Оповідання

Богдан Звоник

Весни хочеться

 

Весни хочеться. Криків ластівок на рівні п’ятого поверху і грози. У дворі чутно, як гупає футбольний м’яч. Діди грають у доміно і раз по раз б’ють долонями об стіл; на лавці під під’їздом зібралися усі друзі. На дитячому майданчику цвіте абрикоса, під вікнами – вишні. Трохи пізніше, в кінці травня, зацвіте бузок.

Біло-рожевий двір оживає, гомонить і гуде, голуби клюють насіння з руки, а дворові коти досі ділять між собою територію. Ранки тихі і вітряні, а вечори зоряні і пахнуть вишнями. Одягаєшся легко – шорти, футболка, кросівки. Їдете вперше за рік на ставок чи річку, а у свіжій траві дзижчать коники. І зелено навколо, світло. Ранки сонячні, новонароджені, дзвенять польовими квітами і неочікуваними, незапланованими конваліями край стежинки. Жовтіють кульбабки, а заспаний джміль роздратовано кружляє над димом вогнища край річки.

А почнеться гроза, небо розімнеться після зимового сну під білою ковдрою і шалено закохається у волошковий блакитний. Блискавка розриває світ на весняний салат зі свіжими овочами, а ти готовий вилетіти під весняну зливу, радіючи новому дню. Степ фарбується фіолетовим, блакитним, білим; мільйони польових дзвоників і ромашок проносяться повз вагон електрички, а колія веде у літо. Хрумкаєш свіжим огірком і тікаєш на футбольне поле до хлопців – навчанню доведеться трохи почекати. Бордюри і дерева біляться, а з відчиненого вікна музичної школи линуть звуки баяну і скрипки.

Музика весни – це музика відчиненого вікна дитячої музичної школи. Колір весни – це колір цвітучої абрикоси, запах весни – це запах квітневої грози. Тополиний пух і чудернацькі білі хмари, туманні ранки і кермо велосипеду, що підстрибує на горбатій польовій стежці із реп’яхами і ромашками на узбіччях, пісні під гітару коло вогнища і шелест листя вночі.

Весни хочеться.

 

Башлачовський етюд

 

У найтемніші дні зими, коли люди прокидаються, працюють і відпочивають майже не відчуваючи сонячного світла, Небесний Чиновник одягає чорні рукавиці і краде собі з неба в кишеню наше сонце. В його рухах немає постраху, він повністю впевнений, що цього ніхто не помітить крізь молочну товщу хмар. Вони, страшенні снігові хмари, немов похмурі дредноути, сходяться бортами для того, щоб за кілька годин розгубити свою велич в лапатих сніжинках.

Небесний Чиновник хутко вкручує на місце справжнього сонця електричну лампочку, яких багато в під'їздах і ліфтах. По документах сонце весь час просвітило у нормальному для себе режимі і по документах повинно було б розтопити темні хмари-дредноути ще до того, як вони вийдуть з портів, але цього чомусь не трапляється.

Тим часом справжнє сонце дістається щипцями з алюмінієвої фольги і кидається у чайник, який приніс Абсолютний Вахтер, повертаючись з чергової нічної вахти. Вони з Небесним Чиновником різатимуться в дурня і бридж, обережно сьорбатимуть заварений міцний зелений чай, майже доведений у своїй концентрованості до чифіра і розповідатимуть лише їм зрозумілі анекдоти, яким вчора виповнилося дві тисячі років.

А коли за вікном лютуватиме страшна віхола і лапатий сніг пластами лягатиме на землю, вікна, дахи і дороги – підійдіть до вікна і почаркуйтеся своєю чашкою з розписаним морозом склом – Небесний Чиновник і Абсолютний Вахтер підіймуть за вас чайний тост і синхронно прикусять кубик рафінованого цукру.

Можливо, саме в той момент десь під вашими вікнами у центрі снігового вихору народжуватиметься щось авантюрне, живе і таке щемливо пригодницьке. Таємниця чекатиме свого часу під захисною товщею снігу, щоб навесні зійти слабким паростком обабіч залізничної колії. Під справжнім, живим сонцем.

А під ним, знаєте ж, нічого нового. Так Екклезіаст писав. По документах, а по факту – хто його знає.

 

Боротьба триває

 

У той день Іван Петрович не збирався нікуди йти: за вікном лупив дощ і квартирою гуляли протяги, отже про бажання злазити з ліжка не могло бути і мови. Тим паче Іван Петрович відчував себе трохи хворим, перед його очима ходили жовті плями, а нежить заважав нормально дихати. У квартирі стояв безлад, на кухні чекали свого часу гори немитого посуду, а кватирка раз у раз грюкала об вікно, піддаючись потокам холодного повітря з вулиці.

У двері постукали тричі. Іван Петрович і не подумав вставати. Постукали знову, вже сильніше. На кухні гримнула кватирка. Хазяїну здалося, що його беруть у кільце стукаючих звуків, тому, зваживши, що кращий захист – це напад, він ліниво поплентався відчиняти, накинувши сіренький халат. Вічка на дверях у Івана Петровича не було з того часу, як він почав закривати очі на деякі неприємні речі у своєму житті. А якщо ти не хочеш дивитися в очі неприємностям – краще тобі і не знати заздалегідь, що ці неприємності вже стоять у тебе на порозі, все одно це тобі не допоможе.

Замок верескливо зарипів, і Іван Петрович побачив перед собою підтягнутого чоловіка у формі. В руках він тримав папку (із) з документами і, поглянувши спочатку туди, а потім на номер квартири, запитав:

- Іван Петрович?

- Він самий.

- Вам доведеться прослідувати зі мною у відділок для оформлення життєвого плану громадянина. Ви не зробили цього у спеціально відведений строк, а ухилення карається позбавленням свободи на строк до 27 років.

- Даруйте, але я з вами нікуди не піду, адже не збираюся оформлювати ніяких життєвих планів, надаючи перевагу псевдо-філософській рефлексії і прокрастинації на ліжку.

- Дарма ви так, Іване Петровичу. Один з ваших сусідів, між іншим, засвідчив куди треба і що треба.

- А що треба?

На кухні гримнула кватирка. Чоловік у формі лякливо присів і рефлекторно потягнувся до кобури. Потім він зрозумів що це було, випрямився, витер піт з лоба і продовжив:

- Те, що вам нічого не треба, а вночі ви викрикуєте слова "кредит", "весілля", "робота".

- Мені снився страшний сон.

- Мені також. У ньому мене на кіл саджали, так я усіх дістав. Але це лірика.

На кухні знову гримнула кватирка. Цього разу чоловік лише поморщився:

- Я даю вам п'ятнадцять хвилин на збори і чекатиму у машині внизу. Якщо ви не спуститеся – я викличу наряд, ми зламаємо двері і винесемо вас, як мокре кошеня. А я особисто піду на кухню, відчиню вашу довбану кватирку і увімкну газ на повну. Нехай люди думають що ви марнотратник і самовбивця-ідіот.

- Це жорстоко , – в очах Івана Петровича зашаруділа тривога, – Ви... Ви не маєте права! Чорт з вами, через п'ятнадцять хвилин буду.

- Я знав, що ви піддастеся на людський осуд, контр-культурщик ви наш. Усі ви однакові. Я чекатиму внизу.

Іван Петрович пішов збирати речі. Раптом він згадав, що у нього є лише один сусід, і той – глухий маразматичний дідок, Віктор Іванович, дядя Вітя. Виявляється, не такий він вже і глухий, яким хоче здаватися. А це значить, що дядя Вітя чудово чув, як Іван Петрович говорив йому у спину щось про бидло, обивателів, підстаркуватого глухаря. Як обіцяв йому насцяти під двері. І насцяв.

         Іван Петрович прихопив із собою пару бутербродів, льодяники від болю в горлі, комплект документів і томик якогось філософа. Спустившись вниз, він побачив чорну службову машину і того чоловіка у формі, який змінить його життя. Той посміхався:

- Ну що, Іване Петровичу, час починати жити по-справжньому, га? Дружину вам підберуть, роботу там, пляшку пива на вечір забезпечимо. А що це у вас за книжечка така?

- Це філософський томик. Ви не подумайте, що я його вдумливо читав, це просто модно. Та і жест типу красивий.

- А навіщо він вам?

- Не знаю, я ж позер. Був.

- Добре, беріть його з собою, будете на ньому ручку розписувати перед заповненням бланків. У нас так часто роблять, не ви перший, не ви останній. Жест красивий. Кожного дня одне і те ж.

Машина завелася і загуркотіла геть від будинку. Як тільки вона зникла за поворотом, дядя Вітя відійшов від віконця. Із колонок тихо волав Єгор Лєтов щось про вбиту державу, а на життєвому плані Віктора Івановича лежала напівз'їдена вобла. Він відчув, що хоче в туалет, блаженно посміхнувся, не вагаючись вийшов з квартири і рушив до дверей Івана Петровича.