«Охоронителі Діви», новела

        Баба пасла кози на схилі пагорба. Внизу камінним лабі­ринтом сіріли рештки стін древнього міста, між ними зеленіла тра­ва й де-не-де червоніли маки. Біло стриміли на тлі зеленавого моря колони, біля яких найбільше товчеться приїжджого люду.

Біля ближчих до схилу колон, між якими збереглися шматки мозаїчної підлоги, крутилося двоє, ще молодяві чоловік і жінка. Вони і присідали, і відходили — глянути на мозаїку з відстані. По­тім він поглянув на бабу, щось до жінки промовив... Взявшись за руки, рушили вгору схилом.

— Здається, що ці кози паслися тут, коли стояло місто, — сказав він.

— Вічні кози, вічне море і місто, — відповіла вона.

Стояли неподалік. Баба усміхнулася, чуючи їхню бесіду.

          Привіталися й сіли коло неї. Бородатий цап, побачивши незнайомих, надійшов згори, покивуючи головою при кожному кроці. Зупинився над ними, закинувши голову.

— Як зверхньо дивиться! — засміялась вона.

— Бо це його місто. Знаєш, скільки він нас таких бачив!

Баба вийняла з кишені сірого чоловічого піджака сухарик:

— На, Борька!

Борька обережно взяв губами сухарик.

— Це всі — ваші? — спитав чоловік, кивнувши на кіз.

— Мої... Немає більше, ступай! — наказала цапові.

Зжувавши сухарик, цап шкріб копитом бабине плече. На строгий оклик завмер, гучно пирхнув і подався до кіз.

          З протилежного, за містом, пагорба долинув чистий срібляний звук. Хтось кинув камінчиком у великий дзвін над морем. Всі троє зиркнули в той бік і побачили жінку, що танцювала на сірих каменях древнього міста. Танцювала босоніж на рештках кам'яного підмурівку. Довкола неї вертівся, націлюючись об'єктивом відеокамери, її супутник. Баба їх бачила отут, коло ближніх колон. І теперішні бабині «гості» бачили ту пару зблизька. Жінка ще молода й дуже вродлива, а з нею — тоненький, високий юнак з темним пушком на припухлій губі і з сережкою у вусі. Він щось лепетав, вимахував довгими, гнучкими руками, але видно було, що бачить лише її. У його руках була дещо дівоча пластика, проте у них відчувалася й пробуджена чоловіча снага.

— Їй дуже личить ця сукня, — сказала бабина «гостя».    

Вітерець щільно тулив до стрункого тіла жінки тонку тканину з малюнком у чорно-коричневій гамі, як на античних амфорах.

— Вона пасує і до цього міста, — додав він.

— Вона вже тут була. Колись, — сказала баба, дивлячись на море.

Далеко, на самому виднокрузі, на сонячних відблисках тоненькою чорною рискою бринів корабель.

Чоловік здивовано глянув на стару й хотів перемовитися поглядом із супутницею, але та й далі спостерігала за дивною парою.

— Цікаво, — спитала, — наскільки він молодший?

— Вона старша на дві тисячі років, — сказав він і з надією звів очі на стару.

Але баба й далі дивилась на море.

Жінка вже не танцювала — просто йшла по каменях. Юнак знімав з нижньої точки, лежачи горілиць під муром.

— Вона ступає босими ногами по його серцю, — сказав чоловік.

Сказав трохи насмішкувато. Супутниця розуміюче усміхнулася. Баба скосила поглядом на юнака й жінку і знову задивилась на море.

Довготелесий, у чорних сорочці і джинсах, юнак нагинався вперед і заламувався навзнак, лягав на мури й вибігав на найвищі уламки стін, тримаючи камеру над собою... Здавалося, він прагне одночасно злетіти і вкрутитися в землю.