З циклу новел для підлітків

Валентина Сторожук

ЛОБОДА

 

    Вони сиділи на крутому пагорбі, під лісом, і ловили ніздрями запахи диму й смаженого м’яса, що піднімалися знизу. Там, на галявині, мабуть, і не здогадувалися про їхню присутність, але клаповухі мисливці, заховавшись у високій густій траві, пильно стежили за всіма.

    Четверо дітей, набовтавшись у теплій, покритій жабуринням воді, гралися м’ячем, двоє чоловіків різалися в карти, а жінки поралися біля багаття.

     – Шашлики! – стішився Тор і висолопив рожевий язик, з котрого, як жартувала його Господиня, вийшла би миска холодцю.

    – Ти звідки знаєш? – не повірив Рябко і пошкріб за вухом.

    – Бо вже не раз бачив тут цих людей, – відповів чорний пес, із білою латкою на грудях і такого ж кольору, ледь помітною, смужкою на лобі, й про всяк випадок відсунувся далі. – А ти не чухмарся і не розпускай свою фауну! Мене бризкали на днях якоюсь фіґнею… Від кого, скажи, я набрався квартирантів?

   – Чому ти вирішив, що від мене? – огризнувся білий з рудими плямами двортер’єрчик. – По всьому селу гасаєш як підпалений!

    Тор підняв чорну, в білій панчішці, передню лапу і хотів заліпити пуцьвірінькові у вухо, але вчасно передумав.

    – Де і з ким ходити – моя справа! – гаркнув з притиском. – Але такого забрьоханого і заблоханого я ще не здибав... Якщо у твоїх п’яничок немає грошей на інсектициди, то хоч би дустом посипали чи якесь мило взяли…

    Відпочивальники тимчасом простелили ряднину, порозкладали целофанові торбинки та пласткиві лоточки і приступили до трапези. Тор підняв голову, поводив носом і повеселішав.

    – Кури-гріль! – майже проспівав, облизавшись. – Ти навіть не здогадуєшся, що це таке! Я теж довгенько не знав, бо моя Господиня десь вичитали, що м’ясо з гріля – шкідливе для здоров’я… Але якось Молодший Господар допомагав своєму другові пасти череду і мене взяв – корів завертати. Я тоді наганявся – ніг не чув, але й нажерся… Уяви собі бройлера, запеченого в грілі! Та хіба ти знаєш, що таке бройлер?.. Я не бачив, як і з чим ту курку запікають, але це справжня смакота! Мені половину вділили – матеріальний стимул, так би мовити… Ох, і наївся – три дні від вівсяної зупки носа вернув…

    Старше покоління туристів, видно, прийняло чогось для веселощів, бо чоловіки вже галакали, а жінки сміялися. Певно, й шашлики досмажили, бо вогнище загасало і біля нього ніхто не порався.

    – Це що, весілля чи хрестини? – запитав Рябко. – А чому гостей мало?

    – Пікнік, дурню, або вікенд, – буркнув сусід. – Міські жителі вирвалися у вихідний на природу…

    – А чому вони їдуть до лісу?

    – У місті людям ніде вигулювати себе і своє потомство. І живуть вони у багатоквартирних будинках. От уяви собі, що пове’рх хати моїх Господарів поставили ще з десяток, таких самих чи ще кращих… Але в жодному разі – не таких, як у Твоїх! Бо то не будинок, а буда!

    – А Народний де живе, угорі чи внизу?

    – Посередині – на третьому поверсі.

    – Як він туди залазив? Ставив таку величезну драбину, як у Твої, коли обривають яблука й грушки?

    – Ні, їздив ліфтом, але про це я тобі іншим разом розповім, бо здохнеш і не знатимеш, що таке місто… Для городян вилазки на природу – своєрідний ритуал… Якби тобі пояснити, що таке ритуал? Це все одно, що Твої напиваються до чортиків і починають ганяти одне одного кругом хати… Зрозумів? Тільки ті роблять це майже кожен день, а ці – раз у місяць…

    – Можна подумати, що Твої ніколи не п’ють і не б’ються?

    Чорний пес покрутив головою.

    – І не сваряться?

    – Зрідка… В основному, після моєї чергової витівки… Тоді Господиня стає на порозі веранди, бере руки в боки і починає приказувати: «Привезли біду на мою голову! Зробіть вольєр і зачиніть це чудовисько! Скільки вас просити?.. І взагалі, мені набридла ця собача ферма! Із завтрашнього дня їсти їм не варю! Готуйте й годуйте самі! А на м’ясо для них скільки грошей іде? Скоро вуха пообгризають!» – «Та яке то м’ясо? – виправдовується Старший Господар. – Курячі шиї чи лапи! І хіба то гроші? Яихось десять гривень у тиждень…» – «А за місяць скільки вийде? А за рік?! Де і в кого є ще стільки псів?»

    – І справді, навіщо їм стільки собак? – здивувався Рябко.

    – Ти бачив т и х? Хіба то собаки?! Собакоподібні істоти… Вони й за тебе дрібніші!.. Але хай там живуть – вони мені не заважають: все одно я отримую левову частку… Мій Молодший Господар недавно заявив, що у нормальній сім’ї собак має бути не менше, ніж домочадців!

    – Тобто Мої повинні завести ще трьох? – витріщив очі Рябко.

    – Це ж у нормальній!.. Таким, як Твої, жодного тримати не треба! Я б на твоєму місці подав на них позов до суду. Хай би їх позбавили хазяйських прав, а тебе забрали у притулок… Краще не мати ніяких, ніж п’янички... Мій Молодший Господар любить повторювати: «Скажи, хто твій собака, і я скажу, хто ти». А я думаю так: «Скажи, ХТО твій господар, і я скажу хто ТИ!»

    – Ну, з моїм усе ясно: п’яницю, як і горбатого, могила виправить… А ХТО твій?

   – О, в мене їх четверо!.. Вони ж не знають, що в лайки – хай навіть вона напівкровка – має бути один Господар. Усі мене люблять, усі мене виховують… Це вони так думають, а насправді я їх виховую… я їх вигулюю щоранку, а часом – і щовечора…

    – А мого Господаря виховав би?.. От скільки б ти днів прожив там?

    – Ой, мабуть утік би першого дня, на край світу забіг би!.. Як вони лаються, як матюкаються, що батьки, що діти! В мене шерсть дибки стає. Я до такого не звик, бо мої – Інтелігенція!

    – А що таке – інтелігенція?

    – Знати знаю, але пояснити не можу, – запнувся Тор, – малий словниковий запас.

    – Де ти це слово взяв? Може, то якийсь матюк?

    – Рябку, я матюками, чи то пак обсценною лексикою, не користуюсь. А слово це почув від нашої сусідки, тієї, яка знає, що кому снилося і що хто варив… «Добре їм, Інтелігенції! – каже вона про Моїх. – У кабінетах сидять, нічим не смердять… А тут коло лайна ходиш і лайно маєш!»

    – А чому ти не захотів жити в Народного?

    – Я тобі ще не розповідав? О, це довга історія! Але часу в нас вдосталь, то слухай… Лінда, моя мама, чистокровна норвезька лосина лайка, коричнево-чорна красуня. Вона має багато всяких дипломів і медалей з виставок. Народний артист купив її за кілька тисяч баксів, коли була ще маленькою, і дуже тішився своєю вихованкою. Цуценяток його друзі замовляли заздалегідь, у чергу записувалися…

    – А що таке – Народний артист?

    – Ну, ти й невіглас, Рябку! Він знімається у фільмах… Як би тобі пояснити? Твої господарі телевізор ще не пропили, кіно дивляться?

    – О, це той дядько, що живе в телевізорі! – пискнув Рябко. – І щось читає з листка? Я його колись бачив…

    – Горе мені з тобою! – Тор узявся лапами за голову. – Хай буде, що живе… Так от, я не вдався в свою маму, бо в неї вуха стоячі, а я –клаповухий!.. Окрас – шикарний, манери благородні, але через кляті вуха мушу страждати…

    – А хто твій батько? – несміло поцікавився Рябко.

    – Слухай, братику, часом людина не знає, хто в неї батько! Що вже від собаки хотіти?.. Ну, вподобала моя мама якогось клаповухого шалапута!.. Народний посадив мене в картонну коробку і подарував своєму юному колезі-вокалістові, а той привіз сюди. Отак закінчилося моє столичне життя…

    – А Тором тебе Народний назвав?

     – Ні, Молодший Господар. Але він колись теж стане Народним, житиме в столиці й мене забере з собою!

    – Немодне в тебе ім’я! Ну сам подумай… Скрізь сірки, рябки, бімчики, полкани, барбоси, жуки і жу’чки, і раптом – Тор.

    – Дурнику, повторюю тобі, що моя мама – норвезька лайка!.. – скипів чорний пес. – У скандинавській міфології Тор – одне з головних божеств, бог грому і блискавки… Розумієш? Бог! – і показав лапою у небо. – Правда, це ім’я Господиня часто змінює, залежно від моєї поведінки. Я в неї – Ініціатор, Провокатор, Дегустатор, Маніпулятор, Алігатор, але найбільше – Релаксатор… Втім, не стану тобі пояснювати значення цих слів, бо ще проґавимо поживу…

    – У мене кишки до спини прилипли, – заскімлив Рябко. – Вчора увечері наївся з курячого корита товченої бараболі в лушпайках, перемішаної з дертю, а сьогодні ще ріски в зубах не мав. Недаремно хтось придумав – голодний, як собака!..

    – Потерпи! Скоро вони почнуть збиратися, а кістки й недоїдки  залишать. Тоді ми потихеньку спустимося по схилу і, не ховаючись, сядемо біля куща глоду. А коли туристи одягнуть рюкзаки на плечі й вийдуть на дорогу, накинемося на здобич. Тут головне – конкурентів не допустити!

    – А люди не проженуть, коли помітять? – зіщулився малий, який боявся і власної тіні.

    – Я ж казав – вони тут не вперше, і я вивчив їхні повадки. Якби не в такому вигляді, то пішов би і виклянчив бодай по кісточці. Вони не скупі, та й мене вже не бояться…

    – То піди, братику, піди!

     – Отакий брудний і смердючий?! Вони ж мають мене за благородного пса! О ні, не можна міняти свою собачу гідність на кістку, бо голод – поняття тимчасове, а ганьба – назавжди… І треба ж було влізти в те лайно! Аж самому бридко… Біг манівцями, аби менше хто бачив, бо здавалося, що кожне в тебе лапою тицяє… А він замість того, щоб пожаліти, повів топити!

    – Отак і повів?

    – Не віриш? Ось тобі хрест, як каже наша сусідка… Я спочатку трохи стішився. Дай, думаю, вигуляю Молодшого Хазяїна, аби не сердився… Я ж його цілий місяць, відколи він у відпустці, воджу зранку до лісу. (А коли він у столиці, вигулюю Старшого)… Забираємося ми на цей пагорб, вмощуємося й дивимося на річку, на хмари. Він мені розповідає про столицю, про далекі світи. «Заплющ очі, друзяко, – гукає захоплено, – і думай, що ми з тобою сидимо не в сосновому лісі, не на березі Синюхи, а в місті Мачу Пікчу, що знаходиться в Центральних Андах на висоті більше двох тисяч метрів над рівнем моря, в долині річки Урубамба!» Він виймає панфлейту, що купив у столичного музиканта-перуанця, і натхненно грає «Політ кондора», а я слухаю й уявляю себе хижим птахом, що мостить гнізда на недосяжних скелях Анд… Правда, іноді я тихенько вислизаю, і поки він спохопиться, встигаю забігти аж у ті молоді дубки. А там – лови вітра в полі!.. То я собі нагуляюся вдосталь, а потім приходжу на подвір’я, падаю на живіт, опускаю голову і плазую. Мовляв, Молодший Господарю, пробач. Він удає, що сердиться, не помічає, але врешті-решт добрішає, чухає мені живіт і виносить щось смачне… А сьогодні приводить він мене он туди, на берег, хапає на оберемок і – у воду. І страшно сердитий – я його таким ще не бачив. Лементую: «Хазяїне, гріх на душу не бери! Не губи – я більше не буду!» Але ж він не розуміє собачої мови! Англійську знає, французькою й німецькою пісеньки співає, іспанську почав учити, щоб арії співати. А по-собачому – ні в зуб ногою!.. Увага! По-пластунськи, без галасу повземо у ті жовті квітки! Від них до глоду – рукою подати…

    Собаки перебралися в кущі дев’ясилу і, як їм здалося, замаскувалися. Люди залили водою вогнище і почали збирати речі в рюкзаки. А дівчинка з копицею рудого волосся складала щось у ямку – мабуть, оті жадані кістки з курки-гріль.

–             Тату! – гукнула вона. – Пес не прийшов... А я так хотіла з ним сфоткатися!

    – Так, не видно нашогоЧорного археолога, – озвався високий плечистий молодик з чорною борідкою. – Мабуть, не вдалося втекти від господаря… Я для нього залишив мисливську сосиску, як ти просила… Тепер не знаю, що з нею робити, – залишити між  кістками чи забрати для нашого кота?

    – Давай почекаємо, – лукаво усміхнулася донька. – У мене таке передчуття, що він мусить з’явитися… Поїдемо наступною електричкою… Попроси маму…

    Рябий пес був трохи глухуватим і перепитав, про що говорили ті двоє. Тор махнув лапою – мовляв, нащо воно тобі, а сам ладен був завити. Вона сподівається, що він прийде! Ота Руда веснянкувата дівчинка, яка ще минулого року назвала його Чорним археологом, дивлячись із дороги, як він копирсається в недоїдках.

    – То він тебе не втопив? – не вгавав рябий. – Відпустив чи ти сам утік?

    – Ех, краще б утопив! – заскреготав зубами чорний. – Лежу в кущах, мов якийсь злочинець, а та Руда хоче зробити зі мною фотку собі на аватарку. У неї є сторінках в соціальних мережах. Але ж ти не знаєщ, що таке Інтернет і навіть не бачив компютера… Вона говорила про це минулого разу, коли частувала мене пиріжечками з лівером. А я забув! Невже це склероз? Ніби ж рано ще – восени тільки три роки буде… А лайно засохло на хребті й на голові…

    – То як ти втік від свого Молодшого Господаря?

    – Він штовхав мене у воду, тримаючи ланцюг. Я з переляку смикнувся і зачепив йому рану на руці. Він розсердився ще дужче. «Ах, он ти який? То йди собі і щоб очі мої тебе не бачили! Бо ти справді – Лобода! Не Тор, а Ло-бо-да!» Розстебнув ошийника, забрав ланцюга, що, до речі, теж був у лайні, сплюнув і поплентався додому.

    – Чому тебе назвали тебе Лободою?

    – А ти знаєш, що таке Лобода? Бачив її?

    – Бур’ян. У Моїх он скрізь росте – і на грядках, і в саду, і під хатою.

    – А в Моїх немає! А цю кличку мені дав Середній Господар. Вже не пригадую, що я тобі вкоїв, але всі четверо сварили мене одне з-перед одного. Господиня каже: «От де не посій, він уродить, як та лобода!» А Середній Господар кихкотить: «Бо він Лобода! Я тепер буду називати його Лободою після кожного бридкого вчинку». І що ти думаєш? Не встигну я провинитися, як він уже кричить: «Лобода!» Ну, чого я Лобода? Я ж не зелений! Чи він – дальтонік?.. Ти бачив десь чорну лободу?! Може, десь росте, а я про неї не чув?

    – Не бачив, – знітився Рябко. – Червона, правда є…

    – Що, червона? Як комуняцький прапор! Ну, дякую…

    – А кого ти вигулюєш, коли Молодший Господар у столиці?

    – Та він приїздить на вихідні, бо скучає за мною… А коли його немає, я вигулюю Старшого Господаря. Він виводить мене з двору на ланцюгу, а біля лісу знімає ошийника і ми біжимо аж до тих беріз, що на краю села. А потім купаємося досхочу…

    І тут сталося таке, що і в найстрашнішому собачому сні не примариться. З молодого дубняка вигулькнули дві знайомі постаті, і в Тора похололо на серці.

    – Доведеться ганебно тікати на очах у Рудої! – ледь не хлипав він. – От влип! Як сливка в лайно…

    – Хто там іде? – поцікавився рябий, який був до всього ще й підсліпуватий.

    – Мої, – почухав вухо Тор.

    – Що, всі?

    – Ні, Середній і Молодший…

    Хлопці підійшли до відпочивальників, привіталися, потисли чоловікам руки.

    – Його не було, – сумно сказала Руда, випередивши будь-які запитання. – Щось сталося?

    – Та здурів сьогодні, – побідкався Молодший Господар. – Чи на сонці перегрівся, чи об’ївся чогось?.. Зранку зірвався з ланцюгом і півдня десь швендяв. Прибіг брудний, смердючий і відразу – до хати. Я розсердився, схопив за ланцюг і повів до річки, хотів викупати. А він не хоче – борюкається, виривається. Он ланцюгом рану на руці роздер… Я не стримався, накричав на нього… Думав, натиняється, як уже бувало не раз, і повернеться… Півдня минуло, вечір скоро, а його немає. Ми із братом майже півсела обійшли – ніхто ніде не бачив…

    – Та він зі своїм старим дружком у кущах, – озвався чоловік у солом’яному брилі. – Думають, що ми їх не бачимо…

    – Ану йди сюди, лайдаче! – покликав Молодший Господар. – Виходь швиденько – я не сваритиму!

    Почувши до болю рідний голос, Тор не стримався і на радощах вискнув: «Рябко, чуєш, Рябко! Він каже, що не хотів мене топити! От дурень я!» Пес вискочив зі схованки, оббіг ошелешених туристів та Господарів і стрілою полетів до річки.

    – Ой красень! – склала руки на грудях Руда. – Чорний, як смола! З білим фартушком, у білих панчішках на передніх лапках, білих шкарпетках на задніх, та білою латкою на хвостику, закрученому бубликом.

    – Аби ще він не жебрав, то ціни йому не було б! – сказав Молодший Господар. – Годуємо ж добре...

    – Та по ньому видно, – усміхнувся батько Рудої, – Шерсть блищить, як шовк!

    А Тор довго плескався у воді, поки не відкисло лайно, що встигло засохнути на серпневій спеці. А потім виповз на берег – щасливий, розморений, весь у жабуринні й лататті.

                – О, дивіться! Зелений пес! – плескала в долоні крихітна білявка. – Був чорний, а став зелений!

                – А що з нього візьмеш?! – реготав Середній Господар. – Лобода та й годі!

 

(Вінницький край, №4, 2017 рік)