щось інше. Я швидко забігла у воду, вона була холодною і підбадьорливою, а він стояв на березі і дивився на мене.
Він відвіз мене додому, я зняла сандалі і покрокувала по гострому камінні, викладеному біля будинку в ряд. Тепер воно кололо мені ноги, і здавалося, я навіть поранилась. Мабуть, я була на той час Попелюшкою, тоді, коли пробило 12, моя мушка Марії Антуанетти випарувалася, а висока зачіска впала, моє волосся розвіював вітер. Я повернулася додому, тут було тихо і затишно, жінка, яка у нас прибирала, прасувала татові сорочки в передпокої, праска шипіла, ніби хотіла їй щось сказати. Мама розмовляла по телефону, а садівник ходив туди-сюди і обрізав виноград. У нашому будинку ніяк не могли завершити ремонт, хлопці в панамах носили пісок і штукатурили стіни. Найбільше мені подобався сивочолий вусань, який знав усі закордонні сингли і наспівував їх. Але в такі хвилини я не могла знайти собі місця, ніби я не брала участі у цьому житті, а тільки спостерігаю за ним із підзорної труби. Раніше я любила пофілософствувати, мені ставало легше, коли я могла викласти свої думки на папері, я відчувала себе розкріпаченою хоча б тут, коли мої пальці швидко бігали по клавіатурі комп`ютера, я не замислювалася над тим, навіщо і чому я це роблю, чи зрозуміло і гарно в мене це вийде, а можливо, те письмо буде банальним і наївним, ні, я просто жила. Мені здавалося, що в такі хвилини у моїй свідомості зароджується ціла цивілізація, і вона живе зі мною у злагоді, головне – не злякати її, бо всі ці думки і відкриття є не прописною істиною, а чимось абсолютно індивідуальним і прекрасним. Коли я летіла в літаку, мені пригадалася легенда Платона про печеру, про те, як люди жили все своє життя стоячи і дивлячись на  стіну печери, яка була в них перед очима, і їм здавалося, що тіні, які пробігали по стіні, то і є цілий світ. І коли один із печерних людей побачив промінчик світла і замислився над тим, а що ж є за межами печери, співплемінники цього чоловіка не зрозумілийого. 
ххх
Потрібно проживати багато життів, жити – значить жити, а не грати ролі.  Але що, якщо для нас жити – це щодень придумувати якісь нові чудернацькі ролі, носити смішний одяг і слухати стару музику. Ми здавалися такими «великими», коли на мені була доросла сукня, а на ньому костюм, ми могли говорити про серйозні книги. Але насправді ми були дітьми. Ця істина страшенно банальна. Ми – діти.

ПОШУК

Я ніколи не могла уявити свого майбутнього, було так багато мрій, але час летів невпинно, а майбутнє залишалося нечітким і невиразним, воно віддалялося від мене. За що б я не бралася,  все втрачало сенс. Мабуть, моя душа була набагато старшою від тіла. Люди, які мене оточували, раптом полюбили світанки, вони захоплювались ними і раділи  закінченню війни. Любити життя і радіти сонцю стало новою модою, але я сприймала все так, ніби зрозуміла це ще сто років тому, і нині це здавалося мені просто смішним. Коли все втрачає свою значущість і все тобі нецікаве, коли мені здається, що у мене все було і я нічого не хочу. Я відчуваю себе старою жінкою, яка була заміжньою і у неї були діти, я працювала і втрачала близьких мені людей.  Я не стверджую те, що я все знаю і що для мене немає нічого незвіданого, але мені все здається смішним. Люди, які намагаються видаватися один одному кращими, ніж вони є насправді, старі  поети-мудреці, які завжди страждають, мандрівники-фотографи, які знайшли смисл життя. Чому складається таке враження, що не залишилося нічого справжнього, не в тому сенсі, що люди прикидаються. Можливо, вони й не прикидаються, а ось я. Мені так хочеться вийняти зі своєї свідомості  коробку з нудотною грою, бо я ненавиджу цю гру, в яку граю, щоб видаватися кращою. Але я  помітила, що не можу не думати і не можу не грати. Навіть сльози, що течуть по щоках, – це доказ моєї гри. Я раптом зупиняюся і починаю аналізувати і гадати, що ж це за гра, як це виглядає, для чого? Для чого все це? Я дивлюся на нерозумні речі для того, щоб висушити свої мізки, я боюся розвитку, боюся ставати кращою і тілом, і душею, чому? Мені хочеться показувати красу, мені не хочеться бути гарною. Навіть вимовляючи ці слова, я думаю, як це звучить, і цьому немає завершення, я не можу просто жити, я не можу розуміти людей. Починаю жити по-новому, але це життя знову стає старим, починаю вживати здорову їжу – вона набридає мені, мені набридли люди, які мене оточують, мені все одно. Я не хочу бути ні сама собою, ні  людьми, я вмикаю щось на екрані, щось, позбавлене почуттів, щось, що не викликає думок та емоцій, я чую звуки.
Я знала, що в мене немає майбутнього, я відчувала, що скоро мені доведеться піти. Я прийшла до старих людей, які жили високо в горах. Було холодно й темно, але цього я вже не помічала. Вони дивилися на мене і не розуміли, навіщо я до них прийшла, їх жовті обличчя, виснажені справжнім життям, були людськими обличчями. Моє ж обличчя, хоч воно й було молодим, губилося в цих холодних скелях, ставало жалюгідним. Мабуть, вони думали, що я вважаю себе дуже розумною і тому прийшла, але якщо я і раніше не бачила смислу свого існування, то нині, знаючи, що мені написано на роду піти так рано, було б смішним робити вигляд, що мені цікаві люди і їхні нікчемні намагання зберегти свою красу і молодість. Спочатку мені було страшно й образливо, чому я повинна піти такою молодою, всі мої бажання були оманою, я знала це, тому ніколи не могла знайти себе, побачити смисл життя. Але потім я подумала про те, що я обманюю сама себе. Тепер, серед цих старих облич, я щось відчувала, вперше я відчула смисл життя. Одна жінка сказала, що вона і ще кілька найстаріших людей підуть до якогось гроту, це було наступне місце, з якого мав починатися наш новий путь.

КРАПЛЯ В ОДНОКІМНАТНІЙ КВАРТИРІ
(Роздуми письменника)

Її кофтина стягувала груди і це виглядало зовсім непривабливо.  Я раптом зрозумів, що в мене у середині щось обірвалося. Я дивився на цей зеленкуватий корсет із шкіри та ребер, і він зовсім не нагадував про минуле, про те, на кого я чекав і кохав. Але ці картинки із сучасного життя ще не встигли заблокувати в моїй пам`яті колишнє уявлення про неї, шалене бажання володіти нею. Вона постійно про щось розповідала, і це не була вода, це було цікавим і важливим. І мені ставало так соромно від того, що я не вмію так розповідати, що мене постійно хвилює нестача інформації. Я був напівмертвим омаром, який так жалюгідно борсається, він ще не помер, але вже й не живий, коли доводилося про щось розповідати, і що найстрашніше  –  у мене не вистачало сили волі опанувати себе і стати таким, як вона. Я письменник, але говорю я про це зовсім тихо, пошепки. Ні, я про це ніколи не говорю, бо я не маю ні найменшої уяви, як люди стають письменниками. Ну добре б, скажімо, я написав роман, або навіть коротеньку повість. Я пив горілку, курив тютюн, ридав, страждав і вміщував у те писання все, кожну секунду мені здавалося, що ось – ще один удар по клавіатурі комп`ютера– і я опинюся на небі. Але що з  того, ну, якщо серйозно, кому це потрібно? Зовсім нещодавно ми розмовляли з нею по телефону, коли я навіть не знав, що вона приїде. Вона розповіла мені про нового письменника, який підкорив своїми книгами країну, його ні з ким не порівнювали, і один професор навіть сказав, що до нього – саме такого, або навіть схожого не було, і мене це так  зачепило.  Я не заздрив, я просто відчув себе ще однією краплею з крану в однокімнатній квартирі, який дуже часто протікає, буває, що немає гарячої води, і тоді доводиться нагрівати воду і переливати її в тазик. На жаль, мені вже нікуди не злитися, здається, я застоявся у цьому іржавому крані.
Якось увечері, будучи напідпитку, я роздобув електронну адресу цього письменника, я б міг назвати його «писака», але на біса, яке я маю на це право, ми приблизно одного віку, але він уже досяг майже апогею, а я лежу у вертикальному положенні, і де? – В ІРЖАВОМУ КРАНІ. Я не читав жодної його книги, знав, звичайно приблизно,про що він пише, на мою радість, це хоча б не були стандартні опуси про розпутне життя, кокаїн і жінок, це справді було чимось особливим. Я написав на електронну пошту: «Ми вже багато чули про Ваші твори. Але скажіть, ось я пишу і бачу в цьому єдину розраду, а чи потрібно це? І як Вам це вдалося?» Після того, як я написав цього листа, хай це буде звучати банально і неестетично, у мене на очах заблищали сльози. Від образи за свою долю, від того, що я не вмію пізнавати нове, бути пробивним, радіти миті. Я не можу вважати себе нещасливим, у мене є все для щасливого життя, але я – половина чогось, можливо, я з дитинства половина її, але вона – це ціла людина, яка не потребує половини, може лише прийняти чиїсь почуття, але ніколи не захоче бути у когось у тіні. 
Настала ніч, і вона напилася. Від неї трохи тхнуло перегаром, ми лягли спати. Вона зняла з себе весь одяг і одягнула мою широку стару футболку, я знову  відчув себе хлопчиком, який хоче хоч трішки кохання. Я просто обійняв її за спину і вдихнув її запах. Якби моя свідомість могла сфотографувати для мене це відчуття і цей запах назавжди, мабуть, зараз я убив би її, мені більше нічого не було потрібно. Лише спогади про її думки, запах, дзвінкий сміх, який всяк час дзвенить у моїх вухах і не дає мені заснути.
Вона швидко заснула, їй так подобалося засинати п`яною, не відчуваючи свого тіла, коли ніби падаєш у якусь глибінь і нічого-нічого не боїшся. А я підвівся, увімкнув настільну лампу, потім увімкнув ноутбук і намагався закінчити те, що розпочав іще два тижні тому. Мені хотілося писати, і думка про це мене тішила, але коли я писав, мені хотілося перетворитися на кавалок вати, який можна зробити маленькою білою кулькою і запхнути туди, де його точно не знайдуть, або вважатимуть марним заняттям його шукати, кожне написане мною слово здавалося мені нерозумним, беззмістовним, награним, поношеним, дитячим. Я уявляв собі, як хтось бере до рук написане мною і починає читати, спочатку йому навіть цікаво, але коли він дістається хоча б середини, на його обличчі з`являється поблажлива і така м`яка посмішка. І він так крізь зуби, але дуже тактовно і мило промовляє: «Ну що ж, набір слів, є, звичайно, за що зачепитися, один, два, три». Так говорю я і так говорять мої друзі, коли знаходять на полицях книжкового магазина якогось нового автора. А все повертається бумерангом.

Вона мирно спала на моєму синьому простиралі і мені було добре лише від того, що її не навідують такі думки, які навідують мене, вона може мене зрозуміти і сказати «так», але ніколи вона не відчувала того, що відчуваю я. Вона із розряду людей, про яких можна сказати «вона працює». Їй важко, адже вона актриса, і цим все сказано, як знову ж таки, якою б банальною не була ця історія, але ця професія, яка навряд чи зробить  тебе людиною, якою ти мріяв стати, найшвидше вона зробить з тебе людину, яка з часом перестає думати про те, про що думає письменник. Мабуть, все-таки письменник нікому нічого не винен, особливо не затребуваний, бо ж насправді, якщо перекласти усе на  примітивно побутову мову, буде виглядати так, ніби ти цілими днями тягаєш мішки з камінням, на твоєму чолі виступає солоний піт, він витравлює тобі очі, ти не можеш дихати, але щось тебе стримує, і ти не можеш припинити робити цю роботу. Але ніхто цього не бачить, не кажучи вже про оплату, а що найгірше, всі сміються з тебе, з твоєї праці, і говорять, що це нікому не потрібно. «Кинь тягати мішки з камінням, від цього нікому не холодно й не жарко. Є вже вантажники, є кому тягати і пісок, і каміння, і щебінь, а ти постій  збоку та відпочинь, тільки ось сонця не заступай, а краще взагалі піди». Я ось подумав, що дуже здорово інколи побути принциповим, невловимим, категоричним, так, божевільним і безумним, якщо вам заманеться, ніхто не забороняє, але ще приємніше, незважаючи на всю свою плеяду талантів, побути просто розсудливою, такою, що тверезо мислить, людиною, адже життя насправді не п`яничка, воно тверезе, як скельце, до моторошності, це ми, як одурманені, б`ємося головою об стіну і гарчимо, гадаючи, що нам стане від того легше. А потрібно зрозуміти лише одне, що життя не товариш по пиятиці, воно суворий учитель, якого дратує ваш перегар. Я губився серед незнайомих вулиць просто тому, що я тюхтій, який раптом вирішив, що він вождь. Але і це було неправдою. Я також напивався, напивався, як напівбожевільний, читав книги і дивився кінофільми, гадаючи, що вони розкажуть, як мені жити. Але коли ти п`яний, ти дивишся на цей світ зовсім по-іншому, я усвідомив це і перестав пити. Коли ми ріжемо по живому, навіть коли ми п`яні, ми боїмося, ми думаємо, а що ж буде? Все своє життя я шалено хотів її, не лише володіти нею, а й відчути, яка вона на смак, про що вона думає, як їй вдалося пізнати це життя, адже я не зумів це зробити. 

(Частина з блокнота, яку я написав після випитого вина)
Ми вийшли на вулицю, і я побачив волоцюгу, який постійно тинявся неподалік, він постійно до мене підходив і щось просив. Часом він ось так стояв на дорозі і дивився в одну точку, його уже справді не цікавило, що про нього думають інші.
–  У вас не знайдеться дрібних грошей, молоді люди, чи немає у вас дрібних грошей?
– Геть звідси! – прикрикнув я.
Він постійно підходить до мене і щось просить, а мене це дратує. А виходить, що я просто відчував себе таким, як він, тільки він не соромився підходити до людей, а я боявся людей, ось я грубіянив йому, тому що заздрив. Ми йшли вулицею у невідомому напрямку, вона зазвичай любила прогулянки в центрі міста. З нею я був ще більше самотнім, ніж один, удвох ми були парою обману, люди, які ніколи б не йшли ось так, рука в руці, в реальному житті, не були б вони раніше і братом, і сестрою. Я зупинявся і ловив посмішку на її обличчі, вона так любила це місто, а я, як і раніше, кохав її. Але зараз я хотів би зробити поправку – це не чергова історія про кохання, нещасні випадки або про спробу бути разом.  

ЛОНДОН у 17

Мабуть, я належу до тих людей, яких складно здивувати. Ні, якась частина дитинства у мені все ж залишилася, але люди мені все частіше здаються нудними, не так, як в отроцтві, коли найостанніший блазень міг видатися цікавою й унікальною людиною. Ми сиділи з подругами в російському ресторані, мною заволоділо якесь приємне відчуття гордості не знаю від чого,  чи то від англійців, які мене оточували, смакуючи оселедцем під шубою, чи то від випитої горілки  із тоненької подовженої чарки. Мені подобаються люди, які нічого від мене не вимагають, з якими навіть у компанії можна почуватися самотньою, як було того вечора. Мені здається, що самотність – це така дивовижна річ, її можна відчути вустами, серцем, нирками, духом врешті-решт. А коли ця сволота ще вмивається льодяною горілочкою, це зовсім перетворює мене на знехтувану і просту бабу, яка або зовсім не хоче навіть рот розтуляти, або лепече Бог зна що. 
Мої дівчатка, як завжди, покликали з собою якихось сумнівних людей, і я на всі сто відсотків відчувала себе «не в своїй тарілці», але це мені навіть подобалося, в якихось потаємних куточках моєї душі я, мабуть, все-таки була мазохісткою, я, звичайно ж, їм не подобалася, але я люблю не подобатися людям, коли вони не подобаються мені, ось і вся моя логіка на цей простецький вечорок. Нас обслуговував високий офіціант у светрі, як у радянському фільмі «Москва сльозам не вірить», подумала я і замовила собі ще малинової настоянки, я сама кепкувала із свого характерного образу. Бувають же в цьому світі люди, посмішка, інтонація, хода яких тобі до болю знайомі, ти вдивляєшся у все те, і якісь відголоски, можливо, навіть із твого минулого життя, наздоганяють тебе, і навіть хочеться трішки заплакати. 
Мені хотілося шампанського, але бокалами його не розносили, а пляшку я б не осилила, та й грошей мені не хотілося особливо витрачати. Якою чесною я стала сама з собою останнім часом, ці думки, ці простецькі думки, без особливого мого улюбленого екзистенціоналізму, вертілися в моїй прохолодній і вологій від мерзенної погоди голові. За сусіднім столиком сидів англієць у піджаку і краватці, він пив пиво і, звичайно ж, щось іще. Але коли я побачила, що йому принесли сирники зі сметаною і з варенням, я штовхнула подругу в плече і ми захихикали, як простушки в їдальні. А я все продовжувала спостерігати за офіціантом, спочатку в нього були сумні очі, але згодом ми стали в нього щось розпитувати і він заусміхався, у нього була щілина між зубами і був він дуже худий, схожий на художника, – подумала я, а чому він видався мені схожим на художника – не знаю. Звичайно, я нікому не розповідала про свої думки про нього. Дівчата і їхні «не хирляві» в матеріальному плані супутники, а головне, всі вони були просто дітворою порівняно з моїми здібностями говорити про машини, про те, що якщо мої подруги приїдуть до них у місто, вони розуміють, що вони там королі, так, так. Мене більше цікавили руки офіціанта, мені здається, що довгі пальці ніколи не даються людині просто так, обов`язково для чогось, у мене, наприклад, пальці криві і закороткі, як у тата і брата, і це хороше виправдання тому, що я нічого не вмію робити руками.
– Ви граєте на піаніно? 
– Ні, чому б це мені грати на піаніно?
– А й справді, чому?
Я трохи пригнічено опустила голову до своєї тарілки з пельменями. Моїй знайомій хтось зателефонував.
– Алло, так, мамуню, ну що, нічого, сиджу з друзями, так-так, ну я не знаю. Алло, та кажу ж – не знаю, чи хочу я цим займатися, я подумаю, ну все, все, бувай, цілую. 
– Господи, ну навіщо мене займати вночі?
– А що таке? – спитав один із людей, яких я не люблю.
– Та мама і тато хочуть, щоб я відкрила у нашому місті нічний клуб і дискотеку, а мені займатися цим жах як складно. 
-    «Не хирляві проблеми», – подумала я і сьорбнула цілющого напою. 
– Скажи їм, що я готова цим зайнятися, уже виїжджаю.  – Трохи посміхаючись, я пустила їм шпильку. – Та будь ласка. 
Ми все допили і доїли, потрібно було вже йти, я кинула останній погляд на офіціанта в радянському светрику, і ми вилетіли надвір.
Ніч була чудовою, дрижаки беруть, а я без колготок, чудово. Дівчата розцілували хлопців, я, як завжди, ошелешена, в стороні, гналася метрів десять на каблуках за таксі, яке явно дражнило мене. І ось нарешті я одна, вірніше, я і таксист-негр, в навушниках, краса. Завжди, коли я називаю свою адресу, на мене дивляться якось зверхньо і здивовано, навіть таксисти. Я вже була вдома, коли зрозуміла, що у мене закінчилися цигарки. Ходити моїм районом уночі, м`яко кажучи, не бажано, хоча це залежить від того, з яким виразом обличчя ти це робиш. Якщо воно таке, як у мене, що ніби промовляє: «Я й сама тебе можу підрізати, пацан», то тоді нібито й нормально. Ще я вигадала для таких нічних прогулянок спеціальну ходу, вірніше, так ходити навчив мене, сам того не бажаючи, мій колишній хлопець-боксер. У своєму чорному пальто з капюшоном я буквально розчинялася в гурті темношкірих торговців підробленими годинниками, які шастали вулицями, бандитів і просто гарних хлопців. Біля супермаркету сиділа на прив`язі розпатлана собачка з вузькою мордою і жахливо сумними очима. «Ohno,ithasbeatenme,ohno.Ha-ha-ha». Заверещав негр  з косичками, що стояли в нього на голові, і дурнувато засміявся, я також посміхнулася і зайшла в магазин. Асортимент моїх покупок завжди дуже дивний, мені, як якійсь завжди вагітній жінці, хочеться чого несумісного. Я швидко сунула в кошик каштани, джин і стручкову квасолю. Навпроти супермаркету був індуський м`ясний ринок. У темноті висячі курячі тушки видавалися ніжно-рожевими гірляндами. Білий повний круглий місяць гарно ховався у покручених сухих гілках, а я йшла, курила цигарку і несла пляшку джина, каштани та стручкову квасолю. 
Якраз навпроти мого вікна збудували скейт-парк, і навіть уночі я чую глухі удари дошки об асфальт і, звичайно ж, безперервний шум машин і автобусів, які зводять мене з розуму. Я сіла на закритий унітаз, закинула ноги на холодну раковину і закурила цигарку, нарешті я одна, нарешті я одна. Я струшую попіл у мушлю з Коста-Ріки і ставлю тонік у холодильник. Якщо чесно, то раніше я весь час засуджувала тих людей, які підтримують хоч якийсь зв`язок з тими, хто не відповідає їхнім життєвим принципам, але зараз такі зв`язки стали для мене кращою практикою і натхненням. Тільки після проведення часу у такій компанії починаєш цінувати і компанію, і себе.
Пам`ятаю, як у дитинстві мама відвела мене до психолога, тому що я боялася спати одна. Психолог насамперед попросила мене намалювати неіснуючу тварину. Я намалювала, здається, якогось величезного кролика без вух і з маленькими крильцями, які, здавалося б, тільки проросли. А потім психолог попросила мене описати, де ця тварина живе, як харчується, а головне, чи є в неї зграя. Я сказала, що вона не харчується, їй це не потрібно, і живе вона саме в горах, і літає. Здається, зараз ця тварина зовсім не змінилася, лише крила підросли. Я увімкнула Гінзбурга і від нічого робити залізла у фейс-бук, наштовхнулась там на свою колишню однокласницю, яка була «лузером» у школі і нікому не подобалася. Зараз вона навчалася в Києві у театральному, на фейс-буці було багато фотографій, де вона на якихось репетиціях зі своєю групою і з, як мені здалося, досить таки «нашими» людьми в Криму в горах. Добре там, де нас немає, посміхнулась я і закрила цю маячню. 

У коридорі стояв такий галас, ніби це велетні грають у регбі, я чула голоси французів, які пиячили навпроти.
– Чому ти до них не приєднаєшся, – питала мене подруга, яка доволі-таки полюбляла чоловіків.
– Дуже мені потрібно, ці любителі жаб грюкають дверима, ніби вони одні у цілому світ, і замовкають лише тоді, коли надворі світає. У мене вже є один француз, але він мертвий, я його слухаю і танцюю під «Myladyheroine», ловлячи своє відображення в запотілому маленькому віконці, тепер воно ще й світиться новорічними золотими лампочками на ялинці, що надає моєму танцю особливої святковості. 
Вранці в мене була лекція, нам розповідали про футуризм, я озирнулась навколо, обличчя у людей були досить збентежені. Зараз я писала нову повість, але натхнення, звичайно ж, приходило пізно вночі, і тому в кінці тижня вигляд у мене був, як каже моя знайома, «божественний». Телефонував батько, розмовляли з ним трішки різними мовами, але одначе з ніжністю, кликав мене з собою, мамою і братами на Майамі. А я не знаю, не лежить у мене душа до цієї поїздки, хотілося побути на новорічні свята у рідному місті, почувалася останньою сволотою. 
Мій університетський учитель дав нам завдання написати свій маніфест, тобто догму. Я відкрила маленький молескін, який пах свіжим папером, і написала своїм кривим дитячим почерком «Не брехати собі». Читала я якось книгу, не пам`ятаю, яку, але там писалося про те, що в будь-якому віці можна щось змінити у своєму характері, головне захотіти. Вибір, звичайно, величезний, але недоліків у мене ще більше, та я вибрала ніби ткнула пальцем у небо, «не брехати собі», адже коли ти визнаєш усе погане, що є в тобі, і посміхаєшся цьому, це ж така чудова сповідь. А ще не говори людям , яких не цінуєш, нічого сокровенного.  Я сволота, і я ще пошкодую, що через свою дурість не захотіла провести ці дні з родиною, я це визнаю, визнає це і мій засохлий лимончик у склянці  з-під  джину, і зігнутий, ніби він спить, недопалок у мушлі із Коста-Ріки. Знаєте, куди я пішла сама пізно ввечері після університету в чорній сукні з білим комірцем? У російський ресторан. Я сіла за найменшим столиком і почала читати нову книгу , яка мені дуже подобалася, –  про Чеченську війну. І тут з`явився він, чоловік з довгими тонкими пальцями і щілиною між зубами.  
– Вам, як завжди, горілки?
– Ні, сьогодні я дозволю собі шампанського, знаю, бокалами ви не даєте, візьму пляшку ось цього. 
-    Я ткнула кудись пальцем, навіть не дивлячись на меню.
– Добре, я миттю, – сказав він зі своєю звичайною холодною посмішкою і зник. 
Я чекала хвилин двадцять, і доки він з`явився із зеленою пляшкою шампанського, прочитала дві глави у книзі.
– А ось і шампанське.
– Так, я винен, прости.
– Я наллю собі сама, люблю свою важку руку.
Я взяла в руки льодяну пляшку і налила до верху в тонкий бокальчик. Біла пінка обпалила мені обвітрені губи, і я миттю осушила бокал. 
– А ви взагалі звідки?
– Ну, я наполовину серб, це позначається на мені.
– Так, і як?
– На моїй вдачі, вона ох яка.
Я засміялася.
– Знаєте, хто тут найбільш пришелепкуватий?
– Ну й хто? Тільки не кажіть, що це я.
– Ні, ні, це англійці, вони напиваються до поросячого вереску і творять все, що їм заманеться. Думають, що їм усе дозволено. Ох уже ці англійці, ненавиджу їх. Чому вони взагалі сюди приходять? А, мабуть, тому, що думають, що це екзотика?!
– Абсолютно правильно, для них Росія – це екзотична і незрозуміла країна.
Я тихо сиділа і пила свою зелену пляшку шампанського, не відриваючи погляду від книги, у якій описували жахливі події війни. Коли читаєш таке, відчуваєш себе чорною дрібною мурахою, але все ж це хороше чтиво.
Уже через півгодини ми їхали до нього додому на автобусі, спереду мене сидів невисокий чоловік у білій кепці і з борознами на обличчі, він жував гумку і слухав «Оnlyyou», відголоски пісні долинали до нас і звучали під чавкання дуже дивно. Ми проїхали дуже близько біля дерева і гілки злобливо подряпали вікно, я здригнулася, він поклав мені руку на стегно. Я відвернулася і притиснулася до вікна, в нічному вікні висіла біла чоловіча сорочка, мені здалося, що це примара, що махає мені рукою «привіііт!». Ну ось я п`яна, з сумом подумала я і тихо зітхнула.
Квартира його була «звичайно» повний «пісець», усе виглядало так, ніби тут когось убивали. Стіни були темно-бежеві від старості, у плямах – від підлоги до стелі. Зате в нього було багато книг російською мовою, я взяла в руки старезний томик Солженіцина з багатьма папірцями-закладками у ньому. Біля стіни стояло піаніно, а на ньому – триптих з якимись страшенно негарними обличчями. 
Він весь час мовчав, шморгав носом, курив тютюн.
–Фе, який смердючий у тебе тютюн! Ти ж казав, що не граєш на піаніно, – сказала я і обурливо ткнула на інструмент.
– Грою це назвати складно, так, бринькаю!
– Бринькаєш?
– Так.
….Вранці він ходив по квартирі голий і курив тютюн, скрізь були розкидані речі і було холодно. Мабуть, не варто вдаватися в крайність, я пішла і більше туди не поверталася, відчуваючи самотність вустами, серцем і нирками…

ОБРАЗКИ
Бузкова самотність

–Напиши у фейс-бук одній із дівчат, які можуть з тобою мило потеревенити, відведи душу…
– Я цим не займаюся.
– Відколи це?
– Ось так, не займаюся, і все.
– Я також раніше думала, що це повна маячня, але насправді це працює.
– Я тебе кохаю.
– Тобі 33 роки, ти повинен уже розуміти, що це дурниця.
– Дурниця?
– Так що, будеш писати чи ні?
– Ні, не буду.
– А я ось візьму і напишу кому-небудь.
– Валяй.
– Я не знаю, що ще робити. Останнім часом мені хочеться просто з кимось порозмовляти.
– Ти можеш поговорити зі мною.
– Більше не можу.
Не знаю, на жаль, чи на щастя, але я не можу зупинити соковитий фіолетовий потік романтичного захоплення, який бурхливо вливається у мою кров, ніби крапельниця поганої якості, пригвинчена до мого тіла з допомогою швабри. Росте бузок, я хочу знайти його і вдихнути аромат пухнастих пуп`янків.  Минають останні роки, коли я можу собі дозволити бути такою, як я нині, далі складніше, далі серйозніше.

 

Дівчинка

Дівчинка. Дівчина. Жінка.  Це  значить я. Мушля, смирення, округлість. Не обов`язково дивитися дуже високо, але ні в якому разі не можна дивитися в землю. Схрещую руки ось так (ставить руки, ніби приймає причастя), приймаю твоє тіло і кров твою. Молюся так, щоб ніхто не бачив, але не тому, що соромлюся. Ти розрізаєш міцне, ще не достигле яблуко, а я у свою чергу, не дочекавшись, маленькими і ніжними пальцями беру зернята і кладу їх в рот. Вони корисні для жіночого здоров`я. Роблячи кілька кроків від твого дому, раптом помічаю, що можу ні про що не думати, нехай кілька хвилин. Мені не потрібно оголювати частину тіла, щоб ти мене помітив, я ще не настільки мудра, щоб цього не розуміти, але скоро я зрозумію. А поки що мені хочеться показувати частини тіла тобі. У мене часто напівзаплющені очі, я ритмічно відводжу вбік лікоть і від нього виділяється солодкий клейкий мед золотого кольору, ти можеш приклеїтися, але я не дозволю, тому що ти дуже сильний. Дуже. Ти можеш мене убити, ти можеш мене знищити. Ти цього собі не дозволиш, тому що я слабкіша від тебе…

Корал – він як життя, як вічність
Був корал. Розкішний. Великий. Гарний. Він стоїть на вулиці на запиленому столі. Його вранці зустрічають співи птахів, дзижчання бджіл, краплі води.
Інколи стіл протирають, інколи ні.
Іноді за столом курять цигарки, і дим потрапляє коралу в очі.
Він крихкий? Мабуть, так. Як і всі корали. Пористий, дивний, нерівний, зігнутий, шорсткий. Його можуть викинути?  Взагалі-то так, як і все інше. Зима. Весна. Корал білий. На мокрому столі.
Літо. Гарячий. Можливо, лед-ледь відломилася шкірочка. 
Осінь. Жовте гарно поєднується з білим. Осінь – це ще не привід викидати корал.
Діти. Чорна коляска. Торкають корал. Твердіше, темніше.
Все ще білий. Маленькі руки, великі руки, рука в руці. Зима. Весна. Літо. Осінь – це не привід викидати корал.
Є морські зірки. Морські коники. Мушлі.
Він, як дерево. Він, як сніг. Він, як квітка. Він, як струни. Він, як огрубілий голос. Він, як волосся. Він, як життя. Він, як спокій. Він, як привкус. 
Твердість. Міцно. Дружба.
Багато років. Ніхто не зачіпає корал. Життя. Вічність.