«Нас було троє», оповідання

Спочатку я сидів на лавиці у дворі і чекав кохану. Вона кудись пішла, щоб швидко повернутися, а я роздивлявся по сторонах, краєм ока виловлював окремих перехожих і уважно розглядав свої старі туфлі. Для чого я одягнув туфлі влітку – невідомо. Пам’ятаю, що перед тим я ходив у сандалях. Певно, збиралося на дощ… Чи дощ був після мого повернення? Ні, таки мочило вночі, бо туфлі у мене були брудні. Точно! Я ще подумав, що треба взяти серветку і витерти їх. Це я пам’ятаю добре. І я це зробив – відмотав трохи туалетного паперу, він у мене в сумці є завжди, бо сумка у мене велика і я з нею мотаюся по світу, і витер ноги. Тобто, руки. Ні, не так – спочатку ноги, але вони були в туфлях, а потім – руки. Точно! А ще я тоді пригадав, що деякі жінки звертають увагу на взуття. А я мав іти на презентацію. Чи їхати? У мене була велика сумка, отже… Точно! Я мав їхати, і їхати у Львів до Івана, бо Іван на мене чекав… Чи Ігор? Ні, таки Іван, бо з Ігорем ми випивали після презентації. Чи до неї? Але точно не замість неї. А коли? Отут мені згадати важкувато…

Але про що я почав? Ага, дякую. Так от. Із дерева злізла білка. Ні, ви не смійтеся, білка була справжньою. Чорною. Тобто, рудою. Чи таки чорною? Але це не так важливо. Вона злізла з дерева і подивилася мені прямо в очі. У руках у неї був горіх. Чи жолудь? Ні, таки горіх, бо люди жолудів не їдять, і це вона знала напевно. Точно, бо дивилася на мене так, ніби я хочу від неї його забрати. Але мені не потрібні були ні горіхи, ні жолуді. Тварини відчувають людей, і ми з нею порозумілися. Тобто вона переконалася, що я такого не вживаю і… Таки вона була чорною, бо рудим був кіт. О! А кіт із дерева не злазив, бо його там не було. Кіт взагалі жив у Львові і я мав їхати до нього на презентацію. Тобто до його хазяїна, який теж мешкає у Львові. Логічно, бо якби він жив у Ужгороді, то і кіт би жив там. Тобто тут. Але я їхав у Львів, отже вони всі троє жили там. Чи двоє? Ні! Взагалі-то їх було багато, але… Але до чого тут білка?.. Хто питав про білку? Вона лишилася, а я поїхав. Отже, білка з котом не знали один одного. Точно! Бо Ігор живе з котом, а не з білкою. Чи з Іваном? Ні, Іван не рудий і звуть його не Рудик. Це я пам’ятаю. І художник любить кота, бо львівський художник любити Івана не може у принципі! Тобто любити може, але не так. Ну, ви розумієте… Нація, патріотизм і все таке інше… А який може бути патріотизм, якщо Іван буде любити Ігоря? Це вже «ізвращеніє», як кажуть москалі. Хоча у них якщо Сергій любить Бориса – то це шоу-бізнес, а у нас – Гевропа, якої треба боятися. От кляте плем’я!

Отже, ми втрьох зайшли в бар. Бар-арт. Чи Арт-бар? У генделик, одним словом, як кажуть поляки. Маю на увазі слово «генделик». Чи польські євреї так кажуть? Хоча у них так багато спільного! От! Чи то був музей? Ні, таки бар, бо ми там вживали, здається… Чи таки музей? У музеї, до речі, теж можна вживати. От ми з професором, пам’ятаю… Але то вже інша історія. І ми пили віскі. О-о-о-о-о-о-о! То було справжнє шотландське віскі. Віскарь, як ніжно казав професор. А у барі був коньяк. Закарпатський. У Львові все львівське, до речі, і тільки коньяк – закарпатський! Кава львівська, вежі львівські, кобіти львівські, брами львівські, коти львівські, леви львівські, навіть слова є такі специфічні, що їх ніде більше не почуєш, а от коньяк!..

До речі, звідки у Львові з’явився закарпатський коньяк? То, певно, ми його принесли з собою. Я приніс. Чи Ярослав? Хоча… У Ярослава була презентація, отже, принести міг і він. Але із Закарпаття приїхав тільки я… Отже, це було у Львові. Правильно. Все логічно. А якщо логічно, то коньяк свій я випив по дорозі до Львова. З професором. Можливо… Тому той, що був на столі, – від Ярослава.

Бар був переповненим. Коли ми зайшли, звичайно, а до того – напівпорожнім. Рудик сидів біля білочки. Він вимагав, щоб налили і йому, але Ігор був проти. Ігор – то художник з великої букви. Гапон. Друг Гентоша. Він може випити багато, але що б не пообіцяв у такому стані – виконує потім. Хоча у такому стані він теж усе виконує, навіть і те, чого не обіцяв. Він дуже хороший. Пухнастий такий і хвіст у нього трубою. Здається, якщо його погладити, то він замуркотить. До речі, він дуже любить свого хазяїна. Коли хазяїн малює – Рудик сидить тихо і не ворушиться. Він теж хоче бути художником, але у нього нема рук. Білочку він любить теж, але вона лишилася там, в Ужгороді. От. Я так думаю. Але якщо вони незнайомі, що мало імовірно, то треба їх потім звести до купи.

Ми зсунули два столи, бо за один усі не поміщалися. Хоча нам здавалося, що нас тільки троє. Ну і Рудик, звичайно, хоча я його не дуже пригадую, але Ігор постійно говорив про нього. Отже він був. І є, звичайно, але де? Ну, це вже його справа!

Так от. Ярослав сидів поруч і співав. Але це не той Ярослав, що з коньяком і презентацією, а інший, той, що заслужений артист. А перед тим він був заслуженим футболістом. Але прізвище у нього таке, що грати з ним у футбол якось навіть незручно. Пісня – його прізвище. Чи Рапсодія? Ні, таки Музика, а Рапсодія – то книжка така. Я так думаю, бо пригадати точно не можу. Він співав так потужно, що навіть кухарка з кухні вийшла подивитися. А американець підвівся і ще довго не міг сісти. Хоча співав він стоячи, бо перед тим вийшов із-за столу, ніби на сцену. Тобто, Ярослав, а не американець. «Наливайко, Наливайко, наливай!», – вилітало із його грудей і розносилося по всьому Львову. Чи по значній його частині. Ну, принаймні у барі чули всі. Цю пісню забути неможливо! Я її вже чув колись. І хочу ще.

Американець був українцем. Колись давно, звичайно. Чи його батьки? «Це Ющенко!», – кричав його друг і це, на його думку, мало звучати грізно. Але ніхто не боявся. І це обурювало друга, який ще грізніше намагався докричатися до нашої свідомості, але де там йому!? Він один, а нас – багато! Разом нас багато, а коли в очах двоїться, то – ще більше. Прізвище Ющенко не викликало ні захоплення, ні апетиту, ні бажання випити. Декого почало підтошнювати. Але друг американця не вгавав: «Він американець і має там усе! Але приїхав сюди і хоче вмерти за Україну!» «За Україну треба жити», – сказав один із Ярославів, яких було четверо, і всі вони сиділи за нашим столом. А ті двоє – за іншим. Американець посміхався, бо американець без посмішки це як москаль без великодержавних амбіцій.

Годину перед тим ми співали «Червону калину». Стоячи. Вигукували «Слава Україні» і ще щось таке патріотичне і підбадьорливе. І знову співали стоячи повстанських пісень. Бо «Марічку» і «Червону руту» виконували не встаючи. Точно! Стояти було важко, пам’ятаю, бо лавиця тиснула під коліна, а стіл упирався ребром під живіт. Після чергової пісні Ігор зняв зі стіни картину і подарував мені. Певно, я співав дуже гарно. Мені так здається. Хоча дружина мені каже, що поет не може бути співаком. Тримаючи в руках заохочувальний приз чи писану олією подяку, я почав ще більше старатися, аж раптом згадав про Рудика. Але його серед нас не було. І правильно: як же може бути кіт у барі? Хоча… Здається, він щойно сидів із нами за столом… Чи то був не він? Але хтось таки сидів. А-а-а! Та то за сусіднім столом сидів американець! Згадав, а то вже був злякався, що у мене склероз. Нема у мене склерозу, нема! Я нічого ніколи не забуваю. Здається. Правда, Іване? І ці всі лисі канадці нам ні до чого. Тобто, до того самого, ну… Ну… Ви знаєте, до чого!

Рудик… Рудик?... До чого тут Рудик? А, згадав! То ж я маю написати про нього. Так от! Рудик, панове, це головний львівський лев. Тобто, кіт, я мав на увазі. Кіт – він і є кіт. І нічого більше. Ні менше, ні більше. Наливай. Стільки, як було… По половинці. За перемогу! І за Рудика, бо він не вживає. Вдома художник йому, звичайно, наливає, але тільки так, щоб дружина не бачила. Рудикова? Якого Рудика? Звичайно ні! Ви, певно, п’яні, якщо таке питаєте. Дружина не наливає, звичайно. Тобто, не дає. Рудикові? Ні! То що ви, знущаєтеся з мене, чи що? Дружина художника не дає пити художникові. Ну і Рудикові, звичайно. Але той п’є. А як же може художник не пити? Тоді він хто? Звичайний собі чоловік. А так – п’яний, але художник! Художник має бути або п’яний, або з мольбертом і палітрою. Тобто, з мольбертом біля палітри. Чи навпаки? Палітра – це менша дощечка, а мольберт – більша. Отже, все навпаки!

Рудик і Гапон – це як партія і Ленін. Чи як народ і партія – єдині! Гапон – так написано на картині, яку мені подарував художник. Отже, він і Ігор – це не різні люди, а одна особа, яка інколи роздвоюється. Для тих, хто на нього дивиться, звичайно. Це як комуністи. Коли вони випивали зайвого, а потім дивилися на Леніна, то їм ввижалася ціла партія, тобто – натовп. Тоді і народилася фраза про те, що ми говоримо про одного, а маємо на увазі багатьох. Чи якось так. Але я не про Леніна, а про Ігоря. 

Отже… Навесні, буває, він як загуляє! Ну, це діло звичне. Зникне з дому на кілька днів, і тоді – справжня трагедія. Про що ви питаєте? Загуляє художник? Ну, у нього це теж буває, але не конче навесні. Бо навесні гуляє тільки Рудик. Не один – ви здогадались, напевно. Він у ці дні навіть пити кидає. Обличчя на ньому нема, сірий увесь, увесь міняється – так його любить. Приходить він у такі дні в бар і каже: «Рудик пропав. Він уже не повернеться. Може, його трамвай переїхав…» І на очах сльози… – Та нікуди він не дінеться. Нагуляється і повернеться, як кожен. Кіт, звичайно. Тобто, це звична справа для нас. Ну, для них, тобто. Для котів, курча його мама.

А коли кіт повертається – це справжнє свято! Тільки б він не повертався з білочкою. Хай вона собі живе на своєму Закарпатті, а він буде тут, у Львові.

Хлопці, а куди подівся той, що з баяном? І хор його вже пішов? І іноземці ці… То і нам тра йти, певно. Нема з ким це… Заспівати! От! Бо маршрутка у нас із Іваном… Та і Павлюк на пиво кличе. До завтра, Рудику. А білочці своїй привіт передай. Будь ласка… Хай без запрошення не приходить!