«Геній Петра», новела

Найкращий саксофоніст міста, переможець міжнародних конкурсів, зі свого саксофону так вистогнував «Бесаме мучо», так млосно, що хоч на стінку дерись або на цю рафіновану дамочку, що є Аліною Петрівною і є його керівницею. Уже ж так вона світиться щастям, що й Петрові схотілося тернутися своїми штаньми о її бік, щоб і самому защасливіти – гарненьке жовтаве волосся спадає на округлі плечі, помірний носик втягує всі пахощі життя, а прожилка в білому верхньому ряді білосніжних зубів просить, щоб її прикрили вічним поцілунком. Вона щебече таких літ, як вона, жінкам:

         – Давайте, дівчата, просто. Як у молодості.

         – А пам’ятаєш, як ми з тобою… – жінки схилили голівки у віночок, а потім відкинули їх назад, і дзвінкий сміх примусив захитатися тонюсінькі бокальчики у сусідній кімнаті, звідки у зал засідань проривалися заманливі пахощі.

         Мав бути й губернатор, та він у той день вибивав субвенції на дороги області, які геть зносились і в яких після дощу можуть втопитися всі сердечні дбання уряду про розквіт країни. То він попередив свого заступника, щоб не пошкодував для директора проектного інституту Аліни Петрівни ані милих слів, ані щедрих обіймів.

         Тож слово його і чмокання в пухкеньку щічку були першими, а після них три молоденькі бандуристки заспівали: «Ми підем, де трави похилі...» А після бандуристок – професійний хор музучилища, а після училища – ріка мудрих і не дуже мудрих вітань, таких солодощів, що від них у присутніх позлипалися долоні, якими вони заплескували здоровлення іменинниці.

         І, нарешті, від імені чоловічої частини її колективу запрошують його, Петра Притулу, битого на язик, але ж і талановитого проектанта, майстра інститутських тостів:

         – Я довго ходив там, де продають у нас квіти. Мені просилися в руки такі троянди, що пелюстки їм вирізав сам Господь, але все – густо червоних кольорів, а густо червоні – то для бурхливої, скажу, несамовитої любові, але вам, Аліно Петрівно, така не підходить…

         Зал перестав дихати.

         – Вам я відшукав ось цей колір, – струснув Петро свого букета. – Ніжненько рожевий – такий світлий, такий ніжний, як оце ви зараз, як пір’їнка-хмаринка. Щоб любов до вас була ніжною, ніжною, бо скаженої вам не треба…

         Зал трохи видихнув, але не зовсім, дехто спробував навіть просвітлитись усмішкою, але не надовго.

         – І щоб стояв довго і струнко…

         Петро зробив трагічну паузу. Жінки й дівчата вдихнули повітря і прикрили ручками свої святкові ротики, а очі їм округлилися: що буде його наступною фразою. Не дай Боже, зверзе – згадавши її чоловіка…

         – …цей прекрасний букет, я дарую вам вазу з самої Індії, з Калькути чи Брамапутри…

         Хтось уже чмихнув, але в жінок пальчики були ще на ротах.

         – …і прямо з водою, та – не простою, а з джерела, біля якого ви любите з Михайлом Іллічем відпочивати… Тож – з води і роси!

         Петро у своєму сценарії розраховував на прибій оплесків, але вони були ріденькими, та й ті – на адресу іменинниці, щоб її підтримати, бо, сердешна, стоїть – і чи їй стояти, чи впасти – спочатку вона зблідла, потім – почервоніла, а потім обличчя взялося якимись синюватими смугами. Це як чоловік її ще до закінчення Петрового привітання встав з крісла під стіною і пішов до бічних дверей.

         І не можна ж їй, Аліні Петрівні, чимсь виказати її приголомшення, бо – крах! Їй же треба ще й оцю Петрову, зараз їй ненависну, мордяку поцілувати, як те вона дарувала кожному, хто її вітав і обдаровував перед Петром.

         Жіноцтво залу оцінило мужність своєї керівнички і першим гучно заплескало…