«Охоронителі Діви», новела

        Баба пасла кози на схилі пагорба. Внизу камінним лабі­ринтом сіріли рештки стін древнього міста, між ними зеленіла тра­ва й де-не-де червоніли маки. Біло стриміли на тлі зеленавого моря колони, біля яких найбільше товчеться приїжджого люду.

Біля ближчих до схилу колон, між якими збереглися шматки мозаїчної підлоги, крутилося двоє, ще молодяві чоловік і жінка. Вони і присідали, і відходили — глянути на мозаїку з відстані. По­тім він поглянув на бабу, щось до жінки промовив... Взявшись за руки, рушили вгору схилом.

— Здається, що ці кози паслися тут, коли стояло місто, — сказав він.

— Вічні кози, вічне море і місто, — відповіла вона.

Стояли неподалік. Баба усміхнулася, чуючи їхню бесіду.

          Привіталися й сіли коло неї. Бородатий цап, побачивши незнайомих, надійшов згори, покивуючи головою при кожному кроці. Зупинився над ними, закинувши голову.

— Як зверхньо дивиться! — засміялась вона.

— Бо це його місто. Знаєш, скільки він нас таких бачив!

Баба вийняла з кишені сірого чоловічого піджака сухарик:

— На, Борька!

Борька обережно взяв губами сухарик.

— Це всі — ваші? — спитав чоловік, кивнувши на кіз.

— Мої... Немає більше, ступай! — наказала цапові.

Зжувавши сухарик, цап шкріб копитом бабине плече. На строгий оклик завмер, гучно пирхнув і подався до кіз.

          З протилежного, за містом, пагорба долинув чистий срібляний звук. Хтось кинув камінчиком у великий дзвін над морем. Всі троє зиркнули в той бік і побачили жінку, що танцювала на сірих каменях древнього міста. Танцювала босоніж на рештках кам'яного підмурівку. Довкола неї вертівся, націлюючись об'єктивом відеокамери, її супутник. Баба їх бачила отут, коло ближніх колон. І теперішні бабині «гості» бачили ту пару зблизька. Жінка ще молода й дуже вродлива, а з нею — тоненький, високий юнак з темним пушком на припухлій губі і з сережкою у вусі. Він щось лепетав, вимахував довгими, гнучкими руками, але видно було, що бачить лише її. У його руках була дещо дівоча пластика, проте у них відчувалася й пробуджена чоловіча снага.

— Їй дуже личить ця сукня, — сказала бабина «гостя».    

Вітерець щільно тулив до стрункого тіла жінки тонку тканину з малюнком у чорно-коричневій гамі, як на античних амфорах.

— Вона пасує і до цього міста, — додав він.

— Вона вже тут була. Колись, — сказала баба, дивлячись на море.

Далеко, на самому виднокрузі, на сонячних відблисках тоненькою чорною рискою бринів корабель.

Чоловік здивовано глянув на стару й хотів перемовитися поглядом із супутницею, але та й далі спостерігала за дивною парою.

— Цікаво, — спитала, — наскільки він молодший?

— Вона старша на дві тисячі років, — сказав він і з надією звів очі на стару.

Але баба й далі дивилась на море.

Жінка вже не танцювала — просто йшла по каменях. Юнак знімав з нижньої точки, лежачи горілиць під муром.

— Вона ступає босими ногами по його серцю, — сказав чоловік.

Сказав трохи насмішкувато. Супутниця розуміюче усміхнулася. Баба скосила поглядом на юнака й жінку і знову задивилась на море.

Довготелесий, у чорних сорочці і джинсах, юнак нагинався вперед і заламувався навзнак, лягав на мури й вибігав на найвищі уламки стін, тримаючи камеру над собою... Здавалося, він прагне одночасно злетіти і вкрутитися в землю.

— Товчеться на мурах, як неприкаяний дух, — сказала «гостя».

— Натхненний дух на древніх мурах, — усміхнувся чоловік.

Знову дихнув вітерець, приніс виразний лемент дитячого табунця від руїн базиліки, шарпнув сріблястою оливою, а коли втих, згори почулося шарудіння. До них спускався схилом хлопчик. Вигинався при кожному кроці, одну руку, як зігнуту лапку, тримав коло обличчя, а друга, з неприродно вивернутою кистю, висіла донизу. Щоразу, як ступав по траві, здавалося, що ось-ось упаде, але він таки додибав до баби й щось замугикав.

— Рано, ще не напаслися, — відповіла йому, киваючи на кіз.

         Хлопчик знову мугикнув.

— Ні-ні, — сказала баба, — дивись, які в них ще глибокі здухвини.

Хлопчик трохи подумав, потім сів коло баби. Жінка жалісливо глянула на хлопчика, тоді вийняла з сумочки шоколадну цукерку.

— З горішком, — простягнула йому, — смачно.

Хлопчик закинув далеко назад тремтячу голову, дивлячись на незнайомку скоса, мов пташок, потім судома відпустила, він усміхнувся і... ліг коло баби.

— Візьміть, — зніяковіло сказала гостя, тримаючи цукерку.

Стара подала шкарубку долоню.

Якийсь час хлопчик ще дивився на них знизу, потім умостився зручніше і завмер. Лежав, скулений, і з тим самим усміхом розглядав травинки.

— Божий черв'ячок, — вказавши на нього, промовила баба.

Чоловік зачудовано зиркнув на стару, на хлопчика... потім

щось пригадав собі:

— Токутамі Рока...

— «Бубоніння земляного черв'ячка»? — перепитала жінка. — Там про саму природу...

— Він і є сама природа, — вказав на хлопчика.

Малий, віддувши губи, дмухнув на травинку, потім заплющив очі й знову посміхнувся.

— Він Божий черв'ячок, — знову озвалася баба. Потім поглянула на руїни міста: — Їй гарно в маках. Красива...

Юнак, відступаючи задки, опинився на краю кам'яної цистерни. Красуня-жінка підхопилася з маків. Долинув ії зляканий вигук. Балансуючи, юнак високо змахнув рукою з відеокамерою, потім ступив уперед і обняв її, ніби обплів своїми довгими руками-мотузками.

— Це буде цікавий кадр — змах об'єктива у небо, — сказав чоловік.

— Так, у ньому буде любов і розпач, — відповіла супутниця. — Розпач нерівної любови.

— Завжди хтось любить дужче, — стенула плечима стара.

Обоє перезирнулися. Він хотів щось у баби спитати, але вона знову дивилася на море. Серед руїн красуня-жінка обнімала білу колону. Чоловік, глянувши на море за колонами, почав читати з пам'яті:

— Літа минають, не минає міт! Вони живі, дива Архіпелага...

— Орестів жах, Піладова звитяга... — продовжила супутниця й очікуюче зупинилася.

— І смертний Іфігенії привіт, — довершив він, і в його голосі вчувалася вдячність, що вона йому це дозволила.

Жінка глянула на хлопчика. Божий черв'ячок дивився знизу, від землі, таким глибоким поглядом, що вона квапливо відвела очі.

— Чому павич є символом воскресіння?

         Вказала на ближчі колони, біля яких збереглися фрагменти мозаїки.

— Від греків... У ранній християнській символіці багато від давніх греків.

— Але чому — павич? Його краса холодна, а крик — тривожний.

— Павич нетутешній, — зронила стара, не відриваючи погляду від моря.

— Звичайно. Це птах Сходу, — згодився чоловік.

— Він і там, він усюди нетутешній, — так само не повертаючи голови сказала стара.

З-поза пагорба, на якому дзвін, з'явився маленький вітрильник. Жінка зиркнула на годинничок-медальйон у перламутровому корпусі на золотому ланцюжку.

— Не хочеться звідси, — зітхнула.

Годинничок знову ліг на своє місце над вирізом сукні, у западинку... Туди пильно вдивлявся хлопчик, вона усміхнулась до нього, але зустріла той самий глибокий погляд.

— І правда, не хочеться, — сказав чоловік. — Особливо — від цих мозаїк.

         Вона поклала йому руку на коліно.

— Ми собі таке на дачі зробимо, — сказала. — 3 павичами, канфарами і виногронами.

Він глянув на ближні колони (до них якраз гід привів чергову групу екскурсантів), потім накрив широкою долонею її руку.

— А знаєш, масік, це ідея...

Вітрильник ліг на борт, повернув, і впіймавши попутний вітер, побіг швидше.

Баба поволі звелася на ноги.

— Ходімо! — сказала до хлопчика.

Разом долаючи недугу і старість, вони повільно пошкандибали вгору, де під верхом пагорба виднілися дві хатини.

— До побачення! — гукнула їм услід жінка.

Але вони не обернулися. Баба на ходу розтулила опущений донизу сухий кулачок. У траву тихо шелеснула дорога цукерка.

Юнак і жінка-красуня стояли коло вцілілої стіни базиліки. Він наводив об'єктив камери то на жінку, то на море, колони, — як усякий аматор, позбавлений змоги потім змонтувати знятий матеріал, творив «живий» монтаж. Він повів об'єктивом по пагорбі, видно, впіймав у кадр бабу з хлопчиком (вони саме дійшли до середини схилу й зупинилися відпочити) і сказав про них жінці. Вона зняла з шиї білий шалик і помахала їм.

Білий шалик тріпотів, як чайки над прибережною смугою моря, і так само тріпотів — уже далеко в морі — білий косинець вітрила.

Хлопчик щось промугикав.

— Я бачила, — відповіла стара. — Ти — теж?

Хлопчик озвався схвильовано.

— Ні, — сказала йому, — вона вже не буде танцювати. Але якщо хочеш, посидимо.

Вони двома темними грудочками опустилися в траву.

Вітер швидко й низько проніс невелику хмаринку, її тінь, заламуючись, пробігла, мов протекла, по сірих мурах, на мить притінила білі колони, після чого вони забіліли ніби ще яскравіше, і побігла схилом — по траві, шумких оливах і різномастих козах. Здаля знову долинув срібний звук кинутого у дзвін камінчика. Хлопчик усміхнувся й приліг коло баби у своїй затишній скуленій позі, а стара все незмигно дивилась на море.