«Кракуни», оповідання

Богдан Ковальчук

Спалена хата порожніла край села вже не одне десятиріччя.

Колись, іще за царя Панька, вона належала місцевому крамареві. З приступом радянської влади перейшла у власність колгоспу зарівно як усе сяк-так особисте. Тоді там оселився-був сільський голова із родиною, якого в дуже скорому часі звинуватили у підтримці «буржуазних націоналістів» та заслали конати десь повіддаль од людських очей. Будову хутенько переробили на клуб із бібліотекою, затим – на генделик, котрий проіснував аж до початку горбачовської протиалкогольної кампанії.

Незабавки після закриття рюмочної обійстя хтось підпалив. Червоний півень винищив усе чи не вщерть, а позаяк година Країни Рад тоді розсідалася в усіх рубах, одхвалюючись будь-якої миті поступитися місцем буремній добі накопичення капіталу, лагодження приміщення відсунули на безрік.

Так-то будівля з розмаїтою історією і забовваніла зашарпаною плином часу пусткою. Десятою вулицею її оминали навіть ласі до всього нічийного цигани, яких, до слова, в цім районі Станіславівщини малося занадто.

Єдиними насельниками руїни були зграї чорніших за глупу ніч кракунів. Не знати чого ласого вони в ній угледіли, одначе метово верталися сюди рік у рік, причому чомусь вилучно взимку. Гайвороння обсідало велетерпну хату скрізь, де це тільки було можливо, немов силкуючись своєю вагою доруйнувати її залишки, колись помилувані пожогою.

Так і жили: надвірний світ гомонів буденними клопотами, а безнайменна хата – зграями осатанілих із власної повсякчасності зимових воронів.

 

Улянка навчалася аж на два класи старше, тому можливість побути з нею разом бодай декілька годин напередодні Нового року для мене вже сама по собі була подією знаменитою. Прохідкою попід крендель ми мовчки міряли рідні вулиці села, захурделені пухким снігом. Нам було пригоже так гуляти й усолоджуватися тихою зачудованістю принишклих хат, поснулими у своїй величі обрисами гір, повиваннями грудневого вітру, змовницьким миготінням зір на небокраї, що тоді, здавалося, гляділи на нас якось по-особливому штудерно й загалом робили ніч удосталь ясною.

Саме зорі-злодіяки, либонь, вишикувалися таким дивовижним робом, що завжди неприступна, немов древня фортеця, Улянка сама завітала до мене на подвір’я та напросила пройтися. Просто пройтися. Вдвох. Хапаючись за одвірок, аби не гепнутися під тягарем позірної неможливості такої події, я спромігся тоді лишень на єдине слово – «так».

І от теперечки ми гуляли. Ані пари з вуст – просто йшли собі навмання в сліпому намаганні опинитися якнайдалі. Може, навіть зайти за село; батьки все їдно неминуче всиплять мені добрячого прочухана, бо ж пішов із хати без дозволу, то чом би й ні?

Уляна знічев’я спинилася просто посеред вулиці.

– Ти ж хочеш мене поцьомати, правда ж, Миську? – запитала вона до того знагла, що я вдруге за день відчув свої ноги бавновими. – Правда ж?..

Присягаюся: тієї миті ладен був запастися в землю. Уляна тим часом посилала очима бісиків і злодійкувато усміхалася.

Як би ви вчинили, коли ваша химерна мара, за якою ганявся лишень у своїх снах, наскоком зробилася реальністю?.. От і я спричинився лише до самотнього ствердного киву.

– Для цього мусимо піти до покинутої хати. Не волію, жеби то люди виділи.

Далебі, навряд чи хтось у такому непроглядді міг бачити бодай щось далі як за простягнену руку. Та й людей цієї пори трапилося на вулиці катма: лагодження зустрічі прийдешнього року саме розжарилося до краю.

До тієї пустки йти не хотілося. Ні, я не був страшковою дитиною, проте щось недобре чулося мені в тім хмурновідомім місці завжди. Незбагненним лихом ізвідти віяло вельми здалека і саме того, маю здогад, навіть найзатятіші знайдибіди туди навіть не потикалися.

Але ж Уляна… Моя з першого класу ревна мрія стояла тут і тепер. Вечір мав дійсну змогу обернутися на викохану чортбатька-скількома днями безглуздої нерішучості просто заговорити до неї на шкільній перерві казку! Чи міг я відмовити?..

– Ходімо, – я мовчки взяв її ладку в свою. – Маємо скоренько повернутися, бо ж нас уже майже напевно не можуть догукатися.

 

Сторінки