«Віктор Погрібний. Яблука з матусівського саду»

Саме ця загроза згуртовує селян – колишніх мешканців Ковалівки. Вони самі хочуть бути господарями своєї землі, повернути господарство, яке сприяло б розквіту їхнього села.

Проблема поколінь… Дочка Трохима Івановича піддалася загальному настрою й подалася до більшого села, до «цивілізації», але освічена онука разом зі своїм чоловіком, поетом і науковцем, почула голос землі, голос предків і має намір жити саме в Ковалівці.

Задоволений Трохим Іванович, задоволений і ще один персонаж – душа його покійної дружини Ганни, яка свого часу не пережила руїни.

П’єса пересипана віршами, піснями – і народними, і популярними, які вже стали народними. Персонажами є навіть солов’ї. І не дивно, бо автор сам поет, любить співати народні пісні.

Тому так проникливо з вуст поета, майбутнього зятя, звучать віршовані слова, які належать авторові п’єси:

…За далеким отим косогором,

де батьківський остався поріг,

осокори цілують зорі,

а тополі ревнують їх.

Мова драми соковита, кожен герой промовляє свої репліки й монологи з притаманною йому інтонацією: селяни – чистою українською, пришлі чиновники – суржиком – і не рідною, і не чужою – російською.

…Степовики… Яке щастя жити на батьківській землі, вставати до схід сонця, спостерігати за пухкими хмарами, що білими зграями пливуть у височині, сидіти ввечері на нагрітій за день призьбі, мити ноги у вкопаному біля порога кам’яному кориті, у якому стертий той край, об який труть стопи, заходити в хату з долівкою, вкритою запашними травами!..

Не всім воно доступне – це, для когось назавжди втрачене, щастя.

Немає вже села, звідки родом моя матір. Тільки похилені хрести залишилися на цвинтарі. І все одно на «провідки» вже діти та онуки-правнуки злітаються, мов оті пташата, збираючись до могил своїх пращурів, застелюють рядна, розкладають їжу та напої й поминають тих, хто залишається з ними лише в спогадах, у генній пам’яті… 

На моїй оселі закопане кам’яне корито з дідового двору, у якому вже ніхто не миє ноги, а в сараї зберігаються дідова коса, якою вже ніхто не косить траву, та дерев’яна лопата, якою вже ніхто не відгрібає сніг…

Ще одним знаковим твором у збірці є новела «Лист до письменниці». За емоційною напругою й глибиною проникнення в психологію людини цей твір можна порівняти хіба що з «Листом незнайомки» Стефана Цвейга.

Сюжет напрочуд простий. Селянин пише листа до письменниці, яку він лише одного разу бачив під час зустрічі з літераторами. Він прочитав лише один її роман, але й сама жінка, й написане нею настільки вразили його, настільки сколихнули потаємне, яке живе десь там, всередині людини, і яке робить її саме людиною, що наш герой набрався сміливості написати відвертого листа, де повідав про свої потаємні мрії. Та ще й як повідав!..

Кожен рядок опису того, як би герой ставився до адресата, коли б вона згодилася стати його дружиною, як би вони зачинали своїх діточок, які б красиві були їхні нащадки, вихідці з козацького роду, – поезія в самому високому розумінні.

«…Одного разу я поніс би Вас під гору. І не було б мені втоми… і поніс би до високої трави і поклав би під Вашу голівку свою сорочку, щоб не була вона просто землі. А Ви лежали б на травах. І ми б у цих горах справили б найсвятіші любощі… І зачали б ми з Вами хлопчика… Щоб у нього було все: і зріст, і душа, і гордість чоловіча, і добрість, і милостивість і благословенна любов до рідної землі. Коли напливла б найвища хвиля наших любощів, Ваша рука потяглася б до трави і обійняла б жмут і зірвала б, а потім піднесла до грудей і трава розсипалася б по грудях, а я її розсовував би в боки своїми устами і цілував би Ваші білі груди, бо ними Ви б мали вигодовувати мені трьох синів і доньку…»

Милування жінкою, її природньою красою – без сороміцьких натяків. Усе природньо. Ніякого силування в оповіді. Еротика заради моди не притаманна авторові. Але чоловіча сутність могутньо проривається чи й не в кожному рядку.