«Коли сонце доходить до самісінької межі…»

2014-ий

коли сонце доходить до самісінької межі

і на мить зависає – чи справді сідати,

з-за цієї межі, вже зовсім чужі,

ніби крізь воду, проступають солдати.

кожне обличчя усміхнене, молоде,

на рушникові України хрестиком шите.

запам’ятовую кожного, – хоча би за те,

що їм би, по-хорошому, ще жити і жити.

ДОЩ

наївні хлопчики з навколишніх сіл

від першої – і до останньої хвилі призову

якби й не хотіли повоювати «як всі»

не змогли відмовитись від цього призу

це банально – але небо таке важке

що не кожен добровільно тримати схоче

присоромлено натягаю на лоба кашкет

щоб не дивитися Богові в сірі очі

ще з вечора дощ стукотить не в такт

з чимось у грудях – аж десь насподі

якраз неділя – питатимуся в Христа

коли вже навоюємось

коли вже годі

кожному полеглому – казенний вінок

між могилами героїв – безіменні горбочки

в чотирнадцятому й п’ятнадцятому безліч жінок

замість синочків захотіли дочок

а тому в небеса де керує Бог

я не просто говорити а вити ладен

навіть серед вулиці – між людей – їй-бо

всотую всім тілом миро і ладан

а дощ не спиняється всеньку ніч

і ридма ридає усенький ранок

я ходжу із кутка в куток бо мені

болить не контузія і не рана

а щось невимовне в чого нема

ні якогось імені ні навіть назви

бо дощ закінчується – і зима

зразу