«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

— Шкода мені вас, бо й сам такий. Тільки тим і зайнятий, що міркую, як би надійніше сховатись від людей.

— Так в чому проблема? Вперед!

— І радий би. Але справа в тім, що в моєму житті існують дві речі, що мають сенс і цінність: секс і творчість. Перша річ виштовхує мене з затишної квартири в натовп ось цих покручів, друга — не рушить з місця, доки не буде першої. Ось таке замкнене коло контрастів.  З досвіду знаю, що жінки в бесіді —найвдячніші слухачі. Тому й підсів до вашого столику. Я і в дружбі перевагу віддаю жінкам. Знайомств з чоловіками — уникаю, як чорт кадила.   І тільки з  прагматичних міркувань, бо жінка може бути і другом, і партнером по сексу. Два в одному. Зручно й вигідно.

Цей типчик  здається забавним елементом. Відшивати його я передумала. Нехай сидить. Здається, він без претензій.

— Так, —  зітхнула стомлено. — Вам, напевно, легше.

— В плані? — він здивовано підвів очі.

— На відміну від мене, бо сексу в моєму житті доволі, ось з творчістю — проблеми.

— Не переймайтесь. Це закономірно, оскільки жінкам простіше вирішувати цю проблему. Варто підморгнути. А потім  — сміливо поринай в самотність, пришпоривши Пегаса: твори собі, мрій, аж доки знову  про себе не нагадає основний інстинкт.

— У вас немає дівчини? — перебила його базікання.

— Як вам відповісти? І є, і немає. Розумієте, я не терплю тривалих стосунків. Це втомлює, пригнічує, і я втрачаю натхнення. Я хочу весь час закохуватися. Все це енергетично насичує творчий процес.

— А мене ніщо не насичує.

— Напевно, об’єкт приївся. Зануда? Знаю, мені теж все згодом обридає.

— Різні бувають, і за це мені платять гроші.

— О як чудово! — в очах творця застрибали бісики. — Мушу вам зізнатись — ви сподобались мені з першого погляду. Попивав сік і міркував: така краса — очей не відвести. Але щоб досхочу надивитись, доведеться знову повторюватися: залицяння, квіти, розумні монологи… Коли чесно, в мене на це не вистачає снаги. Як уявлю — так і нудить.  Думаю: фіг з вами, писаною красунею. Однак, як бачите, не втримався. До речі, скільки коштують ваші послуги?

— Для вас це не актуально.

— У вас вишукана клієнтура?

— Зовсім ні. А ви не проти поповнити її список?

— Просто хочу знати, чи візьмете у мене гроші.

— Смішний ви. Цікавляться не про те, візьму я гроші чи ні, а коли й куди  їх принести.

— Давайте перейдемо на ти, — запропонував він, — так легше домовитись про умови нашої співпраці. Мене звати Ігор.

— Аркадія. Ти все ж таки вирішив мене клеїти?

— Це чи не єдине корисне, що ми можемо дати одне одному. Впевнений, що бесіда зі мною для тебе буде цікавою.

— Звідки така симпатія до березового соку?

— Його смак асоціюється з весняним лісом. Так склалось, що красоту й неповторну велич весняного лісу я пізнав одночасно зі смаком березового соку. Колись, дуже давно, в дитинстві жив у селі. Нині пишу одну річ, в якій багато весняного лісу.

— Ти художник?

— Якоюсь мірою усі ми художники. Пишу оповідання, які ніхто не друкує. Творю сам для себе. І таку розкіш не кожен  собі дозволить. Я нічим не жертвую: ні часом, ні грошима. І те, й друге в мене в надлишку. Хоч відбавляй. Сиди й твори.

— Казка, а не життя. Невже цікаво ось так строчити, не маючи жодного читача? Це схоже на те, коли людина випікає хліб в безлюдній пустелі. Не має читача — не має й письменника. Ти як письменник — віртуальний об’єкт, плід власної уяви, і тільки.