З циклу новел для підлітків

Валентина Сторожук

ЛОБОДА

 

    Вони сиділи на крутому пагорбі, під лісом, і ловили ніздрями запахи диму й смаженого м’яса, що піднімалися знизу. Там, на галявині, мабуть, і не здогадувалися про їхню присутність, але клаповухі мисливці, заховавшись у високій густій траві, пильно стежили за всіма.

    Четверо дітей, набовтавшись у теплій, покритій жабуринням воді, гралися м’ячем, двоє чоловіків різалися в карти, а жінки поралися біля багаття.

     – Шашлики! – стішився Тор і висолопив рожевий язик, з котрого, як жартувала його Господиня, вийшла би миска холодцю.

    – Ти звідки знаєш? – не повірив Рябко і пошкріб за вухом.

    – Бо вже не раз бачив тут цих людей, – відповів чорний пес, із білою латкою на грудях і такого ж кольору, ледь помітною, смужкою на лобі, й про всяк випадок відсунувся далі. – А ти не чухмарся і не розпускай свою фауну! Мене бризкали на днях якоюсь фіґнею… Від кого, скажи, я набрався квартирантів?

   – Чому ти вирішив, що від мене? – огризнувся білий з рудими плямами двортер’єрчик. – По всьому селу гасаєш як підпалений!

    Тор підняв чорну, в білій панчішці, передню лапу і хотів заліпити пуцьвірінькові у вухо, але вчасно передумав.

    – Де і з ким ходити – моя справа! – гаркнув з притиском. – Але такого забрьоханого і заблоханого я ще не здибав... Якщо у твоїх п’яничок немає грошей на інсектициди, то хоч би дустом посипали чи якесь мило взяли…

    Відпочивальники тимчасом простелили ряднину, порозкладали целофанові торбинки та пласткиві лоточки і приступили до трапези. Тор підняв голову, поводив носом і повеселішав.

    – Кури-гріль! – майже проспівав, облизавшись. – Ти навіть не здогадуєшся, що це таке! Я теж довгенько не знав, бо моя Господиня десь вичитали, що м’ясо з гріля – шкідливе для здоров’я… Але якось Молодший Господар допомагав своєму другові пасти череду і мене взяв – корів завертати. Я тоді наганявся – ніг не чув, але й нажерся… Уяви собі бройлера, запеченого в грілі! Та хіба ти знаєш, що таке бройлер?.. Я не бачив, як і з чим ту курку запікають, але це справжня смакота! Мені половину вділили – матеріальний стимул, так би мовити… Ох, і наївся – три дні від вівсяної зупки носа вернув…

    Старше покоління туристів, видно, прийняло чогось для веселощів, бо чоловіки вже галакали, а жінки сміялися. Певно, й шашлики досмажили, бо вогнище загасало і біля нього ніхто не порався.

    – Це що, весілля чи хрестини? – запитав Рябко. – А чому гостей мало?

    – Пікнік, дурню, або вікенд, – буркнув сусід. – Міські жителі вирвалися у вихідний на природу…

    – А чому вони їдуть до лісу?

    – У місті людям ніде вигулювати себе і своє потомство. І живуть вони у багатоквартирних будинках. От уяви собі, що пове’рх хати моїх Господарів поставили ще з десяток, таких самих чи ще кращих… Але в жодному разі – не таких, як у Твоїх! Бо то не будинок, а буда!

    – А Народний де живе, угорі чи внизу?

    – Посередині – на третьому поверсі.

    – Як він туди залазив? Ставив таку величезну драбину, як у Твої, коли обривають яблука й грушки?

    – Ні, їздив ліфтом, але про це я тобі іншим разом розповім, бо здохнеш і не знатимеш, що таке місто… Для городян вилазки на природу – своєрідний ритуал… Якби тобі пояснити, що таке ритуал? Це все одно, що Твої напиваються до чортиків і починають ганяти одне одного кругом хати… Зрозумів? Тільки ті роблять це майже кожен день, а ці – раз у місяць…

Сторінки