«Коли сонце доходить до самісінької межі…»

2014-ий

коли сонце доходить до самісінької межі

і на мить зависає – чи справді сідати,

з-за цієї межі, вже зовсім чужі,

ніби крізь воду, проступають солдати.

кожне обличчя усміхнене, молоде,

на рушникові України хрестиком шите.

запам’ятовую кожного, – хоча би за те,

що їм би, по-хорошому, ще жити і жити.

 

ДОЩ

 

наївні хлопчики з навколишніх сіл

від першої – і до останньої хвилі призову

якби й не хотіли повоювати «як всі»

не змогли відмовитись від цього призу

 

це банально – але небо таке важке

що не кожен добровільно тримати схоче

присоромлено натягаю на лоба кашкет

щоб не дивитися Богові в сірі очі

 

ще з вечора дощ стукотить не в такт

з чимось у грудях – аж десь насподі

якраз неділя – питатимуся в Христа

коли вже навоюємось

коли вже годі

 

кожному полеглому – казенний вінок

між могилами героїв – безіменні горбочки

в чотирнадцятому й п’ятнадцятому безліч жінок

замість синочків захотіли дочок

 

а тому в небеса де керує Бог

я не просто говорити а вити ладен

навіть серед вулиці – між людей – їй-бо

всотую всім тілом миро і ладан

 

а дощ не спиняється всеньку ніч

і ридма ридає усенький ранок

я ходжу із кутка в куток бо мені

болить не контузія і не рана

 

а щось невимовне в чого нема

ні якогось імені ні навіть назви

бо дощ закінчується – і зима

зразу

 

ПОБАЧИМОСЬ

 

коли ми з Іваном довбали землю, щоб похоронити Петра,

я намагався не згадувати, як він помирав,

як скляніли його очі і сіріло лице,

але не міг відігнати це.

лежить тепер – спокійний, готовий до останньої дороги,

зливається з пітьмою і кам’яніє потрохи.

а я замість нього розтягую видих.

і хочеться вити.

Петре, Петре, на кого ж ти лишив нас з Іваном,

без тебе і нас – по половині – не стане.

зі всіх твоїх родичів пам’ятаю тільки сестру.

що я скажу їй при зустрічі – що колись теж помру?

щасливим, немічним, оточеним численними внучатами?

от з чого мені почати?

як розказати про цю прострелену пустоту,

якої не врозуміти тим, хто не тут, –

про випалені поля, чи вицвілі небеса, –

тому ти і визвався на цей вихід сам.

хіба що починати від самісінького кордону,

коли життя вже не здавалося таким безкінечним, бездонним.

чи як ми – утрьох! – проривалися під Савур-могилою,

земля відтепер довіку здаватиметься похилою.

чи все ж – із небес над рештками розвід-взводу,

зі світлячків кулеметної черги, з труби хімзаводу,

за яку місяць-молодик перечепився рогом,

і дійти до останньої для тебе дороги.

той, в кого не боліло від віддачі плече, –

цього не зрозуміє, того це не пече.

а он і місяць відчепився від зраненої труби.

цей човен для тебе, Петре, – тож веслуй на ньому, греби,

на нім переправилося вже безліч гребців!

побачимось при кінці.

 

ТАМ

 

одразу за Вінницею де кінчається всесвіт

почитує Воннеґута Місіму Гессе

сивий чоловік років двадцяти семи

виглядає на сорок очі повні пітьми

живе тихіше води і нижче трави

з півроку як звідти вернувся живим

 

в нього меланхолія майже кожного вечора

передивляється Міядзакі гортає Флетчера

вже тричі брався за Боргеса і двічі за Фаулза

бо у власному кіно ніби довга пауза

а буває що зависає на далекий дим

і постійно хоче вернутись туди

 

де полкові барабани гримлять з валторнами

й закривавлені квіти ростуть на чорному

і музика здіймається до небес де у Господа

по ліву руку – цвинтар і польовий госпіталь

а по праву – живі як цей вінничанин

вже не обивателі ще не прочани

 

і Господь опікується живими й мертвими

опікується катами і їхніми жертвами

опікується гнаними і гонителями

опікується врятованими і спасителями

а ще він переймається оцим чоловіком

із пекельними очима і янгольським ликом

 

що часто навідується до Південного Бугу

говорити з побратимами – земля їм пухом

і ніхто не дивується що цей чоловік

щось шепоче на воду крізь скло повік

де під льодом як серце пульсує ріка

і набивається вітер в пустий рукав

 

ЦЯ ОСІНЬ

Наталці Доляк

в цієї осені лице жінки, що чекає чоловіка з війни.

вона сумна і просвітлена, зосереджена і спокійна.

хоч зовні і не помітно, але вона переймається тільки ним, –

тим, хто щороку вертається – загублений межи війнами.

вона подовгу гуляє парками і меланхолійними лісами.

уважно розглядається довкруж – від ранку і до смеркання,

щоб увічнити кожну дрібницю у жовтні – й тим самим

виправдати всіх і себе посеред оцього чекання.

де земля поступово роздягається до чорного тіла,

де по коліна – диму, а по щиколотки – прілого листя,

де з вечора і до рання – всі, кого осінь хотіла,

залишають це місто і пам’ять про себе в цім місті.

де небо не відрізнити від Бугу, кольору олова,

де зустрічні жінки почуваються рідними сестрами,

де кипіння дощу називають осіннім коливом,

а осінь – поминками із громовими оркестрами.

і їй вкотре здається, що правда захована у деталях,

у сокровенному і потаємному – в листі, у вітрі, в птахах.

вона старанно занотовує кожну дрібничку – й надалі

і в ній не лишається сумніву, страху й гріха.

 

ОТАК

 

отак прокинутися о шостій чи навіть о п’ятій ранку

і дивитися як поступово прозорішає фіранка

глибоко вдихати і видихати – дооовго-предооовго

думати про Бога і про себе про себе і про Бога

 

як Йому живеться – ну просто цікаво – одразу ніде і всюди

хто Він для людей – це зрозуміло а хто для Нього – люди?

їхня любов і ненависть – це добро і зло – весь сукупний досвід

і коли Він їх зазвичай перераховує – ввечері чи вдосвіта

 

сидить собі такий у кімнаті із голубими шпалерами

і нехай у нього буде помічник – секретар – скажімо Валера

от Він задумується і каже – Валерію… а що там у нас українці?

той приносить книгу і розкриває на потрібній сторінці

 

Господь тоді трохи супиться підпирає бороду мружить очі

гортає сторінку за сторінкою – так нібито не дуже й хоче

чиркають комети об стелю над самісінькими головами

тут Він її закриває і каже – Валерію… своїми словами

 

і Валерій трохи картинно виходить на середину кімнати

розправляє плечі відводить ногу – Ви хотіли історій? – нате!

і починає розказувати – спочатку впівголоса – дуже тихо

про те що жити в Україні – це водночас і щастя і лихо

 

його голос росте і кріпне і за якусь мить виходить на ноти

ніби це шабельна атака – ніби лавою йде кіннота

і ти розумієш що від неї вже немає спасіння

тільки смерть а по смерті – обіцяне воскресіння

 

він розказує все так – ніби вже й сам українець

в тисячному поколінні – може навіть десь із-під Вінниці

і увесь його рід – до останнього у останньому коліні –

височіє за ним безмовно – молитовні – уклінні

 

він сумлінно перераховує всіх живих і мертвих

перераховує всі зради і нібито даремні жертви

а тоді пояснює що жертва не буває даремною

особливо в цій країні яка од віку була буремною

 

він розказує про козацтво про чиїсь багатство і бідність

про кожну люблячу пару і кожну вдалу вагітність

перераховує всіх поранених страчених і спасенних

тих хто віддавав нажите і тих хто крав казенне

 

він проходить село за селом місто за містом

від його слів у кімнаті вже мало місця –

їм тісно він розказує про прилаштованих

                                                               і про геть неприкаяних

про гнаних і гонителів про Авелів і Каїнів

 

і Господь забуває про все на світі – навіть про каву

і так Йому все незвично! і так Йому все цікаво!

це ж почути одночасно про стільки плачу і сміху!

і нервово гризе від хвилювання на вказівному ніготь

 

і коли Валерій закінчує повисає тотальна тиша

тільки чутно як в сусідній галактиці шкребеться миша

ніби точить щось смачне – аж попискує від щастя

і провисає над ними небо – як хустка – квітчасте

 

так минає хвилина за хвилиною година за годиною

і от саме зараз Господа можна сплутати з людиною –

нагадай мені завтра… треба б зайнятись українцями…

і про отого… як його… ну ти розказував… з Вінниці

 

ПРОЩАННЯ

 

ця осінь поволі збирається йти в негоду, у безвість – додому.

вона не пакує лише самоти посеред оцього Содому.

вона підступає до всіх упритул, вклякає і дивиться в очі.

й нічого не просить за цю самоту, нічого за неї не хоче.

хіба що камлання пташиних ключів у водах правічного Бугу,

і більше нічого… хіба ще вночі – знеболений залишок туги.

вона забирає з собою своє, а нам відмежовує наше.

і це відмежоване – все що в нас є, усе, що із нами назавше.

вона не лишає ні вражень, ні снів – пророчих, іржавих, осінніх,

ні листя, ні вітру, що в нім знавіснів, ні зайвих надій на спасіння.

ні цих перехожих – сторонніх чужих, ні вулиць – холодних ворожих,

ні прози між нами, ні віршів межи поетів, шаманів, ворожок.

вона не лишає рукописів тут, їх палять і гірко від диму.

лишає лише золоту самоту – високу, гірку, нелюдиму.

вона оглядається й дивиться так, неначе уперше і наче

ніяк не повірить, що ця самота так мало у підсумку значить.

вона відпливає, – її корабель відчалює Бугом у присмерк.

вона забирає з собою тебе – навіки – на нині і прісно.

 

КОХАНКА

 

цей вірш починатиметься вітром із-за гір

який довго когось видивляється і злітає донизу

без перебору обійматися – і обійми його тугі

але про нього вже стільки всього написано!

 

що почасти не чіпають ці заримовані слова

як дотики жінки яку давно не любиш

а насправді силаботоніка – це коханка яку ховав

не цілуючи на людях пристрасно в губи

 

так ніби ви не знайомі наче зовсім чужі

а вітер з його обіймами – це ніяка не ревність

наче між вами межа а у ній ножі

ще не закривавлені а тому не кревні

 

а між вами стільки ніжності і стільки тепла

що можуть позаздрити всі на світі закохані

але краще хай думають що вона ще не дала

хай відверто пліткують пересуджують охають

 

і ця ніжність – у всьому – вона розлита довкіл

під шкірою в дотиках у одному із ребер

ніби ви після кохання – ще безсилі глевкі

ще не зовсім тутешні – між землею і небом

 

навіть вітру ніяково торкатися скла

отак стояти і безсоромно дивитися в очі

наче це він кожного вірша молитовно склав

щоб хвалитися перед Господом – Ти чуєш Отче?

 

Ти бачиш цю осінь яка нікуди не хоче йти

із Вінниці переповненої вщерть любов’ю

вслухайся в цю мелодію в цей беззвучний мотив

що правічним веретеном крутиться перед Тобою

 

бо що це – як не кохання якого навзаєм хотів

оця безпредметна молитва – безособова безслізна

ця Україна що на вітрові – як пір’їна у животі

ця силаботоніка – як вища форма націоналізму

 

роздивися Господи що твориться довкруж

зглянься на цю осінь – розгублену простоволосу

і забери її звідси а віршів не руш

бо тільки в них наш порятунок і в них наш осуд

 

СОЛОДКО

 

достигло літо. серпень. всі живі.

пекуче сонце біле і високе.

і кожен день – як яблуко в траві,

в якому хмелю – стільки ж, як і соку.

 

мені без тебе солодко. зима

в небесних жорнах сніг не скоро змеле.

і все, що я ще матиму чи мав,

мене п’янить оцим серпневим хмелем.

 

він молодий і не перебродив.

мене без тебе легко. навіть дуже.

в цих небесах ні вітру, ні води,

ні корабля, що ще шукає сушу.

 

він сів на міль на вінницькій косі.

всі перейшли на берег мілиною

й тепер мовчать, хоч вижили усі.

ніхто не вірить в тебе поза мною.

 

стягають рештки, крутять цигарки,

ладнають одяг, палять, мружать очі.

один годує голуба з руки,

а ще один його впіймати хоче.

 

пекуче сонце стигне по кривій.

ніхто нікому – й віршика не винен.

достигло літо. серпень. всі живі.

усі мовчать і п’ють серпневі вина.

 

ЕЛЕМЕНТАРНЕ

 

серпень. земля приречена.

тиша – як смерть, не згірш.

осінь у кожнім реченні.

в кожнім мовчанні вірш.

 

кроки чиїсь за обрієм.

і голоси, і спів.

вересень з жовтнем – добре їм.

а листопад запив.

 

зреченець, схимник, пасинок.

проти усіх, один.

в нього мені припасено

небо. а в нім – сліди.

 

бо після нас щоосені

ходять поверх небес

двоє. і ходять босими.

з ними гуляє пес.

 

бігає здовж і колами.

у глибині, на дні.

двоє гуляють голими.

в небі вони одні.

 

між дощовими хмарами,

прямо поверх води,

двоє, двома примарами,

ходять туди-сюди.

 

цей листопад прости мені.

й те, що не з, а – без.

двоє тепер без імені.

і безіменний пес.

 

це не любов. як правило,

це не вона. вона

все між двома поправила б, –

в небі ж немає дна.

 

я задираю голову.

дощ від плачу запух.

капає з неба олово

прямо в Південний Пух.

 

 

ТОПОНІМІЧНЕ

 

краєвиди вересня – це щось із Шилова,

коли Вінниця мокне – від Вишеньки до Тяжилова.

і стоїть, зсутулена, під дощем,

монотонно повторюючи – ще і ще:

що ж ти, осене, із нами робиш?

і чи є порятунок від цієї хвороби? –

від коротких прокрустових вечорів,

від олов’яних зірок поміж хмар вгорі,

від димів на зорі, від пташиного кличу,

і навіть від Бердичева.

чи від того, що в літа є межа – по вежі.

тож, нащо ти, осене, так пильно стежиш,

чи ніхто не перейшов її, бува, навспак,

і чи не пора пускати по сліду собак –

жовтооких, кудлатих, прудких, осінніх –

ну, чому від тебе немає спасіння? –

від хортів, що винюхують все довкола,

від багать, від натхнення, що гостро коле,

від алей, де всуціль лиш примари й химери,

і навіть від Жмеринки.

а чи – від силаботоніки, що з рими в риму –

зі всіма приреченими – незримо,

і всіма одержимими тобою, осене,

зі всіма голосистими і безголосими,

що очікують на тебе – із року в рік,

наче хто їх врік, чи навік прирік,

щоб вони божеволіли – і не від тебе,

а від свого внутрішнього плацебо, –

від рядків, що вкотре мусять написати нам,

і навіть від Козятина.

 

РОДОВЕ

 

липень – це неочікуваний дощ в неділю,

із самісінького ранку – різкий, холодний, –

як одкровення. це мурахи літер в тілі.

це бабуся – Софія Іванівна, в дівоцтві Голота.

 

це дідусь – Федір Петрович, – іще молодий, здоровий,

і обоє такі усміхнені й щасливі – наче

не було за життя ані смерті, ні крові.

це дві таблички на цвинтарі – Татчина й Татчин.

 

це біла хата над ставком, із голубими вікнами,

кілька вуликів, яблуні, і з гектар городу.

це тяглість, до якої звикаю і ніяк не звикну, –

як до роду за моєю спиною і себе серед цього роду.

 

це домоткані небеса над оцією хатиною,

що тримаються на сливах і на кількох горіхах.

це почуття захищеної всим родом дитини,

що, засинаючи, фантазує під колискову зі стріхи.

 

це вагомість мовчання у риториці наративу.

це – віднедавна – вагання між прозою й віршем.

а ще – безпричинне очікування дива,

що з пережитими роками лише міцнішає, –

як вітер, що сторчма підіймає комір,

над безоднею ставу – крізь хвилі застуди.

це зблиски вічності – між тим, що зникоме, –

як усвідомлення, що смерті немає й не буде.

 

ІНАКШЕ НІЯК

 

вересень – місяць спокою і вина,

свіжоспеченого хліба і витриманих сирів.

місяць зізнань про себе, які я не сам пізнав,

а хтось допоміг – із тих, що вгорі.

місяць, коли небо підпирають дими.

коли в будь-якої дороги іще немає кінця.

коли жодне окреме «я» вже не прагне до «ми»,

бо ніхто й нікому нічого не обіцяв.

коли прощаєш родичів – от що б не скоїли.

коли азербайджанець на базарі бавиться динями: –

еее, твой вересень-мересень – ета чьотакоє?

а вересень – це місяць із ґаздами і ґаздинями,

що по обіді дивляться з-під руки в далечінь,

чи думають про тебе, опираючись на лопату.

вони не можуть не думати – ні вдень, ні вночі,

аж доки не падатиме сніг лапатий.

а ти така – живеш собі у якомусь там березні,

над якоюсь там річкою, – нічого мені не винна.

хіба що виходиш опівночі сидіти на березі –

дивитися на хмари у цих глибинах.

а вони там – як вагітні, – важкі, вагомі,

і в кожної є призначення, в кожної є ім’я,

і навіть чуєш межи ними чи то пісню, чи гомін, –

бо не можеш інакше – інакше ніяк.

 

(Вінницький край, № 4, 2016 рік)