«17-18-19-20» (новели, образки, візії, ремінісценції)

Слайди  рідного міста

Одеса. Тепло. Жук

На злітній смузі було тихо, але лише тому, що я була втомленою і мій слух притупився. Зрідка я дивилася в ілюмінатор. Моя увага зосередилась лише тоді, коли навколо потемніло, і лише золотаві київські вогники танцювали, ніби підтакуючи розповідям моїх сусідів по літаку. Він розповідав їй, як виступав у Німеччині  оркестром, про свою скрипку та молодого італійця, який написав симфонію про Україну. Спочатку він говорив російською мовою, але молода, дуже неприваблива дівчина говорила по-українськи, і він дуже швидко перейшов на державну мову. Було і приємно, і сумно, хотілося вийти з літака, але разом з тим страшенно хотілося спати. Мій сусід мене дратував, у нього було хитре обличчя, але мені сподобалися його руки. Я дивилася на них відокремлено від його образу і тіла. Минулого разу я прощалася з Одесою, коли місто покривав сніг, а тепер вулиці були переповнені багатоголосим співом. Ніколи раніше не звертала уваги на те, що в травні півонії схожі на маленьких немовлят-янголят. Їх продавали літні жінки з чистими і добрими руками, покритими зморшками. З мого вікна було видно море, все навколо було білим і яскравим. Я заплющувала очі, а коли розплющувала, мій погляд пронизували промені і сяйво. Таке світло линуло і з вікна церкви. У п`ятницю на Французькому бульварі із собору линули божественні пісні – тихі і гарні. І на душі ставало спокійно і затишно.
Сім годин ранку, вулиця Бабушкіна на Золотому березі. Зі своєї оселі вийшла літня жінка в рожевому махровому халаті. Вона стояла з прозорим пакетом, наповненим пелюстками чайної троянди. Жінка рвала пелюстки і все більше наповнювала пакет. Трояндовий аромат заполонив усю вулицю. Мені захотілося сфотографувати цю жінку. Але я чомусь не наважилася. А можливо, це й правильно. Поряд з жінкою стояв молодий чоловік у спортивному костюмі. У нього було пропите, без ознак великого розуму обличчя. Я йшла Золотим берегом і мені хотілося стати відразу всіма людьми, які тут живуть. Приміряти на себе всі образи, щоб вони запали в мою душу. Через зміну часових поясів мені весь час хотілося спати, і ближче до вечора переді мною поставали якісь чудові  образи – чи то уві сні, чи наяву. Бува, що від утоми всі враження переплітаються в якісь химерні видива, а почуття одночасно і притлумлюються, і загострюються, особливо після прогулянки до моря.  
Сьогодні рівно о восьмій годині вечора небо покрилося рожевою млою, нервово кружляла мошкара. А я вперше помітила, скільки тут на пляжі безтурботно гуляло у волейбол молодих людей. Їхні обличчя, як і моє, були ніби зволожені камені, схожі на камені з минулих віків. Ці обличчя були схожі один на одне, але разом з тим і унікальні, неповторні. Море майстерно зробило ці камені-обличчя привабливими, молодими і свіжими. Ми – це все одна і та ж людина, яка перевдягається в різний одяг. Що, якщо ми – це і є БОГ…
На 16-й станції Фонтану будували нову набережну, там були камінні леви, гарна плитка і фонтан. Він акуратно посилав свої бризки в різні боки, трошки води зібралося і в невеликій виїмці на землі. Маленькі діти один за одним підбігали до води і опускали в неї, до життя,  свої маленькі грайливі ручки. Діти люблять воду, але батьки завжди намагаються забороняти гратися з водою.
Мій будинок складався із білих кам`яних хвиль, він був великою, освітленою сонячним промінням будівлею, стіни в ньому також були білими. Це був новий будинок, у нього не було запахів і взагалі нічого не було. Тому хотілося якомога швидше його залишити, хоча цей будинок певним чином нагадував витвір мистецтва. Я перебігала з однієї кімнати до іншої, щоб хоч щось знайти, але нічого не знаходила, абсолютно нічого. Вночі я лягла на біле ліжко і заплющила очі, останнім часом я швидко засинаю. Я заснула і почула дивний звук, ніби літак іде на посадку. Невже я знову лечу? Я увімкнула світло, відсунула штори і побачила, як під стелею тяжко перевалювався із кутка в куток величезний чорний жук. Забавно, він і був тим хоча б чимось у цьому порожньому новому будинку. Можна було сприйняти його як голу білу стіну, яка лише відділяє мене від моря. Якщо це стіна, то я за нею, я не тримаюся ні за що і майже падаю сюди, у воду, і ніхто мене не стримає, адже це дітей не пускають у воду, а я – жінка. 
Жуки полишали будинок вранці, дуже рано вранці, а я прокинулася о 10-й годині ранку, було жарко.
04.06.2015