«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

Валентин Бердт

   Нарешті відбулося: близько шістнадцятої виходжу зі спеціалізованого магазину з святково запакованим ноутбуком. Юлька — єдина людина в світі (майже — Дж. Кутзеє!), хто бачив нас разом з Сашком, вона — дивом не втрачений зворотний зв’язок з моїм минулим. За це їй — подарунок! Звичайно, могла б купити щось дорожче, але боюсь, ще, чого доброго, запідозрить мене в торгівлі кокаїном.

 

 

   Моя філолологиня змінила окуляри на контактні лінзи, а на плаский, як дошка, живіт впарила пірсінг. Прямо з порогу запропонувала затягнутися травкою. В руках — книжка (ну а як же без неї?!), як завжди, хвастається: «Рю Муракамі. Річ, я тобі скажу. Особливо «Всі відтінки голубого». Не читала? Сільпо ти». І одразу починає сипати цитатами цього японця,  розповідати про себе, цікавиться моїм життям, а вже наприкінці тривалого монологу — знайомить зі  сценарієм сьогоднішньої вечірки: «Фієста розпочинається об одинадцятій вечора в нічному клубі «Золотий Лев». Тобі сподобається, от побачиш. Не гнівайся, що попрохала прийти раніше. Я страшенно за тобою скучила! Стільки всього потрібно обговорити! Ти ж  знаєш, що я завжди ціную твою думку».

   Я стою в прихожій і покірно підставляю голову під цей нескінченний потік слів. Прорвало дівчинку. Це, мабуть, травка.

— А камінець не простий, — навмисно перебиваю монолог Юльки й розглядаю колечко пірсінга.

— Це все Дмитро. Ввечері познайомлю з ним. Та ти проходь, чого це ми на порозі…

— Давно ти тут? Непогано.

Я одразу ж звернула увагу на простору прихожу, а в кімнаті напроти — круті, спіралеподібні східці на другий поверх.

— Йди сюди, —  потягнула мене за руку. — Це ти з приводу оцих східців в небо? Зараз піднімемось. Там, нагорі, батько Дмитра облаштував справжнісінький зимовий сад. Там я проводжу багато часу.

— Чекай,  давно ти тут?

— Здається, що все життя. А насправді — майже рік. Знаєш, все так чудно склалось, як в самому бездарному жіночому серіалі. Ми познайомилися на книжковому ярмарку і з того часу не розлучалися.

— Романтично.

— Так і є. Сама в це не вірю. І єдине, в що я вірю, так це, Аркадіє, — кохання. Справжнє.  «Так ніхто не кохав. Через тисячі літ приходить подібне кохання». Тільки кохання, розумієш, і більше нічого — все абсолютно стерильно.

— За наявністю грошей — все стерильно, окрім самих грошей.

—  Гроші в даному випадку також чисті. Дмитро днями не відривається від комп’ютера — пише програми. Гонорари за такі речі просто космічні. Його батько також цим займався. Мешкав здебільшого в Лондоні. Мати від них пішла, коли Дмитрові було чотири роки. І все це, — Юлька обвела поглядом квартиру, — здобуто власним розумом, ніякого криміналу.

— Тоді тобі пощастило, — згадую про подарунок, який до того часу втомив руку. — А це тобі — щоб щастило ще більше!

— Ноутбук?!  Звідки в тебе такі гроші?

— Не все ж загрібати хакерам!

— Ні, скажи правду — все нормально? Ти нікуди не влізла?

— Вгамуйся. В мене, як і у вас, — все  стерильно.

— Тоді, значить, так, зараз ми підіймаємося наверх і ти  звітуєш про прожитий без мене рік. Згода?

 

Надбудова на даху будинку виявилась вдалим втіленням чиєїсь незвичайної фантазії. Затишно й зручно, навіть фонтанчик дзюркоче, а зверху, над головою — броньоване скло і небо. Так багато неба!

— Слухай, а якщо я тут  коли-небудь поживу, — на мить уявила себе в цьому затишку: розкидані креслення, підручники з історії архітектури, недопита чашка кави, а внизу — місто.  — Ось засяду за диплом і перейду до вас жити.

Сторінки