«Обезсилює Слово на щасливу усмішку лють…»

ПІДСВІЧУЮ ЗОРЕЮ 

І МАЛЮЮ…

Тому і зросла на політ

поміж зорями такса,

що нам, перемудреним,

знати б уже на порі:

небесна безодня тим краща

за вулицю Маркса,

що там не розбиті

хоча б  у дворі

ліхтарі.

 

Нічого несправжнього

поміж зірок не присниться.

Виднішою здалеку й стане

Земля, на яку

співає в сльозах золота

Віфліємська Зірниця

і Янголів туркут

ще ронить пір’їну

м’яку.

 

Сварог Український

пливе ще попереду Ноя –

навчити Єгипет, –

одну цілувати в уста...

...Та шлях українцям

вже в Рай заростає травою

ще й терням колючим

із лоба самого

Христа.               

                2.07.2000

 

НЕБЕСНИЙ АУДИТ

 

Янголи ще

милосердям просвердлюють,

стративши Боже терпіння

до нитки:

– Де ваші Душі?

– ПросЕрдили.

– Де ваші землі?

– В Калитки!

 

Архистратижі

мечі із нагАями

вигнулися

у вогненнім загнітку:

– Де тепер ваші кордони?

– Не знаємо!

…Краще спитайте

сусідку.

 

Янголи світлодіодні,

з попонами,

дзвонять

з небесної профектури:

– Де ваша мова,

що Бог дав?

– Нє пОнялі?!

 

…І язики проковтнули.

 

                  8.03.2016

 

(Вінницький край, №4за 2014-ий та №1за 2016 роки)

 

З РУСІ В КИТАЙ

РОСІЮ ПЕРЕСУНУВ  

«На  сайті Президента України з’явилися лише кілька десятків підписів

українських громадян під петицією, в якій пропонується повернути

Україні її історичне ім’я – РУСЬ».

                                               Новини Укрінформ, 30.03.2016

 

Приснилося несниме,

ай-я-яй!

Таке, що й в Соннику

між сторінок судоми:

посунув я

з Русі аж у Китай

Росію, що лежить

на двох китах, –

а решта світу

тільки на одному,

до того ж, вже безсилому

 й худому…

 

Посунув, сниться, –

сам я, самотужки,

як сунуть шкаф

з пресованої стружки,

з басейнами річок її

й морів…

І в сні – проснувся, –

а чи не здурів?!

 

Мокша-ріка

тоненько жабурить

поміж ногами

в московіта Кушки…

Й між снами сниться,

що Росія вмить,

не те що моря –

жодної калюжки

вже знов не має –

чоботи помить.

 

Як в казочці народній

про корито…

А те вікно,

Петром колись пробите,

чи то прорубане

в Європу з Малоросі,

повите павуками так,

мабуть,

що й муху вже

не пронесеш на носі,

бо з мухою –

й носяку відірвуть!

 

Що ж доброго зробив я?

Ай-я-яй!

Росія протекла

через Китай –

і не спинилась

через сильний вітер…

А Україну

ще знайти зуміти

в розбомбленому смІтті…

То ж шукай! –

у сні собі наказую, –

шукай!!

 

Йду, – торохкочуть

мамонтові бивні,

як душі

у диявола в мішках…

Росію пересунув,

ніби шкаф, –

й не радісно чомусь

а тяжко дивно:

в Русь Україну

з місця геть не здвинув,

хоча вона й полегшена

у гривнях

і легковажна правдою

в книжках.

 

«Не пнися так,

бо в сні підхопиш грижу

на свій народ

в змарнованих літах!»

«А хто кричить?»

…Кричить кацапка рижа,

ховаючи в ласкавість

норов хижий:

«Проснись! В імама –

хто я – запитай:

Я – не Росія,

я уже РоСірія,

що осідлала

й третього кита!»

 

…Досовався!

І додиспутувався,

на депутатах-плямкалах

сплючи!

Вже не вікно в Єропу,

а обора,

позбувшись

допотопного забора,

на безкордонні

танками дзенчить!

 

А мужички

картопельку саджають,

допоки не саджають

мужичків.

Й ніхто не хоче

повернутись в Русь.

– Чому?! – запитую.

 – А так собі! Чомусь…

                7.04.2016

 

СОСЮРИНА  БІЖЕНКА З РАЮ

 

     «Марив я про дівчину війну всю…»

                                  «Де я живу, колись була церква.

                                  Стіни такі містично кольорні,

                                  а на них китайські дракони, і лотоси,

          і смуги, як у моєї коханої, під очима, чорні…»

                                   (Володимир СОСЮРА, 1922)

 

Переведіть мене через невИдність 

на протилежний бік – в отой зелений вік,

в якому занеслАвили невинність –

і перший Чоловік із Раю втік.

 

О яблунько з червоними плодами –

приманка Змієва і зваба ненажер –

плодишся в Україні, бо продали…

А що ж твій Змій, – на пенсії тепер?

 

На персональній – за заслуги видні?

Й оклад: робота ж, як в гарячому цеху –

закУблювати, – хай сичать огидно

царюючі у кріслах наверхУ

 

без приводу, з нагоди, для застрашшя,

на звабу, зраду й провокаціїю подій…

Зміїна гнучкість – вашим–нашим рашам:

бюджетні яблучка – в пащеку тільки їм!

 

Переведіть мене, екстрасенсюри,

а то перелечу на шапці золотій

петлюрівського сотника Сосюри –

хай звабить Єву краще він – не Змій!

 

Володька із Дебальцевого вміє:

пригорне Єву так, як справжній Перший син!

Лукавий Змій від ніжних Слів зомліє

на зубі з яблуком отруйних насінин!..

 

Й здригнеться Рай – аж задвигтять сараї,

у Єви серце вічним дивом спалахне,

бо Прощені – з любові не вмирають,

хоч Рощеними в Змії їм ще тхне…

 

Веде Володька біженку із Раю,

а Третя Рота у вогні й диму внизу….   

Не ХТО, а ЩО Донбас перемагає:

із шапки Тризуб, а чи Зміїв зуб?!

 

А над Дінцем, узвишшями й лугами,

де більше пахощів, аніж в Раю, мабуть,

Поет і Єва босими ногами

по голограмах вічних квітів йдуть.

 

Далекий шлях. І як би там не важко –

Володька Єву на руках уже несе…

Зосталось міну обійти й розтяжку,

та Змій ось-ось її перегризе!

             20.02.2015

 

ЖЕРТОВНІСТЬ

 

Знаю всіх псів у дворі,

а ось цього не знаю.

Влігся в траву

та й очами горить,

як зоря.

Що з цим собакою?

Де його власник чи зграя?

Де його трон?

Бо за величчю –

гідний  царя! 

 

Чистий, доглянутий:

шерсть аж пахтить

у загрітку.

В бубон згорнув 

недомислені горем думки.

За камуфляжний ошийник

дорослим і діткам

братись не радить 

зубастим гарчанням

хрипким.

 

Світить очима 

травиному

мокрому дроту,

плаче сльозою,

якої не бачить ніхто…

Так оце кривду затис

у занімленім роті, –

що без хазяїна вперше

вернувся з АТО.

 

…І лиш коли

заревіла

«Швидка допомога»,

дзвякнули ноші

в тісній половині

дверей –

пес підхопив

свої злежані ноги, –

і – до людей!  

 

Як він хвостом

вигинав запитання –

ти як там?!

Як всі боління

злизати хотів язиком,

свідок і янгол,

який відвертає теракти,

й шлях перенюхує

перед своїм вояком…

 

Духу просив,

домахавшись хвостом

аж до Бога, –   

зраду і  смерть

перегризти на передовій…

Лапу готовий віддати

як вартісну

донорську ногу

тому, хто з нош

зістрибнУв…на одній.

                                9.05.2016

 

КРАЇНА

ТІПУНО-ЯЗИЧНИХ

 

Обезсилює Слово

на щасливу усмішку

лють…

І тіпун на язик –

не прокляття,

а з вироком суд.

 

Безобличні слова

автоматними чергами,

звично,

доруїнять країну,

як вона вже

тіпуно-язичниа.

 

На порожніх словах –

не дзвіночки,

а надуваньчики

у кріслах цвітуть

і на диванчиках.

 

Мало пружності

справжній напрузі,

мало справжності

у незрадливості друзів…

 

І не вірте, що нація

на колінах!

Нація – на животі,

а на неї в окопи –

з фронту й тилу –

підкОпи

виколупують золоті.

 

Ось і я дві газетки

 з брехнею

додому несу,

прикриваючи назви

руками,

немов від собак

ковбасу…

 

Археологам співчуваю

майбутньо-античним,

і сліду яким

не залишить

країна

тіпуно-язичних.

 

Колесо, човен…

Не залишить нічого.

Бо навіть

найперші знаряддя

брехні і війни

придумали

не вони.

                               20.09.2014

 

ЄДНІСТЬ

ГЛИНЯНИХ ВАЛЬКІВ                                   

               

На рідній землі

тільки Янголи мідні,

а люди залізні –

іржавої проби.

Хитрують зозулі –

обманюють бідних:

кують на життя

навіть замкненим в гробі

 

хатам – не хатам, –

димарям пірамідним,

у небо націленим

мріями сажі...

Тримаються вальки,

немов інваліди,

за шиї дерев,

за голівоньки вражі.

 

На рідній землі,

невпізнанно не рідній,

зліпилась, сльозами

замішана, глина.

На кинутій бідній

моїй плодорідній

у джунглях з криницею                            

тоне й калина.

 

Одній кропиві лиш,

дводомно-бездомній,

та сивій зозулі, –

не жаль і не жалко,

що люди в самісінькім

центрі безодні

не вчилися єдності

глиняних вальків.

                20.05.2006

 

ОТЕ СЕЛО

У КІЛЬКА ХАТ  

 

Ні риби, ні води, ні лісу,

                лише болото місить кат…

                Воно, скоріш за все, від біса,

                оте село у кілька хат,

 

                в якому ще реве худібка…

                А вдів населення криве

                на тебе дивиться так  гірко:

                поспівчувай – і зареве…

               

В зітханнях днює і ночує

                село, де хочеться завить…

                А головне – ніхто не чує,

                ніхто  й не знає, що болить.

 

                Тут страшно жити, страшно вмерти,

                бо й дзвонаря нема під  дзвін…

                Всміхаються лише портрети

                в хатах німих до вогких стін.

 

                Неначе острівець в намулі,

                під ліхтарями древніх руж,

                блищить село лише минулим

                і золотом нових калюж.

 

І лиш в поде-які ВелИкдні

в калюжу в’їде орендар:

чи не пора на місці  злиднів 

переорАть який гектар?!

 

Переорати, – щоб ні сліду

людського не зберіг намул! –

село,

         що втратило сусідів –

чи то Одесу, чи Стамбул…                                       

 

8.05.2004

 

СХОДЖЕННЯ

НА ВУЛКАН      

 

Поляну

за траву тримаю.

а мимо мене,

як м’ячі,

із карадазького

туману, –

камінь

летючі плескачі.

 

Каміння

крутяться по колу

узбіч

карабкань з рюкзаком

й стинають

перекоти-поле

первісно гострим

різаком.

 

Вулкан зіщулився –

у сні ще.

Він, як прислухатись,

сопе…

Камінню що? –

воно чесніше:

не вмарнославлює

себе.

 

Воно не схоже

на сатрапів:

не мітить

в партію чужу…

Якщо й у голову

потрапить,

то не заради

грабежу.

 

Нема ні стежки,

ні дороги,

ще й випав

топірець тупий…

Тримаюся трави,

як Бога,

якого бороду

вхопив.

 

Внизу ж колючим

мітять дротом,

і косять

вогняні гриби…

…За щось таки

лише босоту,

замість народу,

вождь любив.

  23.08.2009

 

ГРОМОВІ ДЕРЕВА

 

Не в стрісі – в лісі...

В лісі на рові

живуть собі

дерева громові:

у хмару труться

їх стрімкі вершки,

на суччі птахи,

мов старі горшки...

 

Найвищі ці дерева

серед всіх,

беруть в людей

на себе їхній гріх.

Та грішники

грішать гріхи нові –

й летять громи

в дерева громові.

 

Й тисячоліттями

невинні мруть за винних,

і цей процес – на Божий сум –

неспинний!

Нехай носи не сунуть,

де й без них

гуртується з добреньких

зграя злих!

Не вигинайте

марно наших брів!

…Ще гнів. Ще блискавка, –

й дерева без верхів!

 

Та знову, знову,

й знову з попелища

ростуть відважні, чесні

і найвищі,

й верхів’ями

лоскочуть ніздрі змови,

із блискавиць

кують правдиву мову.

 

…Іще з часу козацького

коша

й у мене тліє

громова душа.

Звучить в ній скрипка

з громових дерев,

якої вже ніхто

не відбере.

 

Гартоване Перуном

в скрипці деко

гучніше за кефару

древніх греків:

в нім криця правди

щиро вогнева – 

вона, як Україна, –

ще жива!

 

…Й обман чи втіха,

 хто поліг даремно:

в усьому винні

громові дерева!

                7.04.2000