Дивовижне про поета

ДИВОВИЖНЕ  ПРО  ПОЕТА

 

Визнаю й признаюсь, що придумав і море, і лебедя,

і коня, і вогонь, і кохану, і степ, і траву…

Все то – несамохіть: лиш звучати навчився ще ледве я,

оживали слова й матеріли у суть наяву.

Із якихось незнаних, прихованих досі ще матриць

проявлялося зримо у світі живе й неживе!

Я тоді був титаном, й до сьомого неба аж мав зріст.

А тепер я – Вода, яка греблі і гори тут рве.

Ви мене боїтесь… Та п’єте мою душу і очі!

Та у мене вдивляєтесь, щоб осягнути себе!

Я боюсь ваших рук, і жертовних подачок не хочу, –

ваше вміння любити ще й нині на зраду слабе –

на жадання скривавити срібло мойого потоку,

на жадання всотати для завтрашніх воєн снаги.

Я боюся зболітись і стати Вселенським Потопом!

Я боюся покинути знову свої береги!

Я вас, люди, люблю! Мені хочеться вашого злету!

Ви – єдині, кого проявив своїм словом не я:

ви явили мене – цього дивного світу поета.

Ви – надія моя. Ви – жура непогасна моя.

Я течу і співаю вам… Ви вперто чините зле Воді…

Та зі співу мого ще начуєте віру нову!

Це для вас на майбуть я придумав і море, і лебедя,

і коня, і вогонь, і кохану, і степ, і траву!

 

 

*  *  *

 

Начало книги – то гірке вино,

дарунок – тим, хто спізнюється пити,

чи тим, хто згоден спрагу був терпіти,

перехрестившись і сказавши: «Так дано…»

Чому, скажіть, свята не для поетів?

Чому ж ми спізнюємось завжди на свята?!

Приходимо, коли уже й світа,

коли й вінки вже пущено по Леті,

і відбулись польоти наяву?!

Замість вина нам наливають брагу,

благословивши на похмілля й спрагу,

на муку й неприкаяність нову.

Начало книги – то страшна провина:

началом книги біль наш воскреса!

Нам свято буде, коли тихо Україна

над нами (стихлими…) нахилить небеса.