З «Недописаної книги»: щоденникові медитації, афоризми…

Підпилий письменник все одно письменник. А випадковий очевидець навіть не свідок.

Вдала містифікація мистецтва теж мистецтво.

Істерична безкомпромісність дитинна проти мудрого компромісу. Обоє ніщо проти чину генія.

Маленька чиновницька підлість виростає у суспільне зло, яке здатне сколихнути устрій держави.

Я давно не пишу про війну. Але кожен день, читаючи повідомлення про українські втрати, старію на століття. Тому не знаю, чия втрата для мене стане останньою.

Чим більше пізнаю людей, все менше хочу говорити. То не люди погані. То я недосконалий.

Родинне. Надто далекі, аби говорити. Надто близькі, аби не пам’ятати.

Справжньому письменнику, крім віри в себе і скепсису до графоманів, треба витримати успіх доброї посередності.

Все тяжче приїжджати до місця, яке болить народженням. Все більше людей, навіть з одною групою крові, які цим місцем не болять.

Література – се намагання свої дитячі мрії і страхи перевести у сакральні сюжети. Здебільшого, безрезультатно.

Сьогодні коротка форма в літературі не мода, а втома від зайвих слів.

Життя паскудне не тому, що ми знаємо погані відповіді. А тому, що ставимо дурні запитання.

Боротьба між добром і злом триває лише, аби втримати тонку нитку перетину. За нею, з обидвох сторін, абсурд.

Віртуоз словесного жонглювання, який би не був вправний, все одно не стане письменником.

Дружина розповідає про знайому, яка поїхала в туристичну поїздку в Палестину, й питає мене: «А ми коли поїдемо на Святу Землю?» На що я відповів: «Жінко, я вже 57-й рік ходжу по Святій Землі й мені добре».

Навіяне Екзюпері. Пишу не тому, що треба, а тому,бо приручив.