«Синьйор смітників», мініповість

І

Я ніколи не крав курей.

І взагалі нічого не крав. Але серце постійно вимагало чогось неординарного, і довелося зізнатися собі, що любов до України є категорією матеріальною. Про це говорив також і кандидат усіх точних і гуманітарних наук Тодор Ґалаґан, з яким ми познайомилися, приторговуючи соняшниковим насінням біля воріт ринку «Центральний».

Незабаром я зав’язав із дрібним бізнесом і приватизував усі міські смітники. Тодор першим схвалив мій вчинок і урочисто надав мені титул синьйора. Становище реального власника спочатку окрилювало мене, та з часом переросло у нудний обов’язок, схожий на сімейний. І хоча податки пожирали всі прибутки, трепетне почуття до смітників не зникало. Тож одного разу я сказав:

- Ми вирвались із грандіозного імперського застою, аби втрапити до іншого – суто національного.

- Змінювати хід історії дано лише імпотентам і параноїкам, – гірко підтримав мене Тодор Ґалаґан.

Зате пані Олімпіада Цибульська, відома тим, що за будь-якої нагоди мальовничо описувала свій короткий, але яскравий шлях від цнотливої панночки з передмістя до сьогоднішнього поважного статусу, філософськи відмовчалася. Вже кілька місяців вона гордо носила обручку, що символізувала сердечну спільноту не з ким-небудь, а з відомим діячем Партії всенародного поступу паном Редиском, колишнім конструктором-невдахою. Наявність обручки абсолютно не заважала пані Олімпіаді періодично підночовувати то у мене, то у Тодора, про якого вона нерідко наспівувала на мотив відомої німецької дитячої співанки: «Тод – людина настрою, настрою, настрою…» Я добре знав, що ховалося за жвавою співанкою, бо Ґалаґана, коли він кидав за комір більше, ніж міг донести, теорія ймовірності цікавила значно більше, ніж практика реальності. Тим паче, практика лежала зовсім поруч – нав’язлива і доступна, а теорія витала десь у небесах і виглядала значно привабливіше.

ІІ

…У той час зорі не хотіли падати у простягнені долоні, а вишукувати їх по кущах було ліньки. Я звернувся до Тодора, але він безапеляційно промовив, що фабула і сюжет є настільки трупами, що не підлягають жодній реанімації. І тоді я призначив побачення Жінці, яку кохаю я, у гадючнику під кодовою назвою «Корчма». Бездоганна постать моєї супутниці, обтягнена мокрим шовком, вразила всю еліту гадючника, і навіть відомий біч  Вася Бесараб, що жив на зливках пива і огризках риби, блаженно звів очі до стелі і застрибав на стільці. А я тоді сказав:

- Все, що ми маємо, кохана, – від Бога. І якби Він хоч трохи усвідомлював межі своєї щедрості, певне, щомісяця брав би тижневу відпустку.

Тієї ж миті у мій недопитий гранчак хлюпнулася, зашипівши, зірка. При детальнішому обстеженні вона виявилася вуглиною з мангала. Я засміявся:

- Пиво, як і кохання, прокисає на дев’ятий день. Правда, пиво буває баварським, а кохання платонічним.

Жінка, яку кохаю я, засміялася, бо останні мої слова на всій землі стосувалися тільки її.

Виходячи з корчми, ми залишили Васі Бесарабу недопиті парадокси й недогризені ілюзії.

…Вітер, як блазень, стрибав по бруківці, його оминали заклопотані авта.

- Доки смерть буде прихистком знедолених, я зневажатиму її.

- Ну й геній! Себто, перепрошую, базіка, – суголосно підхопила Жінка, яку кохаю я. – Ти хоч на тролейбус гроші маєш, чи знову контролер викине тебе, як поганого кота?

- Міський транспорт і міський цвинтар є втіленням комуністичної маячні – там усі рівні! – зауважив я, а беручи гроші, додав: «Цигарок у мене теж нема…»

- А ти не забув, що мені незабаром їхати вчитися за океан, пане галантний кавалере?

- Лиш про це і думаю. Ну і їдь. Той канадієць, якого ти ще не бачила, але вже обрала, чекає на тебе. Але повідомиш свої координати, а я тим часом назбираю євшану.

- Годі іронізувати, – усміхнулася Жінка, яку кохаю я, чомусь доторкнулася до кінчика мого носа і зникла у під’їзді.