«Синьйор смітників», мініповість

І

 

Я ніколи не крав курей.

І взагалі нічого не крав. Але серце постійно вимагало чогось неординарного, і довелося зізнатися собі, що любов до України є категорією матеріальною. Про це говорив також і кандидат усіх точних і гуманітарних наук Тодор Ґалаґан, з яким ми познайомилися, приторговуючи соняшниковим насінням біля воріт ринку «Центральний».

Незабаром я зав’язав із дрібним бізнесом і приватизував усі міські смітники. Тодор першим схвалив мій вчинок і урочисто надав мені титул синьйора. Становище реального власника спочатку окрилювало мене, та з часом переросло у нудний обов’язок, схожий на сімейний. І хоча податки пожирали всі прибутки, трепетне почуття до смітників не зникало. Тож одного разу я сказав:

- Ми вирвались із грандіозного імперського застою, аби втрапити до іншого – суто національного.

- Змінювати хід історії дано лише імпотентам і параноїкам, – гірко підтримав мене Тодор Ґалаґан.

Зате пані Олімпіада Цибульська, відома тим, що за будь-якої нагоди мальовничо описувала свій короткий, але яскравий шлях від цнотливої панночки з передмістя до сьогоднішнього поважного статусу, філософськи відмовчалася. Вже кілька місяців вона гордо носила обручку, що символізувала сердечну спільноту не з ким-небудь, а з відомим діячем Партії всенародного поступу паном Редиском, колишнім конструктором-невдахою. Наявність обручки абсолютно не заважала пані Олімпіаді періодично підночовувати то у мене, то у Тодора, про якого вона нерідко наспівувала на мотив відомої німецької дитячої співанки: «Тод – людина настрою, настрою, настрою…» Я добре знав, що ховалося за жвавою співанкою, бо Ґалаґана, коли він кидав за комір більше, ніж міг донести, теорія ймовірності цікавила значно більше, ніж практика реальності. Тим паче, практика лежала зовсім поруч – нав’язлива і доступна, а теорія витала десь у небесах і виглядала значно привабливіше.

 

ІІ

 

…У той час зорі не хотіли падати у простягнені долоні, а вишукувати їх по кущах було ліньки. Я звернувся до Тодора, але він безапеляційно промовив, що фабула і сюжет є настільки трупами, що не підлягають жодній реанімації. І тоді я призначив побачення Жінці, яку кохаю я, у гадючнику під кодовою назвою «Корчма». Бездоганна постать моєї супутниці, обтягнена мокрим шовком, вразила всю еліту гадючника, і навіть відомий біч  Вася Бесараб, що жив на зливках пива і огризках риби, блаженно звів очі до стелі і застрибав на стільці. А я тоді сказав:

- Все, що ми маємо, кохана, – від Бога. І якби Він хоч трохи усвідомлював межі своєї щедрості, певне, щомісяця брав би тижневу відпустку.

Тієї ж миті у мій недопитий гранчак хлюпнулася, зашипівши, зірка. При детальнішому обстеженні вона виявилася вуглиною з мангала. Я засміявся:

- Пиво, як і кохання, прокисає на дев’ятий день. Правда, пиво буває баварським, а кохання платонічним.

Жінка, яку кохаю я, засміялася, бо останні мої слова на всій землі стосувалися тільки її.

Виходячи з корчми, ми залишили Васі Бесарабу недопиті парадокси й недогризені ілюзії.

…Вітер, як блазень, стрибав по бруківці, його оминали заклопотані авта.

- Доки смерть буде прихистком знедолених, я зневажатиму її.

- Ну й геній! Себто, перепрошую, базіка, – суголосно підхопила Жінка, яку кохаю я. – Ти хоч на тролейбус гроші маєш, чи знову контролер викине тебе, як поганого кота?

- Міський транспорт і міський цвинтар є втіленням комуністичної маячні – там усі рівні! – зауважив я, а беручи гроші, додав: «Цигарок у мене теж нема…»

- А ти не забув, що мені незабаром їхати вчитися за океан, пане галантний кавалере?

- Лиш про це і думаю. Ну і їдь. Той канадієць, якого ти ще не бачила, але вже обрала, чекає на тебе. Але повідомиш свої координати, а я тим часом назбираю євшану.

- Годі іронізувати, – усміхнулася Жінка, яку кохаю я, чомусь доторкнулася до кінчика мого носа і зникла у під’їзді.

Місто, як вередлива дитина, не хотіло вкладатися спати, та з найглухіших провулків темрява старанно витискувала останніх перехожих. І тільки тінь незабутнього міського опришка Габи, убитого у перестрілці з шандарями, самотньо блукала під стінами буцегарні…

 

ІІІ

 

…Я люблю смітники вночі, коли засинають мухи. Я люблю їх за те, що вони мовчать і за те, що не дають нам загинути. Колись давно одна студентка породила байстря, від страху та розпуки загорнула у старі газети і віднесла на смітник. Мухи тоді спали, а приблудні коти виявилися миролюбними і милосердними, і, мов чорні янголи, до ранку охороняли й зігрівали чудернацьке пискливе створіння. Разом зі світанком з’явилися на диво тверезі сміттярі і знайшли той живий пакунок… А решту ви знаєте. Тому й люблю смітники. Бо це дідизна й материзна наша, і яка, врешті, різниця, той самий історичний це смітник чи ні, адже світ недалеко втік від звичайнісінького смітника, але все це звичайне і банальне до ригачки, і хоч кричи, хоч голову розбий, буде так завжди – тлін і сміття, сміття і тлін! І лише інколи у тій чи іншій купі з’являться хробачки радощів чи аскариди щастя, спалахнуть завали паперу й целофану, і то буде полум’я віри у волю чи волі до віри, що нерідко переростає у якусь субстанцію, схожу на патріотизм, але одразу ж згасає, залишаючи лише жалюгідний номінал на недогарках напівлеґальних газет і брошур. Все! Ґата! Я – господар усіх смітників Хотимир Чернятич – хочу мовчати. Це тому, що на відміну від свічки, цигарка на вітрі не гасне. Я мовчу і мовчанням своїм кажу:

- Те, чого я шукаю і чекаю, схоже на вогник цигарки у нічному лісі. Невже сьогодні всі повірили байкам міністерства охорони здоров’я про шкідливість куріння? Невже?..

 

ІV

 

…Тодор Ґалаґан закінчує свою сьому дисертацію і навіть не думає її захищати, як і попередні. Цього разу об’єктом його уваги стала топоніміка. Він сідає у крісло і рече:

- Основою моєї праці є дослідження топонімів, що містять у собі морфему «дн» у всій парадиґмі. Поясню популярно – що таке, на твою думку, «дно»?

- Це частина шклянки, на якій залишається дуже мало горілки.

- Маєш рацію, старий. Отже, дно – це логічна межа глибини, а глибина, як відомо, категорія, що може стосуватися не лише вертикальних, а й горизонтальних вимірів. Доганяєш?

- У принципі, так.

- Отже, ти ж не кажеш, що мандрував уздовж чи впоперек країни, а кажеш – углиб.

- Ну і що?

- А те, що звідси й виростає стрижень моєї теорії. Держава наших предків лежала спочатку від Данастра до Данапра, себто – між Дністром і Дніпром, а потім, змогутнівши, – від Дону до Дунаю.

- А як же із Сяном бути?

- Хіба то річка? Так, потічок…

 

V

 

…Сонцеві не обов’язково знати, що воно сонце. Йому достатньо просто вийти із-за хмар.

З сонцем можна не погоджуватися, але не помічати його неможливо. Як і мене – синьйора усіх смітників – Хотимира Чернятича, який іде вулицею, димить і до всіх усміхається, бо у нього немає грошей, але чомусь зовсім не хочеться їсти.

Йому, себто мені, ввижаються білі коні і плямисті свині, які вже народженням своїм приречені на шлях під ніж, хоч і мають права на життя чи не більше, ніж дехто з оцих, що бредуть назустріч мені і порожніми очима обмацують мою щиру усмішку. Їх видно наскрізь, так, наче це тільки душі, але що то за душі, прости Господи! Роки зникають, як сіль у борщі, а вони ж такі самі – ЗВИЧАЙНІ!

- Не дивіться в очі перехожим, вони думають, що їх хочуть пограбувати!

Я не знаю, хто це сказав, певне якась надзвичайно велика людина. Але коли?

І який невіглас вписав у мою метрику це трикляте княже ім’я Хотимир? Знав би він, що настане час, коли носій цього імені жадатиме дійства, назва котрого цілком антонімічна до миру! Хоча… Осягнення цієї істини співвимірне із самогубством, а у таких випадках усі у нас стають фанатичними християнами…

 

VІ

 

…Літак розчинився у сірому небі. На летовищі, мов на цідилку, залишилося двоє – я і моя самотність. Місто було далеко, – та й воно вже не мало жодного значення – Жінка, яку кохаю я, знаходилася у небі. Хай тимчасово, але там.

- Ми вигадали небо тоді, коли спізнали суть недосяжності.

Вічно голодні, але ґонорові голуби погодилися зі мною.

- А що таке кохання? – запитав я.

- Мабуть, жадання влади над красою за усвідомлення її недосяжності.

Хто відповів мені, я так і не збагнув. Невже біч Вася Бесараб, що згорблено стояв біля входу на летовище?

 

VІІ

 

…Спрагла душа жадає забуття та заспокоєння, і я залишаюся ночувати у Тодора. Він ще не встиг до ладу розтлумачити суть своєї нової теорії, як хтось забарабанив у двері і власноруч відчинив їх. Помешкання одразу ж наповнилося потужною аурою пані Олімпіади Цибульської, а за нею із темного прямокутника якось сором’язливо виринула постать Жінки, що кохає мене. Йой, а я ж геть забув про її існування!

- Поети, котрі залишили в історії імена жінок, з якими спали, – неймовірні йолопи. Так із кожної курви можна зробити Беатріче, – сказав колись Тодор Ґалаґан. – Синьйорів це теж стосується…

Жінка, що кохає мене, була дружиною відомого політика-поступовця, котрий у структурі своєї партії відповідав за зв’язки з діаспорою. Це означало багато, і тому вона не любила смітників. Але пійло та закуску постачала регулярно і вершиною сексуальних стосунків вважала те, що совіцький кримінальний кодекс називав «спотвореною формою». Ласунка вона була неабияка і навіть якось зізналася мені, що після вдалого процесу звичайна їжа не цікавить її цілий день. Вона й тепер голодними очима дивилася на мене, хоч із поліетиленової торбини в її руці визирав хвіст огрядної ковбаси.

- Ваш прихід схожий на москальську інвазію. Ми зовсім не збиралися пиячити.

- Тод, ти неймовірний зануда, – туркоче пані Олімпіада, – хіба ж ми могли забути про своїх колєґ, коли наші незрівнянні чоловіки дві години тому відбули у відрядження!

Я сиджу мовчки. Мене печуть очі Жінки, що кохає мене. Оч-ч-ч-і! – сто дідьків мені в бік. Бо кохати мене – справа невдячна і безперспективна.

- Я не можу нікому належати!

- Ому! Ежа! – відгукується луна, і мені здається, що це дух останнього міського опришка Габи блукає під Тодоровими вікнами. Чи це просто дощ, листопадовий дощ, провісник великих хурделиць – дітей передгірної зими – постійної ворогині моїх смітників?

- Наливай! – кричу я.

- Вай-вай-вай! – то вже не луна, а пані Олімпіада втручається. – Який прудкий. Спочатку треба ковбасу підсмажити.

Вони з Тодором виходять на кухню, а Жінка, що кохає мене, кидається до мого молодшого братика і починає активно з ним спілкуватися.

- Картаген ніколи не був би зруйнований, якби гуси не порятували Рим. Кожен анахронізм є правдою, якщо його проголошую я.

Дощ облизує підвіконня, з кухні смердить дешевою ковбасою і безглуздістю існування. Якщо Бог дасть на всі твої розтелемхані роки хоч одну оту незвичайну чи надзвичайну Хвилину – варто жити далі. А якщо не дасть?

- Броунівський рух – точна копія нашого буття. Хоча, здається, дещо ідеалізована.

Коли з кухні постукали, Жінка, що кохає мене, вже задоволено згортала зі столу мармуроподібні крихти. Заклик «Наливай!» одразу ж набув потрібної актуальності і почав ретельно виконуватися.

- Зараз поза межами цієї халупи насолоджуються життям сотні тисяч людей. Але про жодного з них я не бажаю згадувати, – каже Тодор і помиляється.

Я хотів би, щоб тут була присутня Жінка, яку кохаю я. Але це неможливо і до заперечення не надається. А може, якби у цю мить вона з’явилася переді мною і настала би ота Хвилина, про яку все частіше думаю і мрію? Не знаю.

- Кажуть, велике задоволення спати одночасно з двома жінками. А хіба можна запихати одразу в рот і борщ, і кашу?

Я обірвав Тодорові роздуми, і ми покликали дух опришка Габи. Він відмовився від горілки й вина, легким вихором простугонів над нами і глухим голосом запитав:

- Чому я так любив ваше життя? Тепер воно мене не відпускає.

Все це було таким звичайним, що я зареготав. Дух ображено зник, а Тодор невідомо для чого витяг із блузки пані Олімпіади ліву грудь і заплакав. І лише самотній павучок ледь помітною цівочкою стікав із брудної люстри. Хтось постукав у двері. Тодор вийшов і повернувся, а за ним тихенько впхався відомий біч Вася Бесараб із «Корчми».

- Ось іду… Чую – не спите, – Вася дебільно посміхається, – зазирну, думаю, так, ненадовго…

Тодор, п’яний і добрий, налив Васі піврапатого.

- Лупи штрафну!

Горілка миттю зникла між тоненькими уламочками Васиних зубів.

Годинник відхрипів північ, але із-за столу ніхто не вставав. Вася щось бурмотів собі під ніс, а потім поволі повернувся до мене.

- Синьйоре Хотимире, я хотів… Я просив би… Я…

- Та кажи вже.

- Синьйоре, продайте мені ту, що була з вами у «Корчмі»! – випалив як з дубельтівки.

Я нерозуміюче здвигнув плечима, та слова жалюгідного біча безліччю метких гадючок вже заповзли у мою свідомість.

- Що-о?

- Синьйоре Хотимире, ви думаєте, Вася бідний? У мене є хата в місті, спадок у селі, беріть усе, лишень дайте мені ту, що була…

Я ще сидів спокійно, але раптом виразно уявив, як цей гнилоротий біч смердячими губами цілує вуста Жінки, яку я сам жодного разу не цілував далі щічки, Жінки, що є володаркою всіх дум і помислів моїх, Жінки, яку кохаю я! Я! Я…

…взяв зі столу великого кухонного ножа і з дивним спокоєм перепиляв Васі горлянку. Фонтан крові бризнув на стіл, диван і білу блузку пані Олімпіади, але вона ніяк не відреагувала і далі захоплено цілувалася з Тодором. Я глянув на Жінку, що кохає мене, її очі знову палахкотіли, але промені того палу линули не до Васі, що досі конвульсував на підлозі, а до напіврозстебнутої «блискавки» моїх джинсів. За вікном реготав дух останнього опришка Габи.

- Все це дуже звичайно! – сказав я Жінці, що кохає мене, – ходімо звідси.

- Куди? На твій смітник?

Я уперше поглянув на неї з презирством.

- Горілку, змішану із кров’ю, можна вважати коктейлем «Кривава Мері», – кинув їм на прощання.

 

VІІІ

 

…З усіх жінок найвірнішими є міські вулиці. Такі, як є – брудні, неохайні, посипані сіллю, піском і шлаком, вони чекають нас завжди – приходьте й володійте нами!

Але ними не вміють володіти, їх просто топчуть, їм боляче і гірко, але цього ніхто не хоче помічати. А розуміти й поготів.

Я іду своєю вулицею і дивлюся зустрічним перехожим у вічі – але ніхто нічого не бачить. А я ж кожною поринкою своєї шкіри, кожним капілярчиком кричу: «Люди! Цієї ночі я вбив Васю Бесараба!» Я блукаю годину, другу, а потім раптом зупиняюся біля воріт ринку «Центральний», де колись ми з Тодором торгували соняшниковим насінням, і починаю лементувати до тріску в голосових зв’язках: «Люди! Я вбив одного з вас!» Але всі поспішають у своїх справах, ніхто не звертає на мене уваги, і я тоді підходжу до величезного шандаря:

- Чуєш, ти, я убив людину!

- Кого? – запитує він мляво.

- Васю Бесараба, біча з «Корчми».

- А-а, цьому давно вже туди світила дорога…

І я, мов побитий пес, знову бреду вулицею, вичовгуючи черевиками її рапату шкіру, я – синьйор смітників – і проклинаю це місто, у якому все таке сіре, нудне і настільки банальне, що і я виглядаю звичайнісіньким хлопом, до якого всі звикли, як звикають до чогось неприємного, але необхідного, як звикають до кохання, народження, смерті і посмертного існування.

- Якби люди хотіли бачити, чути, розуміти все, що відбувається довкола них, вони б давно вимерли від інформаційного та емоційного виснаження. А так ця доля чекає тільки мене.

Згадав про омріяну Хвилину. Навіщо? Для кого вона потрібна? Адже всім добре, коли все звичайне…

Зателефонував Тодорові.

- Коли повернеться Жінка, яку кохаю я, скажи, що я еміґрував. Куди? Та хоч і до Зімбабве. Хоча яке це має значення?.. Ну все, бувай!

Так я, Синьйор Хотимир Чернятич, пішов помирати у найулюбленіший зі своїх маєтків – смітник, – той, на якому народився, зростав і мужнів, не крадучи нічого, навіть курей…