Фрагменти з роману «Ось-ось»*

Сергій Пантюк

І чому міс Мері не знає української? Я би їй усе це промовляв, а вона б записувала…

 

*

Цей кактус на підвіконні – так само самотній як і я. Він навіть трохи схожий на мене – і поставою, і сутністю. Себто, подовгуватий і дуже колючий.

Я люблю спостерігати за його нерухомим існуванням. Особливо вранці, коли мої очі позбуваються млявих і липких повік. Я подумки вітаюсь із кактусом, усміхаюся йому. Іноді мені здається, що й він хоче щось мені сказати, надсилає певні імпульси. Якщо припустити, що усе живе має душу і своєрідне мислення, то це й мають бути думки. Думки кактуса… Кумедно звучить. Проте я часто прагну їх вихопити з повітря і прочитати. А чому б нам не порозумітися, коли я і сам зараз мало відрізняюся від рослини. Хоча мої переваги очевидні – права половина мого тіла ще сяк-так діє, рука доволі твердо тримає олівець, а ногу я навіть можу зсунути з ліжка і торкнутися стопою прохолодної і трохи вологої підлоги.

Ну гаразд, хай не думки, але емоції мій кактус випромінює постійно. Коли я впадаю в сумні спомини, відтворюю в уяві трагічні картини з минулого життя, його насичено-зелена шкіра темніє так, що на її тлі я починаю розрізняти мало не кожну голку. І навпаки, коли на мене напливає натхнення і я беруся за працю, кактус помітно світліє і починає випромінювати тепло. Цікаво, чи сумує він, коли я сплю?

Одного разу я запитав міс Мері, чому за увесь час мого перебування тут ніхто жодного разу не підлив кактуса. Дівчина присіла поруч і розповіла, що оскільки рослина ця у природі є мешканцем засушливих пустель, їй цілком вистарчає тієї рідини, яку вона вбирає з повітря. А позаяк у палаті часто відчинена кватирка, і крім того – тричі на день відбувається вологе прибирання, то кактус завжди має бути задоволеним. Вона так і сказала: «має бути задоволеним»! Отже, моя мила міс Мері також не відкидає душевної складової в існуванні цього симпатичного голкатого створіння…

А ще Мері сказала тоді, що кактуси такі живуть понад сто років, але цвітуть лише єдиний раз – вистрілюючи велику і неймовірно красиву квітку. Я поцікавився, чи цвів уже цей кактус, та дівчина лише плечима знизала: «Я тут тільки другий рік працюю. При мені не було такого. Хіба, коли я у відпустку їздила…»

Сьогодні, прокинувшись, я не одразу збагнув, що сталося з моїм їжакуватим приятелем. Довкола верхівки кактуса переливалося веселкове марево, наче німб над головою святого на сільській іконі. «Кактус радіє! – раптово виникло у моїй свідомості. – А ось і причина…»

Я зосередив погляд, химерний серпанок почав зменшуватися й набувати біль-менш виразної форми. Тепер сумнівів не залишилося – на одній із кактусових голок сидів, час від часу тріпочучи крильцями, чималий барвистий метелик. «От і гостя маєш! – усміхнувся я до кактуса. – Тільки де він узявся в цьому величезному, гуркітливому й закіптюженому місті?» «Те, що має відбутися, неодмінно відбудеться…», – здається так відповів кактус, а метелик спурхнув угору. Він описав наді мною мерехтливий овал, двічі ковзнув униз по склі, а тоді безпомильно шугнув у відчинену кватирку і зник. Я розрівняв долоню й кілька разів гойднув пальцями йому услід.

 

* Основна ідея цього роману – художнє осмислення долі одного з найбільших українських поетів Тодося Осьмачки. Це не біографічний роман у звичному для нас розумінні, а спроба відтворити «біографію душі» неординарної особистості, більша частина життя якої минала на межі між двома реальностями: звичною для нас зовнішньою і паралельною або внутрішньо-андеґраундною, в яку постійно прагнув заховатися мистець, шукаючи елементарного душевного комфорту, але так ніколи і не знайшовши його.

Сторінки