Дивовижне про поета

ДИВОВИЖНЕ  ПРО  ПОЕТА

 

Визнаю й признаюсь, що придумав і море, і лебедя,

і коня, і вогонь, і кохану, і степ, і траву…

Все то – несамохіть: лиш звучати навчився ще ледве я,

оживали слова й матеріли у суть наяву.

Із якихось незнаних, прихованих досі ще матриць

проявлялося зримо у світі живе й неживе!

Я тоді був титаном, й до сьомого неба аж мав зріст.

А тепер я – Вода, яка греблі і гори тут рве.

Ви мене боїтесь… Та п’єте мою душу і очі!

Та у мене вдивляєтесь, щоб осягнути себе!

Я боюсь ваших рук, і жертовних подачок не хочу, –

ваше вміння любити ще й нині на зраду слабе –

на жадання скривавити срібло мойого потоку,

на жадання всотати для завтрашніх воєн снаги.

Я боюся зболітись і стати Вселенським Потопом!

Я боюся покинути знову свої береги!

Я вас, люди, люблю! Мені хочеться вашого злету!

Ви – єдині, кого проявив своїм словом не я:

ви явили мене – цього дивного світу поета.

Ви – надія моя. Ви – жура непогасна моя.

Я течу і співаю вам… Ви вперто чините зле Воді…

Та зі співу мого ще начуєте віру нову!

Це для вас на майбуть я придумав і море, і лебедя,

і коня, і вогонь, і кохану, і степ, і траву!

 

 

*  *  *

 

Начало книги – то гірке вино,

дарунок – тим, хто спізнюється пити,

чи тим, хто згоден спрагу був терпіти,

перехрестившись і сказавши: «Так дано…»

Чому, скажіть, свята не для поетів?

Чому ж ми спізнюємось завжди на свята?!

Приходимо, коли уже й світа,

коли й вінки вже пущено по Леті,

і відбулись польоти наяву?!

Замість вина нам наливають брагу,

благословивши на похмілля й спрагу,

на муку й неприкаяність нову.

Начало книги – то страшна провина:

началом книги біль наш воскреса!

Нам свято буде, коли тихо Україна

над нами (стихлими…) нахилить небеса.

 

ДАЛЕКИЙ  ПЕЙЗАЖ

 

Летіла аж з Литви розлючена зима,

та крила віднялись – тепер піхцем ітиме…

Немало на шляху чого іще злама,

окрім пейзажних див осіннього інтиму.

Морози розірвуть знов «золоте кільце».

Та Вічності хіба страх так багато важить?

«Минає все… Мине, забудеться і це!» –

не мудрі й не царі знов скажуть, як зав’яжуть.

Зима – ще той фанат батальних панорам…

Милуйся палом цим, згоряючи од грипу!

А і жадалось їй, аби ти помирав, –

щоб тіні на чолі могли хоч ласти гріти.

І дім твій, і твій сад горять, мов Карфаген…

У срібному вогні бліда імріє постать…

Шукай людей, хоч ти – «ніякий» Діоген,

бо і зотлієш так, в лихі утавши пости!

 

 

*  *  *

 

Немає ні прихистку і ні родини

у тих, хто даремно розтринькав Мету,

у тих, хто зневажив у собі Людину,

у тих, хто у вибору віщу годину

був, замість боріння, обрав самоту.

Нічого таких не чекає, не кличе.

Нема ні зірок таким, ні терен.

Що можуть? У схронах десь скніти вічно,

дурним сибаритам плювати в обличчя

і суті шукати... із ліхтарем.

Мій друже, хіба ми старці з тобою,

хіба нам не личить це щастя Митця –

родити дітей, не цуратися бою,

в майбутнє росою іти й травою

та хліб свій ростити у поті лиця?

Лиш крилами не скаламутиш воду.

Лиш віра надію не відбира.

Хто ж ницо «чекає свою нагоду»

і в злі «зберігає свою свободу», –

раб смерті своєї й рабом вмира.

«Тіла наші – їжа гидкої черви»?

Хто думав отак – в іпостасі і смерк цій,

завжди пригинаючись нижче трави.

Хто зрадив майбутнє – не мав голови.

Хто зрадив минуле – не мав і серця.

Так, справді, коротке людське життя, –

оцю аксіому я визнати мушу.

Але якщо жив ти отут до пуття,

то навіть пішовши у небуття,

навіки залишиш ще людям душу.

 

*  *  *

 

Над квіткою задумливо схилюсь,

що між руїн палає тут одна.

Здавалося б, і не моя вина

в її самотності, а сумно так чомусь…

Ізнов сюди я не доніс води,

розхлюпавши у безкраях снагу.

І віру розгубив десь на бігу.

А зачерпнув у прірвах лиш біди.

Мені давно нічого не болить –

все відболіло страшно і до тла.

Приляжу… Квітка кинута чола

торкнеться, оживаючи на мить.

І я на мить для неї оживу.

І ми на мить згадаємо старе.

А далі? Ні, ніхто з нас не помре!

Утанемо у іпостась нову –

у даль, у шир, у синь височини,

у сни синів і донечок пісні.

А оживати будем навесні.

Приляжу… дочекатися весни…

 

 

СОНЦЕВОРОТ

 

Йдучи в темнотах, і не дивно впасти,

а впавши, проклясти «залізний рейх»,

що насотав був кров’ю символ свасті –

життя і сонця древній оберег.

Імла і сум – од Степу аж по Праліс…

Слова на дотик позбиравши, говорю:

«А що ми не зганьбили й не попрали –

хрест чи півмісяць, тризуб чи зорю?!»

Крізь вічність зрять замучені і вбиті –

їх стогони пронизують пітьму…

Та Сонце лине по своїй орбіті,

як завжди, як мільйони літ тому!

Хай ще «на здобич можуть зуби нити»

(самі собі ми часто – вороги…),

але світило Боже зупинити

ніколи нам не буде до снаги!

Величний сенс вселенського походу,

знак див Господніх та людських щедрот,

він був і є означенням свободи –

трипільський Золотий Сонцеворот!

Програлись ми, не знавши, отже, й аж як?

Тому, аби перемогти біду,

перехрестившись після «Отче наш…», я 

на сонцесхід – оновленим – піду.

Там, гинучи й постаючи щоразу,

вже знатиму, що тим врятую світ:

кунак мій піде вслід після намазу,

ще хтось – услід йому, ще хтось – комусь услід…

 

 

СНІГ

 

Я був один, як світ. І – ні душі довкола!

Вів соло «Отче наш» і мріяв про село.

І щось (від ніг моїх?) таки хотіло поле,

бо довго так ішов, і поле наче йшло.

І я там поринав по серце в зело біле,

яке ввіллє в Дніпро і в Хліб скоро Вода.

Почулося: «Жінки Шевченка не любили!

Мандрівнику, бомжем був твій Сковорода!

Ти дарма йдеш і ждеш від фарту подарунків!

Лягай у сни снігів і осягни ті сни!»

Й спіткнувся! Та згадав щорічний Подвиг бруньки

і пташеня, яке рве Космос свій тісний.

... Промерз аж до зубів і вимокнув до нитки,

яку для «голяків» на складчину беріг,

але недарма грав зі світом у ловитки,

бо протоптав Нову Дорогу через Сніг.

І все було б гаразд, і все було б по Богу,

і можна б відпочить, але пече Провина:

у чорну мить мою – Мить Сумніву Страшного

син голкою вколовсь, й посивіла дружина.

 

ПРИГАДАЙ...

 

Пригадай все, що можеш іще пригадати, –

всі «негоди» й «нагоди» (убогий ясак!),

всі поради й паради, розтрати і страти...

Пригадай «просто так» – просто так.

Пригадай ті знаменні причини походу

(а причини ж то, мабуть, були – «будь здоров»?..),

коли знову, без броду, заходиш у воду,

коли знову, без броду, заходиш у кров.

Пригадай «день-до-рани», данайців з дарами,

перекличку на марші – останній звіт чот...

Пригадай ті летючі палаючі Храми,

що на тризнах запалював замість свічок!

Пригадай ту Сестру Милосердя жадану –

на росі, на руці, в Милім Серцю Саду...

Пригадай, як ти мерз в тепло-сині Йордану!

Пригадай, як горів на хрещенськім льоду!

Пригадай барабанні мелодії – код війн,

«ямб» атаки, в якому – лише пів-стопи...

Наші спомини – камені льодовикові,

що на тверді вагітній стирчать, мов пупи.

В листопаді збереш – в квітні поле, як мінне!

Та не згадуй «конкретні» російські слова:

просто... просто – це Час Позбирати Каміння.

Позбирай, щоб косу не тупить у жнива.

 

 

КОЛИ  БОЮСЬ

 

Меч засичав в агонії, бо я стис,

руків’я в пальців кинувши петлю!

Коли боюсь боятися й боятись,

я саме так частенько і роблю.

Ніч настає тривоги і розплати...

І то – робота ліктю і плечу:

вчу лезо, не фальшивлячи, співати

і мудрості параболи учу!

Коли кривавим займищем горить вись,

і страх з небес, немов туман, спада,

вчу крицю роздратовану гордитись

тим, що вона по роду-племені – гурда *!

В Час Гайдука, Опричника і Ката,

коли гарчать розгнівані вітри,

вчу піхви меч додому не гукати,

закинувши їх аж в тартарари!

Та знов світає, і від того в’яне,

згасає те, чого чомусь боюсь.

І дякуючи Богу, покаянно

на хрест ефесу я просвітлено молюсь:

це щастя – знов таки не зрадить Світу,

не вбити, душу кинувши на кін,

і цілий день співати «Многі літа...»,

а не стогнати «Зі святими упокій...»

 

*гурда, демешка – зброя дамаської сталі (козацьке).

 

*  *  *

 

До осені – лишилася хвилина…

А ще сказати треба так багато!

Ти знов мовчиш, сумна, біля багаття –

вслухаєшся у тугу журавлину.

 

Тепер не догукатися до тебе:

ти так далеко, як… в страшному сні,

ти так далеко, що… лишилося мені

хіба злетіти журавлем у небо.

 

Та стримую бажання незбориме я.

Лиш вогнище, за звичкою, підтримую.

І просто жду уваги не з жалю.

Хвилина не чекатиме – пролине.

Настане осінь. Прийде лист від сина.

Ти озирнешся. Я скажу: «Люблю!..»

 

ДЕНЬ,  КОЛИ  НІЧОГО  НЕ  ТРАПИЛОСЬ

 

Можна сходити на берег, панове! І трапи – ось!

Та навряд нас чекає земля обітована,

бо сьогодні знаменного дива не трапилось.

Нас не стрінуть. Не скажуть: «Явилися! То – вони,

віракочі відважні, омріяні вікінги!»

Мали бути якісь хоч незримі прикмети.

Може, врятували чи вбили, прокинувшись, ви кого?

Чи, можливо, знайшли в наших трюмах поета,

що сховався між краму і бочками з бренді?

Гай, командо, та ви ж і гульнути забули!

Збунтуватись забули! Наш кліпер на рейді

без вітрил, як… верблюд у пісках під Кабулом.

Не пройти нам так само крізь вушко голки –

не побачить сьогодні жаданого раю.

Із «летючим голландцем» відбудемо гонки,

та і то десь у штилю аж самого краю.

Нам здалася брехлива й дірява од крапу масть!

Ви лишили, корсари, в корчмах і пісні, і піастри!

Ні, сьогодні знаменного дива не трапилось…

Завтра, завтра полинемо знову од страму ad Astra! 

 

 

РИБАЛКА

 

Йому в небуття ще іти нескоро:

він – один з Вічних межи людей.

Можливо, і фреску «Старий і Море»

писав із нього Хемінгуей…

Вісникам зла (і піхтурі, й комонним)

не наздогнати його по слідах.

Можливо, що звався колись він Симоном, –

коли Ісус в його човен сідав.

Проплив уже Всесвітом він: «Ще ледь – й вись!»

Не раз наступав його «смертний кінець»:

він вже просолений, як оселедець,

він заморожений, як тунець…

От тільки щастя – немов накапало,

хоча любові ж і не був катом:

у нього доля, як риба-камбала, –

така ж розплющена і бульката.

Зате душа – в небесах (бо й – зовні!), –

непереможена чайка-птиця!

Якщо тримаєш на гачку Безодню,

ніяк без крил-то не обійтися.

І серце його всім вітрам відкрите:

вітрам же однаково – Авель чи Каїн.

Біда його, бабця-з-розбитим-коритом,

на суші даремно його чекає.

А море синє! А море сильне!

Він завжди – між Небом і між Землею!

Він плаче… У нього не буде сина:

не відгукнулася Лорелея.

 

*  *  *

 

Ніч помира над розколотим яблуком, –

скоро й «розкольникам» тихий пошле сон.

Зорі серпневі, як човники-ялики,

ковзають ранньо-ранетовим плесом…

Вись вже не манить одчайних на шпиль (ге-е-ен!),

а удягає в прекрасність лілеї.

Спить заспокоєний Тіль Улейншпігель:

сина зберіг од гордині своєї.

Стогне вві сні: «Так пречисто між рос, брати!»

Добре, що вечір покликав утому,

бо не було би ні яблука розбрату,

ні врожаю, ні законів Ньютона.

Доля відклала цей гріх на часину:

совість лише – миротворець в цім світі!

Довго не спалося батьку і сину.

Сплять тепер, наче насправді убиті…

Хай вже хоч так: не покаялись явно-то –

ще під плащами війни причандали.

Ніч помира над розколотим яблуком…

Дай Бог, щоб вранці ми лють не згадали!

Хай не складуться уже й половинки,

часе, ти трошки хоча би ще вись повись,

бо ми ж то, грішні, відколи виникли,

жодного разу іще й не виспались…

 

 

 

 

НЕ  ПИТАЙ  МЕНЕ,  ЯК  ПРОЛІТАЄ  ЧАС

 

Так живу, мов давно вже немає нас,

чоловічків, танцюючих у шифровках, –

номінантом на премію долі «Пшик року»…

Не питай мене, як пролітає час!

Час летить незалежно від правди окраїн,

не впливає на нього столична брехня.

Знаю, скільки його в мене точно украли, –

рівно стільки ішов я і йду навмання,

рівно стільки не можу уже посміхатися,

рівно стільки веселих пісень не дзвеню.

Вміти все дозволяє, можливо, «пихатих сан»,

але я уже влип у безсутню борню –

у жадання, у сумніви й пошуки віри,

в сподівання величні без всяких надій.

Той, у кого в душі не вкипілося миру,

і не відає свята спокійних неділь.

Сам прошу себе: «В осад хоча би випади!

Пригадай, що у тебе – онуки і діти!»

Замість того, щоб просто «знаходити відповіді»,

намагаюсь в пустелях ще й суть находѝти.

Там, де й треба ж було зупинитись, – промчавсь!

Я й забув уже, що у людей імена є!

Не питай мене, як пролітає час, –

знаю тільки, як я в цім житті минаю.

 

 

МІЙ  ДИВНИЙ  СОН

 

Я засинаю… Помираю так щодня,

не боячись свого не-існування,

не відлюбивши, може, милої востаннє,

не випивши з братами «на коня».

Всю ніч за тим вві сні кохану кличу,

і проклинаю свою долю чоловічу,

і йду кудись у Всесвіт навмання.

Архангели підходять і зникають,

сахнувшись знову погляду мого,

не запитавши навіть – хочеться чого

і звідки в мене у очах така лють.

Іду-іду… Хоч знаю: не дійти

мені до осяйної Висоти!

Знов прокидаюсь. Знов живу, не каюсь.

Кохана нахиляється з небес –

дається знов мені й не по заслузі.

Несуть вино і хліб брати і друзі.

Творю поезії… Радію, що воскрес!

 

 

ЗВИЧАЙНИЙ  СМАК  СВІТЛА

 

Ти знаєш, що десь зайнялось і розквітло,

та спробуй – із того хоч образ зліпи!

Ти досі не бачив ще справжнього світла,

бо ти ще і досі сліпий.

Для тебе – колюче воно, як солома

(ти від остюків його й серцем опух)…

На смак воно часто гірке чи солоне

і зовсім не чутне на слух.

Воно й непіддатне ніякій пальпації.

І лиш, як трава ще нова,

мов азбуку Брайля, ти світла пульсації

читаєш на дотик, бува:

в листках і пелюстках усе тобі видно…

Тоді ти – «гурман, що гуля задарма»:

багато солодше й невидиме світло,

ніж видима прісна пітьма…

 

 

 

СПІВВІДЧУТТЯ

 

А я б і поплакав (хоч плакать не вмію)…

І все ж, хай без видимих наче причин,

(один...) похриплю, постогну і повию –

за ким невідомо, незнамо й за чим.

Ось знову (по серце!) – в брехні і нарузі,

і знову мороз (аж по серцю!) шкребе...

А друзі мої між собою – не друзі,

і зраджують знову мене... і себе.

Те, що так любив, тепер – «просто робота»

(не пильна – Свій Хрест у Майбутнє нести)...

Недавно була Поминальна Субота.

За донею скучив. Чужіють брати.

Тривимір – «минуле», «минуче», «минуще»!

Вже лінії долі течуть й по лицю...

Хтось наче поволеньки сточує душу –

по краплі, по скрику і по промінцю.

Та й сам – наче знову забрів у чужини.

Лиш спрага тут – правда... Ні ради! Ні прав!

Так тоскно (що навіть образив дружину, –

неначе із рани пов’язку зірвав!)...

Одразу ж піску і сипнуло ув очі,

надовго (назавжди?!) згашаючи зір.

А я б і поплакав... та... лиш кровоточу,

пускаючи крові собі... за весь мир.

 

 

*  *  *

 

Коли грози вітри несамовиті

вриваються в мій дім, де – самота,

я кожний протяг, котрий проліта,

питаю: «Що там доброго на світі?

Що там на світі дивного, скажи?»

Вони мовчать. Лиш вперто студять душу.

Їх проклинаю. І встаю. І мушу

вникати знов у плетиво стежин.

Іду дощем. Хмар відчуваю плин.

Пливу, сам-хмара, в даль над полем й лісом.

Внизу нові десь президенти й лиси,

ох, мерехтять межи моїх краплин!

Вдивляюся: «Додать снаги кому ж?»

Буджу дахів ще занімілу знов жерсть.

Так розростаюся, так збільшуюсь, так множусь –

аж «дядечки» вистрибують з калюж.

Радіє хтось. Хтось хнюпиться: «Сльота…»

Нехай! Іду і думаю: «Коли ще,

спаливши душу і усе поливши,

вертатися у дім, де – самота?»

Потроху і гублюсь таки у вітті,

Лягаю тихим сріблом на траву…

Я – мудрий дощ. Я лиш тоді живу,

коли грози вітри несамовиті.