«Ніхто не може довго носити маску…», рецензія на книгу Елли Леус «Кат»

         Ментальне здирство феодальної кліки завжди і скрізь однаково. Мабуть, це пов'язано з методом природного відбору осіб, які претендують на роль «тих, хто веде натовп». Правда, асистують їм завжди несхожі на них. Навіщо вселяти в свідомість «убогим», що можна дістатися вершини?

         «Я спеціально вибирав асистента не з синків феодалів, а з міщан – злих і дріб’язкових, жадібних до неподобства, проте здатних на відданість. Я помилився у своєму виборі» (Елла Леус, «Кат»).

         Що мене здивувало і порадувало в романі, так це те, що автор відважно змішала історичні епохи та поняття: феодали, раби, сурогатні інкубанти... Відійти від шаблону підручника з історії, відомого всім, є показником своєрідної авторської мужності, оскільки аматори історичних віх і паралелей побачать у романному майбутті  те, що може трапитися з нами, якщо ми будемо дотримуватися цих штучних стандартів.

         «Ми хотіли навчити людей телепатії. Вони, злякавшись, почали вбивати нас. Одиниці з вдячністю прийняли нашу науку. Ми намагалися навчити людей свободи. Але вони обрали війну. Кате, невже людям потрібні тільки гроші?...

         – Не всім…Їх уже мало. Їм не вдається перемогти у нерівному бою. Ми втомилися. Ми втратили занадто багато своїх товаришів.

         – Продовжуйте боротьбу. ІНАКШЕ ЛЮДИ ПОЛЮБЛЯТЬ ІМПЕРАТОРА.

         – Це їхній вибір. Вони слабкі.

         – Їм все ще потрібен вождь з усіма ознаками божества. Але не primus inter papes (перший серед рівних), а повноцінний бог, жорстокий і милостивий» (Елла Леус, «Кат»).

         Що ж робити простому смертному, якщо все вже вирішено за нього? Якщо…«Кожна людина для чого-небудь призначена. На те воля Божа. Про призначення рабів знають люди. Рабам в якомусь сенсі простіше» (Елла Леус, «Кат»). Потикатися в хід історії? Згоряти на попіл? Займатися тихохонько саморозвитком за допомогою дихальних технік і медитативних вправ, пливучи життєвим руслом? Бути схильним до скаріотства? Збороняти свою власну персональну територію по принципу «моя хата…»? Випробовувати перевантаження, спілкуючись з іншими людьми і порушуючи всі мислимі і немислимі інструкції, написані незрозуміло ким, але зрозуміло навіщо? Нестеменно, якщо виберемо останнє із запропонованого, то буде, як у Емми Леус: «В інструкції чітко сказано – не спілкуватися зі смертниками…».

         Будь-який  літератор, що випускає в самостійне життя своїх героїв, розуміє, як важлива для сприйняття читачем полярність емоцій і почуттів своїх героїв, їх неоднозначність і не-площинність. Тому так цінно присутність в романі різних проявів прихильності, любові, дружби і паралельно з цим – люті та смердіння їх життєвих антагоністів.

         Ліричний дует головних героїв дає нам можливість зануритися в любов двох поранених душ і зрозуміти: якщо такі люди не позбавляються можливості любити й радіти життю, то нам самим життям приписано не скиглити і не впадати в депресію з приводу дрібних невдач у житті та на «особистому фронті». Подивіться на свіжість почуттів цих закривавлених досвідом героїв і уявою осягніть образ автора, в якому говориться про щирих і незіпсованих емоціях, яких нам так зараз не вистачає. Яка свіжість почуттів!

         «Від тебе пахне свіжим весняним листям і сонцем. Це дивовижно. Від ката пахне, як від косаря на лузі. І в твоїх очах смарагдова трава. Я хотіла намалювати такі очі ляльці, але в мене нічого не вийшло. Дуже важко намалювати щастя» (Елла Леус, «Кат»).

         Не треба бути песимістом, швидше, потрібно бути емпіриком, щоб зрозуміти, автор не продовжить у книзі ці почуття як нескінченно довгі, швидше, залишить їх у нескінченності поза буттям, оскільки це вже справжня казка і утопія – щомиті їх спостерігати на сторінках роману. Зазвичай, такі почуття вбивають разом із героями. Втім, в житті все як під копірку. Не для нас.   А що ж тоді для нас?

         Однозначно для нас по автору: «Доброта та великодушність імператора не знають меж».