«Кракуни», оповідання

Одинокі вогники вікон хат жевріли вже ген далеко. Я саме почав метикувати, скільки ж часу ми вже так крокуємо околицею, аж ось він, цей затихлий багато років тому предмет людського божевілля – височіє зайвою пам’яткою вогняної ненажерливості.

Від колись заможного обійстя зосталося тільки таке собі пудло без верху, цілковито вкрите товстезним шаром спудзи. Віпса зирила пустими кроснами, немов припрошуючи: чи насмілитеся ви, друзі, ввійти до мене на смаколика?..

Почулося далеке груяння ворони. Здалося, либонь.

– Гайда всередину, Миську, – потягла мене Улянка кудись у чорноту бувшого входу. – Тобі ж не лячно, правда?

Мені було лячно. Мені, дідьчина матінко, було до стогаспида лячно! Не надарма на це гниле місце намовляли стільки лихого, позаяк, щойно наблизившись, я вмент опинився немов у лещатах чогось такого, чого людський глузд осягнути не може взагалі.

– Чого ти став, Миську? Гайда… Ти ж хочеш поцьоматися?..

Незчувся як ми опинилися всередині приміщення (коли цей недогарок узагалі прийнятно так назвати). Дивовижа, але тут не було нічогісінько: ані решток якогось домашнього начиння, ані погорілих залишків меблів, ані… Чисто – лиш церата нечепаного снігу, що вкрила собою діл цього заклятого простокутника.

…Чи то знову крякання ворони?

– Знаєш, ти подобаєшся мені вже дуже давно, – шепотіла Уляна, а її волосся немовби всотувало блиск обдальних зірок, завдяки якому ніч була направду ясною. – Та ж ти такий несміливий. Кумедний хлопчисько! Ходи до мене!

…Доторк прохолодних вуст виграв у свідомості миттєвим просвітлінням. Попустилися лещата примарних небезпек, усе зле залишилося десь поза нами двома, сплетеними тепер у єднанні першого в житті цілунку. Що могло бути ліпшим, жаданішим за чари тьохкання тоненьких крил пириць просто в серці, що кидалося тепер у шаленім, нестримнім танку безкінечної радості?!

Коли я нарешті випірнув із заціпеніння й розвів повіки, то побачив їх. Вони сиділи нерухомо на карнизах, де колись дах прилучався до стін, і штрикали своїми маленькими очиськами, ніби вижидаючи на слушну миттєвість для смертельного нападу.

Кракуни.

Коли вони злетілися й достеменно як саме? Ми неодмінно мусіли почули лопотіння десятків крил та, зрештою, ґвалт, що вони властиво здіймають, злітаючись кудись великанською зграєю. А так здавалося, що вони просто повиростали зі стін або ж були тут увесь цей час безтілесними химерами.

Уляна або не завважила воронів або майстерно се вдавала.

– Тобі сподобалося, несміливий, кумедний Миську? Хочеш іще?

– Ходімо звідсіль… – якнайтихше промовив я, намагаючись узяти дівчисько за руку.

– А нумо втечемо? Тільки вдвох – я і ти! – Уляна нагло зайшлася зо сміху. – Нас усі шукатимуть, а ми… втечемо. Нумо, Миську, не будь таким наполоханим!

Тут, немов із розказу, круки вмент знялися зі своїх місць і накажено кинулися всередину руїни, заполонивши собою весь внутрішній простір. У цьому пекельному вихорі з воронячих тіл та пір’я, приправленому несамовитим багатоголосим гарчанням, я заледве міг розгледіти постать Уляни, дарма що та була лиш за крок. Чимдуж силкувався простягти до неї руки, щоби вихопити її з пазурів невідворотного лиха, та все намарно: скидалося, що круки немов навмисне уїдалися в мене, одбиваючи геть.

Крізь смертельну товкотнечу до мене раптово долинув нелюдський регіт Уляни:

– Нумо втечемо!!! Разом!!! Нас не шукатимуть!!! Ходи, Миську, ходи до мене!..

Години, проведені в міліційному відділку, тяглися нескінченно довго. Дорослі дядьки не йняли віри тій, на їхню гадку, маячні, що я намагався донести до їхнього глузду. А відтак мене доправили до божевільні власні ж батьки…

Свого неня я поховав першим: рак шлунка. За п’ять літ до Бога полинула й матінка, так ніколи й не повіривши у мої, як вона їх кликала, приповідки дванадцятирічного хлопчиська. Ниньки вони двоє утульно, пліч-о-пліч спочивають на старенькому кладовищі рідного селища, а я навідую їх так часто, як це дозволяє робити посада керівника відділу по роботі з клієнтами найбільшого в країні банку.