«Срібна сніжинка», оповідання

Чи доводилося тобі колись роздивлятися сніжинки? Якщо ні, зроби це обов’язково! Бо немає жодної схожої. Кожна з них особлива, виграє блискітками на гострих гранях, пишається мереживом і кристалами. Тільки дивись, не дмухни випадково на сніжинку, бо тоді вона розтане на твоїй рукавичці, чи перетвориться на краплинку від тепла твоєї долоні.

Всі сніжинки неймовірно гарні, але є серед них і зовсім незвичайні – срібні. Кажуть, вони володіють чарами, а побачити їх можна лише коли на землі випадає багато снігу і примарно світить великий круглий місяць.

Ось про таку срібну сніжинку я й хочу розповісти.

У цієї сніжинки було ім’я – Адель. Погодьтеся, далеко не кожну сніжинку називають на ім’я, певно, тільки найгарнішу серед своїх сестричок. Принаймні, так вважала срібна сніжинка і хизувалася своїми незвичайними промінчиками.

Адель сиділа на хмаринці, дивилася, як місто вбирається у святкові вогні. Низками намистинок і чарівними світляками мерехтіли гірлянди на будинках і ліхтарі у парку. Діти каталися на ковзанці, крики радості долинали і до хмаринки, трохи дратуючи сніжинку.

– А ось я все одно найкраща! – думала зарозуміла сніжинка. – Що їхня ковзанка? Що їхні ліхтарі? Ось побачили б вони мене, то й дух захопило б, мову відібрало б від моєї краси! Ото радість – мною милуватися!

Сніжинка виправила корону з промінчиків, розгладила зморшки на вишитій сріблом сукенці. Тоді пирхнула і гордовито глянула на місяць.

– Чого видивляєшся? Принцеси не бачив? Радій, що я тут.

Місяць не відповів та крадькома заховався за хмару. Відповіддю малій нахабі був порив вітру. Адель не втрималася на хмаринці і срібною зірочкою полетіла на землю.

– Доганяйте! За нею! Потанцюємо! – почулося звідусіль, і дрібні сніжинки поодинці і парами посипалися з хмаринки.

Діти в парку зраділи снігу і ще більше розвеселилися. Сніжинки притрусили їхній одяг, перетворюючи на маленьких принцес і принців, чиє вбрання розшите коштовностями. Та ще більшу цінність мав їхній гарний передсвятковий настрій, тільки про те зараз ніхто не думав.

Адель приземлилася неподалік від ковзанки, похнюплена і роздратована. Вона так хотіла повернутися на небо, до своєї затишної хмаринки, щоб далі мандрувати світом! Але сніжинки літати не вміють, тільки падають. Лише якщо вітер має ласку нести їх, куди схоче, можуть вони ще трохи політати світом.

Але гидкий вітрюган ніколи не поверне її додому! Адель ледь не плакала.

– Подруго, не журись. Поглянь, як гарно навкруги! – навколо неї танцювали сніжинки. – Ми візьмемося за руки, вкриємо землю теплою ковдрою. А навесні зазеленіє трава, з’являться квіти, і ми напоїмо їх цілющою водою, даючи сили рости і квітнути.

– Не хочу квітів! Хочу додому! – схлипнула Адель. – Вітре, допоможи!

Та вітер линув собі далі, гойдаючись на гірляндах і розбишакувато кидаючись снігом у вікна.

– Ой, Петрику, глянь, яка! – над сніжинкою схилилася дівчинка. – Така велика і незвичайна.

– Сніжинка як сніжинка, – знизав плечима хлопчик. – Завжди ти, Марино, щось вигадуєш.

– А ось і не вигадую! – образилась сестричка. – Дивись-но!

Вона акуратно посадила сніжинку собі на рукавичку і підняла ближче до світла.

– Твоя правда, така чудернацька, – здивовано зітхнув Петрик. – У неї є ручки, ніжки і навіть корона.

– А ще вона срібна, – додала Маринка і звернулася до сніжинки. – Ти хто така?

– Адель, – все ще схлипуючи, мовила сніжинка. – Поверніть мене на хмаринку, будь ласка...

Куди і поділися її пиха і зарозумілість.

– Як же ми тебе повернемо? – знітилася Маринка.

– Так, сніжинки вгору не падають, – розважливо пояснив Петрик.